Іван ПРОКОФ’ЄВ,
м. Кам’янець-Подільський
19 січня Михайлові Сіренку — 80
Давно, ще 1983 року, народився вірш. Називається він — “Мій хрест”. У ньому лише 4 рядки:
Зітреться з часом літера остання,
Простогнуть сумно в небі журавлі,
І стане хрест мій знаком додавання —
Знак додавання неба до землі.
Змістом єднання земного і небесного, спрагою осягнення нашого перебування на землі виповнена творчість автора цитованих рядків — відомого українського поета, актора, кінорежисера Михайла Сіренка, якому оце виповнюється 80. У текстовому вимірі письменник створив небагато. Поверховий погляд на його доробок може породити оманливе враження маргінального дискурсу. Але уважне вчитування вихоплює з нього сплески непересічного ліричного чуття, вивуджує неабиякі художні знахідки, самодостатні поетичні твори. Переконливе свідчення цього вірш “Природі” — філософічний гімн життю, природі, людині, духовним пориванням:
Тобою жив я і тобою марив,
Бо з тебе вийшов, в тебе і піду.
Неначе крапля з дощової хмари,
Сяйну й на землю важко упаду.
І цей політ між небом і землею —
Оце і є моє людське життя…
То все дарма, що в полі із ріллею
Змішаюсь потім я без вороття.
Але політ в гарячому промінні,
У чистому повітрі, як вино,
В небесній сині — це мені, Людині,
Природою як матір’ю дано.
М. Сіренко не часто видавав свої книжки, не часто “світився” в періодиці. Але присутність його в літературному процесі відчувалася, слово його було і залишається посутнім і вагомим.
Змістова палітра творів поета розмаїта, широка, це засвідчила вже його перша книжка “Від сонця жито половіє” (1959). Це — краса рідної землі, її трагічне і героїчне минуле, багатство і суперечності людської душі, предківська звитяга, подвижництво Т. Шевченка, Лесі Українки, подвижництво сучасників — М. Лукаша, Б. Мозолевського… Однією з провідних тем була і залишається доля Вітчизни. У творах радянського періоду, творах 90х років з уст поета пролунав болісний крикзастереження про загрози, що нависли над українством. Ще 1994го він писав:
Молюся, Господи, Тобі,
За рідний край мій — Україну,
Що нині в мороці й журбі
Іде до власного загину.
Ще тоді письменник розгледів небезпечні прояви суспільного життя і в його слові зазвучала тривожна струна. Звучить вона і сьогодні. Проте, як скрушно зітхав Б.І. Антонич, хіба “вирвеш віршем корінь зла”?..
Недаремно кажуть: щоб пізнати митця, потрібно побувати на його малій батьківщині. У віршах М. Сіренка живе, світиться світанковими росами, співає закоханими солов’ями заклечане зелом Полісся. Світлу осанну рідному краєві, його людям співає поет:
Зелене наше безсмертя, свято моє
зелене:
Води, Земля і Небо — триєдність
моя свята.
Щастям у серці в мене, злаком у серці
в мене,
Піснею, думою, щирістю радісно
пророста.
…………………………………………………..
В ріллі зерно лягає — мати Земля
приймає,
Щиро леліє, пестить проросту
майбуття…
Хай же зело над світом зелено,
вільно має,
Вічно шумить, вітає наше земне
життя.
Працює автор “Живиці” у традиційній стильовій манері. Найчастіше його вірші — це психологізовані пейзажні мініатюри, в яких тонко висвічуються різні душевні стани. Для прикладу, скільки разів поети писали про ранню осінь? Здається, все помітили, все виразили. Однак М. Сіренку вдалось відчути і передати в слові такі нюанси природного явища, які досі не знаходили образного втілення:
Проміння ллється м’яко й теплотепло,
Мов сніп волосся на дівочі плечі.
Глибоке відчуття краси і величі світу виповнює вірші “На ринок”, “Гостинець”, “Щедрість”, “Ранок у Дружні”, “В полях коло Дружні уже дозрівали вівси…”, “Воля”, “Захмеління”, низку інших. Більшості творів властиві непідробна щирість, образна сила, художницька майстерність у передачі ліричного переживання. А якщо інколи (як у вірші “Здвиж”, де журавлі пропливають крізь арки розцвілих у небі веселок) поет і “впадає в красивість”, то всетаки, як правило, йому вдається однимдвома штрихами намалювати в уяві реципієнта самодостатню, художньо інформативну картину:
Брунатні у пилку джмелі
Гнуть конюшину до землі.
А з котиків лози бджола
До сонця промінь натягла.
Метафорика М. Сіренка нерідко вражає образною свіжістю, емоційною чистотою, зближуючись цими своїми ознаками з Антоничевою:
Срібні горошини солов’ї
Сиплють на прозорих днів тарелі.
Хоча більше вчився Михайло Петрович, як нам видається, у М. Рильського, В. Сосюри, можливо, А. Малишка…
Серед кращих творів М. Сіренка — й оригінальні за змістом віршіверлібри. Один із них — вірш “Везуть…” розпочинається поетичною загадкою: “Щоденно до міста везуть моє рідне село…”, яка природно розгортається у масштабну картину матеріального і духовного підживлювання сучасного міста споконвічними джерелами добра і любові, народженими в сільській глибинці:
Щоденно по трасах міських, залізницях
Везуть — “…вітер з поля”,
Везуть — “…хвиля з моря”,
Везуть — “…туман яром…” —
Пісні, наче айстри гарячі
зпід хат,
Село, наче воду з криниці
для спраглих.
Тут поет знайшов такий ракурс бачення звичних процесів і явищ, який нелегко, а може, й непотрібно коментувати. Потрібно лише на повні груди вдихнути отой “…вітер з поля”, всотати в себе первозданний дух природи, до щему в серці відчути драму відривання української душі від рідного кореня. Зазначений мотив повносило звучить і в низці інших творів, зокрема в мініатюрі “Білий лебідь”:
Із села мого небо прийшло
І над Києвом зупинилось.
Ще півстоліття тому М. Сіренко оволодів майстерним виписуванням масштабних ретроспективних картин. Напевне, цьому сприяла і його плідна робота в кінематографі. У вірші “Яблунева балка”, присвяченому Б. Мозолевському, автор талановито поєднав ліричне переживання з епічною розлогістю образу:
У роки ті… У ті далекі роки,
Де ми були, були й перебули,
У Яблуневій балці неширокій
Два лосі воду з джерела пили.
Трава диміла голубим туманом,
В тумані лосі і дерев краса…
А десь далеко за морським лиманом
Шукала доля рідні небеса.
Вона шукала… Як вона шукала!
Сармати, тюрки, гуни, кипчаки
На неї мчали, рвали, як шакали, —
В курганах досі стугонять віки.
М. Сіренко подарував нам чудові зразки інтимної лірики. Вона — органічне продовження інтимної лірики В. Сосюри. Йдеться не про звичайне наслідування, а про плідний розвиток жанру. Щоб переконатись у цьому, варто прочитати цикл “Захмеління” зі збірки “Роса із літньої трави”, де до коханої ліричний герой звертається зі словами:
Ти й сама ніби яблуко те —
Повне зваби п’янкої й сонця —
Золоте моє, золоте!
Прямо з гілкою в душу клониться.
Добре володіє поет формою віршаметафори. Для прикладу, метафору “Ти світла й прекрасна, як у полі криниця // Ота ясноока із небом на дні” він майстерно розгортає на всьому текстовому просторі твору, завершуючи його промовистими рядками:
Кринице моя поміж буднів щодення,
Моя студенице, ясо дзвонкова,
О, дай мені краплю кохання й натхнення,
Щоб слово не в’яло, як в спеку трава.
Нині Михайло Петрович із високого життєвого рубежа озирає пройдений шлях, зважує набуте і втрачене. Його роздуми і почування втілюються в образах весни, що “війнула й зникла вдалині”, мудрого, смаглочолого літа, що пильно дивиться в очі, наче вивіряючи повнозерність колосся, ядерність, повновагість плоду — слова:
Отак вже й літо…
Щедре тихе літо.
Яке ж я збіжжя на токи звезу?
Чи кожне слово правдою налито?
Чи кожна думка — блискавка в грозу?
Від’ячали, відшуміли за обрій, як гусилебеді, роки.
Зранку надворі топчеться
Осінь дощем сирим…
Вересень — хоч не хочеться —
Став дідусем старим.
Та попри “хрипкі, хлипкі скрипки листопада” (П. Верлен) із надр душі сивочолого майстра неманема та й вихоплюються іскри поетичних осяянь. І він, як і весняної пори, залишаючись духовно піднесеним, окриленовродливим, зізнається:
І в кожнім подихові, кожнім слові,
Хоч не Петрарка — просто син Петра,
Як він, молюся я красі й любові.
Тож — краси й любові Вам, шановний ювіляре. На многії літа і при доброму здоров’ї. Нових Вам пошуків, нових творчих осявань, нових злетів! З роси і води!
