Український філолог, просвітянка, поетеса Зінаїда Воротинцева живе у Станиці Луганській, майже на лінії фронту. Про війну знає не з розповідей, ця біда зачепила її дуже близько. Своїми думками та сподіваннями Зінаїда Іванівна ділиться з читачами нашого тижневика.
— Я живу в хрущовці, біля якої посадила 23 дерева, торік улітку поливаю — йде моя колишня учениця Надя з двома своїми дітками, каже “давайте я Вам допоможу”. Гарна, струнка, висока — надзвичайно красива дівчина! Її чоловік узяв у мене відра, допомагає. А через чотири дні під час обстрілу, коли відчиняла двері свого будинку, їй відірвало ліву руку від плеча, чоловіка осколками поранило в живіт. Наді вже зробили протези, однак обоє стали інвалідами. Зараз вони виїхали, живуть у Кіровограді.
Коли стріляють, біжимо в підвал. Бували такі місяці, коли спали не роздягаючись. Я мріяла про нічну сорочку, про те, щоб спокійно покупатися. Якось я сина “загубила”. Вискочила з ванни, кричу: “Дімо, Дімо”, а він стоїть між подвійними дверима — заховався.
Спускаємося у підвал, де сидять жінки з мого будинку, і чуємо: “Дєвочкі, подходітє русскоє радіо слушать, новості”. Одного разу не витримала, сказала: “Як вам не соромно? Ви живете в Україні, по вас стріляють, знаємо, звідки стріляють, — а ви “русскоє радіо” слухаєте? А вони: “Нєт, стрєляют украінци”. Якось із боку Луганська у четвертий поверх будинку влучив снаряд із “града”, убило 85річну бабусю, що сиділа в кріслі. А наші твердять, що це не бойовики. Таке враження, що у людей хворі мізки. Патріотично налаштованих людей, які за Україну, дуже мало. Війна усім, звичайно, не подобається. Але вони кажуть, що її розв’язала “українська хунта”.
Я сподіваюся, що зумію переконати тих людей. На жаль, Україна програла інформаційну війну, а тепер це важко надолужити.
— Чи не збираєтеся виїжджати?
— Ні. То моя земля, хай виїжджають ті, хто все це розпочав. Хоч мої колишні учніополченці телефонували, казали, що коли зайдуть у станицю, мені “горлянку переріжуть”. Так що мою точку зору знає вся Кіндрашівка, знає вся станиця. У нас було дуже велике селище. Станиця ніби поділена на дві частини. У нашій Кіндрашівці близько 14 тисяч населення, у іншій — близько 8 тисяч. Тут був залізничний вузол, локомотивне депо тощо. Зараз усе розбите, багато людей виїхало. На цих підприємствах переважно стоять солдати. Ми раді, що вони там стоять, дружимо з ними.
Мій молодший син таких поглядів, як і я. Він учитель музики, коли я повернуся з ІваноФранківська, він поїде до Львова, у Львівському музичному училищі його авторський концерт.
Зараз ми веземо 120 учнів 6—11 класів (три групи) з нашої станиці в Ужгород, ІваноФранківськ і Трускавець на екскурсію. Батьки, правда, боялися відпускати. У дітей шарфики, шапочки, на яких написано: Станиця Луганська — це Україна. У мене буде зустріч із письменниками з ІваноФранківська. Влітку возили дітей на екскурсію в Чернівці, вони були в захопленні. А коли приїхали, то за намовою батьків бігали збирати підписи, щоб зняти проукраїнського директора школи. Кажу: “Дівчата, ви ж їздили, бачили…” — “Ми за Україну” — “Де ж ви за Україну, коли ви проти українського директора”. У головах розруха… Але сподіваюся, що поступово думки людей зміняться, для цього й працюємо, хоч це важко.
— Хто допоміг Вам стати свідомою українкою?
— Народилася в селі Бугаївка, за 6 кілометрів від Перевальська. Моя мати українка, дід поляк, розстріляний 1937 року. 19 років мати шукала свого батька, не могла знайти. А потім дізналися, що його розстріляли. Батько родом з Курська, з матір’ю вони розлучилися, жили з вітчимом.
У мене з шести років у руках “Кобзар”. Мати селянка, була домогосподаркою, проте надзвичайно начитана. Певно, з її виховання почала в сьомому класі писати вірші. Відвідувала літературну студію в Комунарському гірничометалургійному інституті. Писала я і російською, й українською. Коли була в 9 класі, у районній газеті надрукували мій перший вірш. У студії мене називали “маленька Леся”.
Навчалася у Луганському педагогічному інституті (тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка) на філологічному факультеті. Зараз цей навчальний заклад виїхав до Старобільська, якась частина залишилася. Там проводили різні конференції, зокрема “Образне слово Луганщини”. Кілька разів я там виступала. Зустрічалися там із Володимиром Семистягою.
Спочатку хотіла вступити на історичний факультет, бо дуже любила історію. На вступних іспитах професор запропонував відповідати російською. Я не погодилася. Тоді він почав ставити додаткові, зовсім сторонні питання, щоб завалити. Поставив трійку. Я образилася і поїхала додому.
Через два роки, попрацювавши піонервожатою, 1967 року вступила на українське відділення. Там до мене ставилися дуже гарно. Я робила багато доповідей у студентському науковому товаристві. Зокрема на тему взаємопроникнення української і російської мов, як українська мова вплинула на російську. Інститут закінчила з червоним дипломом, мені давали направлення в Київ до аспірантури, але не поїхала за сімейними обставинами.
Здавна знаю місцевих письменників: Василя Голобородька (колись я його поезії не розуміла, тепер розумію), Андрія Медведенка (з ним дискутуємо, бо він вважає, що я налаштована дуже радикально, людей треба прощати. Я ж відповіла, що не можу прощати відірвані руки).
Вважаю, що нинішні трагічні події закорінені у злочинній політиці зросійщення України. Моя мати була головою батьківського комітету школи. Якось викликали увесь батьківський комітет і сказали, що школу через кілька років русифікуватимуть. (Це були 1963—1965 роки). Мовляв, усі люблять російську мову, українська не потрібна. Коли мати прийшла додому, я пам’ятаю, як вона плакала. “Що, нас за людей не вважають? Ми всі в селищі розмовляємо українською”. Мені було дуже боляче. А тепер маємо наслідки такої політики.
— Про що найбільше мрієте?
— Усі чекають, що настане мир. Але однак живемо, як на пороховій діжці. По нас нині не стріляють, але два тижні тому стріляли по озеру Глибокому, що поруч. Я думаю, що відносний спокій маємо у зв’язку з Мінськими угодами. Для нас від них є певний позитивний результат.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
Зінаїда Воротинцева пише зворушливі вірші, у яких висловлює свої болі, турботи (що сталося з нашою совістю?), мрії про українську Україну. Як ось цей.
Український соловей
Заливався в саду соловей,
Він не знав, що війна в Україні,
Що загинуло стільки людей
Під знаменом її жовтосинім.
Соловей тьохкав дзвінко в саду,
Закликав солов’їху до пари,
Щоб створити сім’ю молоду,
Щоб любов — аж під самі Стожари.
Стукав ранок в прозоре вікно,
Сонце кожній родині всміхалось.
А мені зрозуміть не дано:
Що ж із совістю нашою сталось?
Фестивалили, дружбу плели
З козаками з Кубані чи з Дону.
Запорожцям хлібсіль свій несли.
Завіряли, що дружба до скону…
Вже вишиванки вам не такі,
Ненависні вінки й шаровари,
Українські пісні не дзвінкі,
А Майдан — то овечі отари.
Не такий уже наш Президент,
Он сусідній — як Цезар він править:
Нам прислав “градів” зо сто в презент,
Ще і танків із двісті доставив.
От би нас приєднати кудись,
До Росії (щаститьтаки Криму).
Отоді б ми як хміль розплелись,
Тільки б нам не проскочити мимо.
І весь час нам оті молодці
Зневажати народ рідний радять.
Перепрошую, та горобці
В свої гнізда ніколи не гадять.
В Україні прислів’я живе:
Де родився, то там і згодився.
Хай старе оте — буде нове,
Щоб закон цей навіки прижився.
Кожен палець, як вріжеш, болить.
А людина — вона ж не мізинець.
І втішає хоча б оця мить:
Соловей таки свій, українець.
Росіянин ти є чи узбек,
Тут твій дім, селюком будь чи принцом.
Гомо сапієнс ти, а тому
В Україні ти будь українцем!
