Євген ҐОЛИБАРД
Щороку Українська Держава і її громадяни демонструють на весь світ очевидність абсурду — організацію життя суспільства за двома календарями водночас. Особливо переконливо це виявляється у грудні-січні.Двокалендарність — доволі унікальне явище у житті міжнародної спільноти, зокрема у християнському світі. Всі країни Європи, обох Америк, Австралії, більшість країн Азії давно перейшли на один загальносвітовий (астрономічний) григоріанський календар.
Як відомо, цей календар був запроваджений 4 жовтня 1582 року Папою Римським Григорієм ХІІІ і нині ухвалений у світі як міжнародний стандарт. Статус стандарту григоріанського календаря затверджено ISO 8601.
Відповідно, Новий рік за цим календарем настає 1 січня після Різдва Христового, яке святкується на тиждень раніше, тобто 25 грудня. За таким порядком живе весь світ.
Григоріанський календар був розроблений на заміну юліанського, який був запроваджений із 1 січня 45 року до н. е. Юлієм Цезарем і проіснував до другої половини XVI століття.
Календар — не лише астрономічно обумовлений порядок життя, а й засіб внутрішньої і зовнішньої політики держави. Тому перший український парламент — Центральна Рада, надаючи важливого (зокрема — політичного) значення проблемі виміру часу, ухвалює 12 лютого 1918 року “Закон про заведення на Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середнє-европейський час”.
Згідно з цим законом по всій території Української Народної Республіки стрілки годинників переведено на 1 годину і 8 хвилин назад, а 16 лютого вважалося 1 березня. Ухвалою зазначалося: “Україна рішуче розриває старі примусові зв’язки з Московщиною, зв’язується тісніше з Західною Європою, водночас приймаючи і спільний час, вагу і міру”. Відтоді Україна стала жити в одному часовому поясі з Берліном і Віднем.
Але, як бачимо, не всі погодились із новим календарем за новим стилем, а отже, й не прийняли нового стилю організації життя.
Ба, більше, — незважаючи на те, що юліанський календар запровадили у дохристиянську епоху, а григоріанський є чітким віддзеркаленням епохи християнської, саме деякі християнські конфесії (а точніше — їх ієрархи) досі ведуть свою паству дохристовим, юліанським виміром часу. А водночас ці вірні щоденно будують виконання своїх справ і спілкуються між собою за григоріанським виміром.
Цю двокалендарну катавасію радо підтримує керівництво нашої держави, офіційно оголошуючи 7 січня святковим днем — Святом Різдва Христового.
Отже, з одного боку, можновладці не втомлюються твердити, що Держава у нас відокремлена від Церкви. Наприклад, коли громадяни зібрали необхідну кількість підписів під петицією з вимогою забрати у московських попів Києво-Печерську лавру і передати Церкві Київського Патріархату, у Київській держадміністрації зреагували саме таким нагадуванням.
А з другого, ці самі владці офіційно затверджують визнання Нового року за тиждень до Різдва Христового за юліанським календарем!
Відповідно, ортодоксальні православні, радо відсвяткувавши Новий рік із горілкою під олів’є у розпал Пилипівського посту, плавно переходять до абсурдного святкування Різдва після Нового року, а через тиждень, нарешті згадавши про логіку подій, беруться святкувати Новий… але Новий святкували два тижні тому — онде на календарі вже 13 січня! Не біда, назвемо його Старий Новий рік!
Але ж, тоді ви вже знаєте, що старий — це 2015-й і він закінчився ще 13 днів тому. Та й Новий уже відсвятковано так радісно, що з Майдану Незалежності у перший день року вивезено два самосвали пляшок від шампанського!
То з якого дива нам святкувати 13 січня, коли весь світ уже 10 днів як плідно працює?!
А ми? А ми, радісно йдучи до ЄС і НАТО, “відпочиваємо” з кінця грудня до середини січня під сумні роздуми про безгрошів’я на тлі здирницьких тарифів за опалення.
Ієрархи православні не приховують, що бояться втратити деяких вірних, котрі, в разі переходу на один григоріанський календар (а отже, внаслідок сумісності всіх християнських свят незалежно від конфесій), “можуть перейти до інших конфесій”.
Чиновники (а тим паче — атеїсти) бояться остаточного унезалежнення Української Православної Церкви Київського Патріархату від календарноканонічної прив’язки до Церкви Російської, бо це, поза сумнівом, викличе божевільну ненависть з боку офіційної, псевдорелігійної Москви. Бо Церкву Російську вже давно перетворено з релігійного об’єднання громадян на ідейно-політичну організацію, невід’ємну складову імперської системи диктатури.
Проте ці самі чиновники не бояться тримати у центрі столиці України відвертий пропагандистський осередок “руського міра” у Києво-Печерській лаврі, в якій не лише московським попам, а й агентам ФСБ повсякчас затишно і комфортно.
Москва не приховує свого задоволення: Україна й надалі залишається канонічною територією Російської Церкви (про що постійно нагадують вірним під час проповідей).
Бо у Кремлі небезпідставно вважають, що вірні Московського Патріархату в Україні — це антиукраїнський ресурс для підтримки намірів політичного керівництва Росії.
Тому чиновники у Києві поспішно ставлять штамп “Немає політичної волі”, спираючись на інший штамп — на так звану громадську думку, тобто на її величність традицію. Кажуть: “Так традиційно склалось”, що живемо за двома календарями водночас. Та ще кажуть: “Какая разніца!”
Втім, тут маємо не одну, а дві різні й взаємно суперечливі традиції: раціональну патріотичну — логічну, українську, і абсурдну — промосковську.
Навіщо нам у наших духовних справах рівнятися до Москви, мати з Московською церквою єдиний календарно-літургійний простір?!
Це дуже важливі питання нашої державності й вони потребують не лише вербальної, а й дієвої відповіді.
А поки що, внаслідок існування в Україні двох несумісних традицій, православний люд свої дні народження святкує за повсюдно прийнятим і вшанованим григоріанським календарем, а День Народження Сина Божого — за віджилим юліанським календарем.
Ісус Христос повчає: “Пізнайте Правду і Правда вас визволить!”
Так, лише Правда визволить нас від лукавої політичної волі й абсурдної традиції.
