Пелюстки трояндового снігу Остап’юк Петро. Троянда під снігом. Поезії. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2015. — 80 с.

Світлана АНТОНИШИН,
м. Броди Львівської обл.

Майже аксіома: справжньої поезії не може бути багато. Петро Остап’юк нікому нічого не доводить. Він просто працює у власному темпоритмі, вигранюючи кожен рядок, тому й не поспішає оприлюднювати свої твори. “Троянда під снігом” — четверта книга поета, який посвоєму підтверджує ще одну нехитру істину: кожен автор пише, як живе, а живе — як пише.
Учитель української мови й літератури за фахом, життєлюб з трагічним усвідомленням проминальності всього сущого, Петро Остап’юк давно окреслив для себе часопростір, в якому йому не те що затишно, а просто суджено БУТИ.
Виявляється, це не так і мало. Невелике село на Тернопільщині з мелодійноромантичною назвою Велеснів може стати цілим світом, якщо за ним, Велесневом, — Україна. А кінець ХХ—початок ХХІ сторіч перетворитися на знакову епоху, якщо твій особистий годинник іде в одному ритмі з годинником сьогодення.
Воно ж, сьогодення, шаленозвихнуте, бо… переломне, сповнене романтичних надій і гірких розчарувань, болю — до скрику і віри — до незламності. Тож природно, що таке сьогодення залишає важкі карби у свідомості й серці поета. І все ж — то “карб на синьозолотому” або “І карб на синьозолотому” (назва першого розділу збірки).
Ідеться не тільки і не стільки про державні кольори України, а про своєрідні скрижалі вічності, де небо і земля як нетлінноживі субстанції були, є і будуть. Попри всі звихрення і катаклізми доби. І те, що “вірші П. Остап’юка — кардіограма його душі” (Володимир Базилевський), — лише підтверджує істину: на синьозолотих скрижалях вічності є місце не лише для глибоких, часто — безжальних карбів часу, а й для дуже живої, трепетної словесної різьби, на яку наважується поет.
Петро Остап’юк у своїх віршах не претендує на якісь особливі естетичні відкриття чи глобальні філософські узагальнення. Хоча є у нього досить переконливі історичні ремінісценції, паралелі, діалоги з “поетами для епох” (йдеться передусім про Т. Г. Шевченка). Проте його ліричні “замальовки з натури”, публіцистичні інвективи, роздуми про парадокси українського буття часто дивовижним чином набувають цікавого філософського сенсу, а отже, дарують читачеві несподівані узагальнення, відкриття і теплу усмішку “співучасника” поетичного дійства.
Його медитації, як правило, дуже ліричні, зворушливі, правда, без зайвої сентиментальності. До того ж у них достатньо “перцю” іронії і самоіронії, щоб “приземлити” навіть найпафосніші рядки, зігрівши їх чимось неповторнорідним, впізнаваним.
Ось які цікаві екзистенційні узагальнення бачимо в поезії “Малюнок з натури”. Ситуація сумнобуденна: сильний, бо весняний, вітер зламав розквітлу черешню:
Отак і стримить черешнева культя,
Розгорнутий циркуль печального крою.
І в’яже дві лінії — смерті й життя —
Тонка пуповина, що зветься корою.
Яскравий, дуже живий і переконливий малюнок. На цьому, здавалося б, можна і закінчити поетичну розповідь. Але… сама зламана черешня ще не все сказала нам, свідкам буденної трагедії. Емоційний і смисловий контраст, пуант, жорстка драматична рефлексія, яку важко не запам’ятати: розквітлі гілки вперто не хочуть вмирати:
Нам сонця б для цвіту — а сонця нема.
Нам соку б — а соку нема, як зимою.
Це ще Україна, чи вже Колима?
Чи вже Україна стає Колимою?
Що й казати, несподіваний поворот у медитативноліричному лабіринті. А далі — ще один смисловий виток:
…Згасає черешня. По краплі — вмира.
Снує в пелюстках мурашня знахабніла.
Черешня із пісні — старапрестара.
Черешнядуша, що молитви не вміла.
Мимохіть здригаєшся: так безжально розширюється часопростір — від загубленого черешневого цвіту — до невідмоленої людської душі. А звідси — нестерпно багато запитань, на які жоден зі смертних не знає відповіді…
Слід сказати, що вірш “Малюнок з натури” нічим не особливий у контексті збірки. Можливо, він навіть не найсильніший… Але смію стверджувати: цей твір дуже показовий, “презентабельний” саме для художнього світу Петра Остап’юка.
Він поет, який не вміє і не бажає “бігти за часом”. Він радше відчуває себе веслом, “полишеним в опачині під зливу”. А течія ріки життя — стрімка й безжальна: “Гукнути б: “Годі! Хочеться човна!” А хто озветься в берегах цілинних?” Ліричний герой усе ж сподівається “втекти од течії”, дуже чітко при тім усвідомлюючи, що сподівання марні, бо омріяний “тихий берег” — то пустеля самотності!
Який вихід? А вихід, мабуть, у тому, щоб просто бути собою, в собі, а отже, — у світі. Щоб, підкоряючись законам світобудови, не ламати власного Я, не “переорювати” своєї природи. Бо інакше за яскравими болідами, приборканими вітрами й століттями, незчуєшся, як почуєш жорсткоіронічний голос:
Ой мудрованоглупий наш світ:
Все по колу, все колесом, кругом.
А черешня регоче в одвіт (це, зрозуміло, інша черешня — С. А.)
А лелека простує за плугом.
(“Хроніка
морозного літа”)
Цей іронічний голос — ще дуже м’яка покара за порушення гармонії між “Я” і світом.
Хоча, — справедливо зауважать скептики, — чи існує гармонія у світі абсурду? Не існує! Це теж, на жаль, аксіома. І все ж, мабутьтаки, існує. Для того, хто здатен її побачити, привітати, прихистити і підтримати. Ну хоча б як оту сіреньку пташку із поезії “Лісове”.
У Ліни Костенко маленьким чичероне в рідному селі, пригадуєте, був одуд. У Петра Остап’юка, який вибрався до найближчого лісу пошукати грибів, — це просто “пташина мала, сірий лоцман у морі зеленім”. Ну і як не усміхнутися серцем на ось таке звертання до пернатого лоцмана:
Я сьогодні у тебе в гостях.
Нагодилась, бач, вільна година.
Я твій приятель, хоч і не птах.
Я не ворог твій, хоч і людина.
Можеш сісти мені на плече,
Відпочити, своє проспівати.
Це в нас липень, тому й гарячe.
А попташому, як його звати?
Ця світла лукавинка, щире прагнення зрозуміти не тільки себе (шлях до — нехай ілюзорної — гармонії?) — своєрідний “фірмовий знак” поезії Петра Остап’юка.
Так, він пантеїст у ставленні до природи, котрий сповідує водночас шанобливопобожне ставлення до Слова. А ще він людина, для якої Україна завжди ЄСМЬ. Не єсть, а єсмь — від першої особи. Тобто “Я — Україна”.
Сказано задовго (і не тільки Петром Остап’юком, зрозуміло) до з’яви теперішніх плакатів. Сказано як про те, що справді невіддільне від твого єства. Зболеного, вразливого, інколи — розшарпаного, але ніколи не зневіреного. Бо інакше для чого Слово?
А ще поет Петро Остап’юк — романтик і лицар. Трішки старомодний, інколи — екзальтований, а часом і колючонепоступливий. Він не боїться пафосу там, де йдеться про Жінку. Однак це пафос серця, а не жорсткого розуму, голос добровільного самозречення, проте не відречення (“Не розлюбив. Не діждешся. Не жди.”).
Коли ж ліричний герой і поступається, відходить у тінь, то це також заради Неї (алюзії з поезії Миколи Вінграновського тут аж ніяк не випадкові). У вічній римі “кохання—страждання” справжній чоловік залишає собі “страждання”. За правом сильнішого.
Розділ “Перед Твоїм престолом” — власне, про це — про кохання, яким воно було, є і могло бути, але ніколи не буде. Бо стосунки двох у трагічному світі — це завжди п’єса з відкритим фіналом. Тут багато пристрасних монологів, лірикодраматичних діалогів, чимало яскравих афоризмів, які, напевно, колись “розберуть на цитати”. Можливо, не сьогодні, коли Жінка на престолі кохання — мало не анахронізм. Але хто знає, чи завтра стомленим, закомп’ютеризованим людям не захочеться повернутися до такого престолу і таких почуттів.
…А поки що… Є життя і є любов… як “троянда під снігом”…
Чи зігріє закрижанілу квітку слово поета, чи вивільнить із білого полону самоти? Вірю, що так. Бо минула, на жаль, епоха лицарів. Але залишились лицарі. Їх небагато, проте вони є. Як і ота “вербиченька у золотім вінку”, самотня гілка “не така, що блякне й спить, як пожнивні блавати…”
Її не помітять байдужі, але її побачить поет. І буде той погляд запитливоспівчутливим, розуміючим і, треба сподіватися, — рятівним:
Можливо,
Брунькувала не з теплом.
Можливо, й квітла,
в робленій негоді.
Можливо,
був уже такий
надлом,
Що після нього
випростатись
годі.
Випростається! Бо ця “вербиченька” таки “у золотім вінку”, як і троянда, залишається трояндою. Навіть під снігом. Бо вона — королева квітів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment