Іде кутя
Хурделить хуга, в бовдурах гуде,
Риплять старі віконниці од вітру.
Різдвяний вечір в нашу хату йде
І, несучи куті макітру,
Співає пісеньку нехитру:
— Іде кутя до покутя —
Туп, туп!
За чубчика бере дитя —
Скуб, скуб!
То моя мати (осяйна, як день!)
Із давньогрецьким іменем Федора,
За чубчик взявши, ще малям веде
Мене на покуть й жартома говорить:
— Іде кутя до покутя —
Туп, туп!
За чубчика веде дитя —
Скуб, скуб!
Я в білій льолі — хлопчикянголя
Під образами, де горить лампадка,
Поважно так, всідаюсь, хоч маля,
В кутку на покуті…
І досі в згадках:
— Іде кутя до покутя —
Туп, туп!
Нехай росте в синка мого
Чуб, чуб!
На білий обрус клалося сінце,
Кутя у мисці та узвар із грушок…
Хоч і в літах я нині, а оце
Вогнем лампадки спогади ворушить.
До покутя іде кутя
За чубчика веде дитя…
Хурделить ніч різдвяна у вікні!
Все те до скону буде незабутнє:
Хурделить ніч, а батько на війні.
А матінка веде мене в майбутнє:
До покутя іде кутя —
За чубчика веде дитя.
