Галина ПАГУТЯК,
м. Львів
Чужа думка завжди важлива, особливо, коли її висловлює авторитетна і публічна людина, яка досягла чогось у житті. За роки Незалежності у нас навіть виникло поняття “моральний авторитет”. Євреї вважають, що у кожному поколінні мусить бути 12 праведників — людей чистих і досконалих. Це означає, що інших упіймав світ, спокусивши владою, грошима і славою, або вони не витримали випробування горем, злиднями і зневірою. Люди, які творять собі кумирів на час, не вимагають від них ні чистоти, ні досконалості, це для них дзеркало їхньої спраги — щоб на них бодай впала тінь чужої слави.
Людина — істота суспільна, але найчастіше вона довіряє тим, хто дивиться на суспільство збоку, не інтегрований у нього достатньо і ніхто не має впливу на їхню думку. Я б не писала цієї статті, якби у нашій країні не було вкрай гострої потреби у особистостях не лише компетентних, а й вартих довіри, чиї погляди абсолютно співпадають з їхніми вчинками. Непідкупних і чесних. Бо українці стікають кров’ю від розчарувань і зрад тих, кому вони довіряли.
Спробуймо назвати речі їхніми іменами. Колись мене глибоко зворушили слова перекладача Яреми Полотнюка, сина Ірини Вільде, сказані ним у гіркі 90-ті: “У бідному суспільстві соромно бути багатим”. Згодом сестра, яка працює в санаторії, випадково почула від відпочиваючих: “Не розумію, як це бидло може прожити на 800 гривень”. То був якийсь політик, що роздавав гречку і футбольні м’ячі. Таких у нас 99 % у Верховній Раді, і на всіх рівнях влади. Як тоді вимагати від них патріотизму і людяності, коли, як правило, вони не є ще й добрими фахівцями, а колишніми трієчниками? Їх слова і вчинки розходяться на космічну відстань, бо мотивація у них одна — заробити при владі. І виборці це знають, коли обирають “менше зло”. Насправді, зло однорідне, бо ж однорідна мотивація. У суспільстві, яке дозволяє собою маніпулювати, незалежні особистості — надзвичайно рідкісні, і перебувають на самому споді ієрархії. Візьмемо свічку і почнемо їх шукати в сірому царстві посередностей, які нині правлять у цілому світі. У політиці? На місцевому рівні ще можна знайти достойних людей, але нагору вони ніколи не потраплять, бо не підуть на компроміси. Але й там їх відсунуть від їхніх скромних посад грошовитіші, “виправлять” помилку електорату.
У бізнесі? Дрібний і середній бізнес — там є дуже працьовиті люди, але мільйонерами при державному і кримінальному рекеті вони не стануть. Тому й тікають за кордон, де їх не грабуватимуть. У правоохоронній і судовій системі? Ну вже там беззаконня перейшло всі межі і корупція вимагає від кожного з цих людей щомісяця віддавати нагору десятину, відібрану від найнезахищеніших. Вони всі заручники і вирватись із цих липких тенет можуть лише ціною власного життя. Церква? Їй довіряють найбільше, але там теж є своя десятина і треба відпрацювати парафію. Правда, у нечисленних конфесіях, непопулярних в Україні, є священики справді харизматичні.
Медицина? Знайдіть лікаря, який лікуватиме вашу дитину за власні гроші, якщо ви бідні. А колись були такі лікарі. Зараз тут сама система залежності, яку релігійні філософи називають структурою гріха. Тобто, коли ти належиш до тієї структури, ти вже заплямований потенційним грішником.
Освіта? Те ж саме. Покірне бюджетне стадо, яке абсолютно залежне від чиновників і безправне. Коли людей розстрілювали на Майдані, вони сідали в ригівські автобуси, бо їм погрожували, що звільнять із роботи. Хтось не боявся смерті, а вони боялись подати в суд на директора. А боялись тому, що вчились за хабарі. Людина, яка є майстром своєї справи, є вільною.
Журналісти? Ті, кого не купили, давно вже або в могилі, або змінили фах. Якщо ще років десять тому можна було знайти незалежних журналістів, то зараз навряд. Усі вони комусь служать, тільки не українському народу. На місцевому рівні є чудові журналісти, але їм ніколи не судилося зробити кар’єру. Не факт, що їх там нагорі не куплять, чи не зламають. Подивіться, як блискуче починали 5 канал і Громадське ТБ, і як вони тепер дружно закопують усе ще живу українську мову.
Митці? Пролізти жирною тушкою крізь мідні труби особам, залежним від гонорарів чи грантів, у пророки — річ неможлива. Кон’юнктура — це ще не найбільший гріх. Значно гірше жити на гроші міжнародних фондів, які фінансує окупант, і збирати при цьому повні зали в країні, яка воює за свою незалежність. І брехати, брехати.
Колись вони всі були іншими. І не стали б такими ніколи, якби Україна не поводилася б як колонія Російської імперії. У них було б почуття гідності, яке підтримувала б хай не абсолютна, але реальна справедливість. Вірити можна лише людям, які чинять згідно зі своїми принципами. Лише їхня думка збігається з дійсними потребами суспільства, і духовними, і естетичними. Вони у нас є, але ми про них не знаємо, бо їм ніхто не дасть слова, яке б почула вся Україна. І принаймні українцям пощастило бодай у чомусь. У нас є абсолютний моральний авторитет — Тарас Шевченко. Він дасть нам відповідь на кожне питання і вилікує від ілюзій. Він знає, що нам потрібно.
Січень 11, 2016
