В ім’я українського слова До 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

На початку нового століття й тисячоліття ми, українці, неминуче перебуваємо в енергетичному духовному полі двох історично славних ювілеїв — 200річчя з дня народження Тараса Шевченка та 150річчя з дня народження Михайла Грушевського, що виповнюється цього року. Світлий Шевченків образ осіняє кожне число “Слова Просвіти”, і ми вирішили, що його виразна присутність буде важливою особливістю нової рубрики, присвяченої Грушевському. Це відображатиме Кобзареву невіддільність від життя та творчості, від ментальності та духовності великого українця ХХ століття. Зокрема, нині корисно перечитати шевченкознавчі тексти Грушевського, який не лише показав, що у творчості Шевченка закодовані почуття, сподівання та невичерпна духовна сила нашого народу, а й значною мірою здійснив історичну роботу з їх глибинного розшифрування для майбутніх поколінь українців.
Саме про це розпочинає розповідь у першій статті доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко.

Михайло Грушевський: “Шевченко святий національний прапор”
Мені припала до серця ідея нагадати читачам шевченкознавчі роздуми й оцінки Михайла Грушевського, закумульовані в його словах про те, що Шевченко є “святим прапором нашої національної одності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя — одноцільного, незважаючи на державні, церковні і всякі інші межі”1. Розуміючи історичну заслугу Грушевського у глибокому вживленні імені та справи Шевченка в українську національну ментальність, ще на початку нинішнього століття висловив я думки про те, що “святе ставлення до Тараса Шевченка залишилося у Грушевського на все життя, і це могло б стати предметом окремого дослідження” і що “тема “Грушевський і Шевченко” заслуговує на окрему монографію”2. Дещо для цього мені вдалося зробити в контексті дослідження перебування Михайла Грушевського в Москві3.
Розуміння необхідності наукового прориву на цьому напрямі виявила шевченкознавець Галина Бурлака, яка опублікувала цікаві статті4 та фактично сформулювала на енциклопедичному рівні теми для подальшої наукової розробки: “Шевченко справив значний вплив на формування світогляду Грушевського5… У науковій спадщині Грушевського є кілька публікацій, присвячених аналізові видань Шевченка та праць про нього… Шевченкову творчість Грушевський оцінює насамперед із позицій соціологічної критики… Існує близько 20 публіцистичних статей Грушевського про шевченківські ювілеї й роковини, інші культурні події суспільного значення, котрим надавав зв’язок з іменем Шевченка… Називаючи Шевченка найбільшим поетом України, Грушевський основний акцент робить на суспільній значущості його творчості”6.
Можливості системного вивчення спеціальних публікацій історика, пов’язаних із Тарасом Шевченком, суттєво збільшилися з виходом у світ близько двох десятків книг 50томного видання творів Михайла Грушевського7. Нині важливо стимулювати не лише науковців, а й значно ширше коло сучасників до прочитання праць ученого, надати їм можливість прислухатися до його живого голосу, безпосередньо від нього почути неперевершенопросту та наукововеличальну розповідь про Кобзаря, відчути й осмислити його “великих слов велику силу”. Особливу розумову й емоційну втіху з оригінальних авторських текстів Грушевського отримає читач, який знає про неабиякий огром історичних праць ученого, відчуває аромат української старовини, мислить умовивідно, схильний до рефлексії, любить аналогії й асоціації, насолоджується ремінісценціями, цінує алюзії.
Як відомо, Михайла Грушевського називали “Шевченком ХХ століття”. На мій погляд, подібні категоричні визначення взагалі недоречні у випадку з Кобзарем, але високе порівняння Шевченка з Грушевським цікаве саме собою. Якщо Шевченко — це код нації, і в його поезії закладено генетичні основи української духовності, то Грушевський, системно передаючи спадкову інформацію від Кобзаря в контексті своєї творчості, духовно консолідував український народ, обґрунтував право українців на самостійне державне існування, виконував історичну місію націєтворця. Грушевський вклав у прокрустове ложе історичної дійсності, в якій жив, стільки безцінної інформації про Шевченка, пропустив крізь себе та передав людям стільки Шевченкової духовної енергетики, що його в цьому не перевершив ніхто. Два генії навчили українців, кажучи поетичними рядками Василя Стуса, “не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ”.
Понад сто років тому Грушевський упевнено заявив, що, “прославляючи і шануючи Шевченка, тим самим славимо, шануємо і возносимо українське слово, український народ, усю Україну”8. Те саме можна нині сказати і про величезну дослідницьку та популяризаторську роботу самого Грушевського, спрямовану на прославлення і вшанування Шевченка в ім’я українського слова, українського народу, всієї України. Вчитуючись у тексти Грушевського про Шевченка, ми маємо змогу не лише глибше зазирнути “у ту звабливо таємничу прірву національного знеособлення, якою була імперська мовнокультурна атмосфера”9, не лише здобути мудру настанову, як усетаки, говорячи словами Івана Франка, “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм”10, а й нарешті зрозуміти, що саме ми робили не так у цій царині наприкінці ХХ—початку ХХІ століть в умовах незалежної України. Власне, йдеться не лише про наше минуле, а й про сучасне та майбутнє, нерозривні з живою присутністю Тараса Шевченка, образ якого в яскравій іпостасі національного прапора було вперше змальовано Михайлом Грушевським.

“Уставайте,
кличе нас Кобзар”
Значний масив емоційно сильної й науково точної інформації про Шевченка та його твори міститься в публічних виступах Грушевського, приурочених до поетових роковин народження та смерті. Щоб уявити, як уміло й доступно вчений передавав її, зануримося на мить у його виступ на Шевченковому святі у Львові в 1896 р., який узагалі знайомить із особливим просвітницьким прийомом оратора: він акцентує свої думки, тези, питання й відповіді цитатами, зокрема й вільно викладеними, з поезій Шевченка, залучаючи до цього водночас кілька творів. Яскравий приклад такого концентрованого використання Грушевським Шевченкових поезій “Молитва” (1860), “Кавказ” (1845), “Сон” (1844) та “Буває, в неволі іноді згадаю…” (1850) процитую з його характерними глибокодумногарячими виразами, висновками та словечками й відчуттями:
“Уставайте, кличе нас Кобзар. Він, переживши серед ще невідрадніших обставин, спокутувавши нелюдською карою свої слова протесту, не знаходячи майже відгомону своїй поезії, не стратив віри і енергії.
Надія ще не вмерла! — пише він серед страшного заслання. Радуйся!.. — кличе він неполитій, занедбаній нашій ниві і просить сили Божої на поміч
Робочим головам, рукам,
На сій окраденій землі.
Що ж рятувало його від розпуки, від апатії? Віра в силу моральної ідеї, віра в свій нарід! Історія людська в своїх конечних результатах є для нього перемогою правди. В добрі самім залягає сила побідна, а в злі — розклад і упадок. Моральна ідея має в собі таку силу опору, що її не можуть знищити ніякий гніт, ніякі кари:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поле,
Не скує душі живої
І слова живого…
В минулих часах України бачив Тарас, як маси народні ставали необорною лавою в ім’я ідеї волі й правди, й він вірив, що перед таким рухом мас ніщо не зможе устоятись. Треба лише, аби світ правди осяяв чоловіка, а
Раз добром налите серце
Вік не прохолоне…
Треба признати, що Тарас добре розумів дійсний зміст нашої історії; його не вабив зверхній блиск, розмальовані хроністами події козацьких ватагів — він бачив її зміст, її славу в ідеї рівності і волі —
Тут пана немає:
Усі ми однако на волі жили,
Усі ми однако за волю лягли.
Через всю історію нашого народу, як живий нерв, як провідний мотив, переходить вічна боротьба мас народних з непокликаними опікунами й володарями за волю, рівність і самоуправу. В тім цілий її зміст, в тім наша гордість перед світом, наша народна традиція, наш заповіт. Та ідея, що тепер виходить на порядок дневний в цивілізованім світі, виглядає до нас з кождої картини нашої історії”11.
Між іншим, Грушевський не згадував Москву, проте жорстко заявив: “Вороги густою лавою обступили Україну, а вона скнієнидіє, до того розбилась і тратить найліпші сили в братобойній ворожнечі…” І процитував Шевченка, помолодечому свавільно зібравши в один вірш його дошкульні поетичні рядки з різних творів — “Єретик”, “Кавказ”, “Розрита могила”, навіть дещо змінивши деякі з них:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить…
Кати знущаються над нами
А правда наша п’яна спить!
Брати наші на чужині
На чужій роботі
Помагають ворогові
Господарювати…
Нагадаю, як у Шевченка — “Та поможуть москалеві / Господарювати”. Тож Грушевським, очевидно, названо і ворога!
Між іншим, у тих випадках, коли Грушевський цитував Шевченкові рядки з різних поезій, особливо добре видно, що вони буквально переповнювали вченого, і він міг вийняти з пам’яті будьякий поетичний фрагмент на підтвердження своєї думки про Шевченкове життя і творчість. А з іншого боку, поетові рядки частогусто збуджували уяву вченого, підштовхували до формулювання нових наукових, ідеологічних і політичних  тез і висновків.
Послухаймо, як пророчезаклично звучать слова Грушевського з його статті “В сорок восьмі роковини Шевченка” (1909 р.):
“Енергічною роботою… повинні наші краї об’явити свою вдячність безсмертному будителю українського життя, свій пієтизм для його віщої творчості, свою вірність його святим заповітам. І заразом показати, що діло, зроблене ним, дало свій плід. Що Україна, збуджена дзвоном його струн, — живе. Що розділені часті української землі вже зібралися в собор велик. Що вони стають вже одноцільним національним тілом, оживленим одним серцем, одною мислю, одною кров’ю і одним мозком. І розвивається вже в тім відродженім і об’єднанім організмі та сила могутня, яка в хвилях високого піднесення народної енергії вміла дивувати світ. Як каже стара пісня:
Тим то стала страшенна
козацькая сила,
Що у нас, панове молодці,
Була воля і дума єдина…
Покажім, що вертається до нас та давня сила.
Об’явім її світу!”
Оголошуємо!
І хай збудуться пророчі слова великого українця Михайла Грушевського:
“…Україна перейде через усі потрясіння, її економічне й соціальне життя увійде в свої береги, здобутки революції будуть закріплені, інтереси трудящих українських верств будуть забезпечені, культурні й національні умови українського життя утверджені, національні інтереси інших національностей України також”.
Ми знаємо й відчуваємо, що Тарас Шевченко та Михайло Грушевський з очевидною надією дивляться на всіх сучасних українців… І на кожного з нас…

“Аж не можу читати,
так тяжко”
На початку 1891 р. Грушевський записав у щоденнику: “Учора (21 січня. — В. М.) цілий день читав Богдана Хмельницького (Миколи Костомарова. — В. М.), надто велике він на мене чинить вражіння, іноді аж не можу читати, так тяжко”.
Як не згадати Тараса Шевченка:
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Ось де глибинне коріння уваги до “історії Хмельниччини”, яку дослідив Михайло Грушевський. Він отримав у спадок від Шевченка болісновідповідальне сприйняття славної, але гіркої історії свого народу, яку треба досліджувати й знати заради кращого прийдешнього.
Між іншим, читаючи на засланні згадану працю Костомарова “Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России”12, Шевченко записав у Щоденнику: “После обеда, как и до обеда, лежал и читал “Богдана Хмельницкого” Костомарова. Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга!”
Шевченкове сприйняття рідної минувшини оголеними нервами було чужим освіченим росіянам і вітчизняним лжепатріотам, а поет ніколи не допускав, що хтось інший “історію нашу нам розкаже”.
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
На ці питання, життєво важливі для ствердження національної самосвідомості українців, відповів Грушевський. У цьому найперше вбачаю духовний зв’язок між двома великими українцями. Поетично осмислюючи рідну історію, без опори на фундаментальну історію України, Шевченко ніби пророчив появу вичерпної наукової праці Грушевського та її величезне значення для самопізнання й самоідентифікації українського народу.
До речі, в “Історії УкраїниРуси” Грушевський жодного разу не звертався до Шевченка за, так би мовити, підтримкою чи ілюстрацією своїх наукових ідей і висновків. А здається, міг би. Бо таки згадав один раз Шевченка в абсолютно науковому контексті, розповідаючи про розгром під Переяславом польського війська коронного гетьмана Станіслава Конецпольського повсталими козаками на чолі з Тарасом Трясилом 25 травня 1630 р.: “Се та битва, додамо, що стала популярною в новійшій традиції під іменем “Тарасової ночи”, як її назвав автор Історії Русів… Її оспівав в одній з своїх молодечих поезій Шевченко, на підставі сього оповідання”13. Та цитувати поета не став.
Надалі навіть у VІІІ (ч. 2) та ІХ (ч. 1, 2) томах, які охоплювали період Української гетьманської держави Богдана Хмельницького (1648—1657), учений не згадував поетичні оцінки гетьмана Шевченком, хоча, скажімо, цитував козацькі думи, наприклад, про смерть Хмельницького. Втім, думи Михайло Сергійович розглядав професійно, як правило, “за джерело для оповідань” історикам про певну подію.
Окремо писав Грушевський і про “наукову літературу Хмельниччини”, називаючи праці Шевченкових друзів — Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича. І жодного слова — про самого Шевченка. Власне так і мало бути в суто науковій праці, бо Кобзар осмислював історію козацької слави “без книжної справи”. За точними словами Юрія Барабаша, він не був істориком, ученим, який скрупульозно визбирував, систематизував факти; він був поетом, насамперед поетом, у його підході до історії превалювало емоційне, значною мірою міфотворче начало, влада серця, а не диктат розуму, історіософія, а не історіографія.
Втім, в “Ілюстрованій історії України” (вперше видана в 1911 р., а російською мовою в 1913 р.), написаній живою літературною мовою, тобто книзі, розрахованій на значно ширше коло читачів, передусім на молодь, зокрема учнів і студентів, Грушевський неодноразово цитував Шевченкові поезії “Гайдамаки”, “Тарасова ніч”, “Розрита могила”, “Чигрине, Чигрине…”, “Єретик”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…”, “Холодний яр”.
Яскравим прикладом може бути розповідь ученого про вже згаданий розгром польського війська гетьмана Станіслава Конецпольського (1630) повсталими козаками. Та, на відміну від “Історії УкраїниРуси”, Грушевський у цьому випадку цитував Шевченкову поезію “Тарасова ніч”…
Але й це ще не все! Вчений ілюстрував четверту та п’яту частини книги (“Козацька епоха” та “Занепад козацтва в українському житті”) видання 1919 р. шістьма малярськими творами Шевченка: “Автопортрет” (1843); “В Густині. Церква Петра і Павла” (1845); “Богданова церква в Суботові” (1845); “Чигрин з Суботівського шляху” (1845); “Кам’яні хрести в Суботові” (1845); “Будинок І. П. Котляревського в Полтаві” (1845).
Урештірешт, Грушевський дав зрозуміти, що не буквально за творами Шевченка вивчаємо ми історію України, але без Шевченкового поетичного слова її неможливо пізнати в усій різнобарвній повноті та національній гіркоті. Пам’ятатимемо, що Шевченкове осмислення історії України, переплавлене в поетичні твори, мало й має незмірно більший вплив на читачів, аніж будьякі наукові праці.

“Написання суцільної
історії України…”
Михайло Грушевський зізнавався, що “написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри, питанням чести своєї й свого покоління”. Він, як ніхто, блискуче здійснив задушевнограндіозний намір свого життя! В багатотомній “Історії УкраїниРуси” Грушевський уперше системно виклав історію України, розробив і втілив концепцію осібності, наступності, безперервності та цілісності історичного розвитку  українського народу. Саме тому його капітальна праця була табуйована в російській радянській імперії, з острахом відторгається в сучасній Росії.
Довгий час працюючи в Москві, я неодноразово вступав у дискусії з російськими істориками щодо безприкладної праці Михайла Грушевського. Вперше це сталося ще на початку століття на презентації першого тому колективної тритомної “Истории культур славянских народов”, що була підготовлена в Москві Державною академією слов’янської культури за завданням і з фінансовою підтримкою Міністерства освіти Російської Федерації. Тоді було нахабно заявлено, що можна говорити лише про “єдиний російський етнос, у якого є певні регіональні особливості”, та безцеремонно декларовано, що “формування української і білоруської культур почалося пізніше, ніж це вважалося в радянські часи”.
Нагадав присутнім, що Михайло Грушевський уже давно переступив подібне просторікування і на самому початку “Історії УкраїниРуси” зауважив:
“По традиціям старої московської історіографії, перейнятим новійшою російською, — події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно “руської історії…” Вчений відзначав, що будьякі відступи від цієї схеми розглядалися “з недовір’ям або й гнівом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив політиканства в науці, як один з проявів українського сепаратизму”14.
Таким чином, у московських підходах нічого не змінилося з часів Грушевського. Видатний історик прорахувався, сподіваючись на досить швидку перемогу “конструкції української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів…”. Зате фундаментальна “Історія УкраїниРуси” назавжди посіла видатне місце в суспільнополітичному і науковому житті незалежної України, здобула широке міжнародне визнання, могутньо сприяє всесвітньому “розумінню української історії як одної неперервної цілості”.
Грушевський був єдиним у світі вченимісториком, який, ставши на чолі держави, сконденсував наукові висновки, сформульовані ним у власних дослідженнях, у конкретні політичні гасла. Викладаючи своє бачення її майбутнього у праці “На порозі Нової України. Гадки і мрії” (1918), Грушевський у розділі “Кінець московської орієнтації” різко писав про те, що вважає визволення від “песього обов’язку” перед Московщиною незвичайно важливим і цінним. І тому недаремно пролилася кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді, коли вони принесли духовне визволення нашого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма — добровільно прийнятого духовного чи морального закріпачення. Він прорік навіки:
“Всіма сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювано ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачати її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє “велике потрясіння”, сей кривавий напад большевиків на “хохлів” і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах”15.
Читаємо  ці рядки майже столітньої давності, як сьогодні написані.

________________
1 Грушевський М. Твори у 50ти томах. — Т. 2. — С. 382.
2 Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”. М.: ОЛМАПРЕСС, 2005. — С. 388, 399.
3 Мельниченко В. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. М.: ОЛМАМедиа Групп, 2006; Його ж. Москва Михайла Грушевського. М.: Домашняя библиотека, 2014; Його ж. Михайло Грушевський у Москві. К.: Либідь, 2015.
4 Бурлака Г. Тарас Шевченко у літературній спадщині Михайла Грушевського // Матеріали Тридцять четвертої наукової Шевченківської конференції (24—26 квітня 2001 року). Кн. 2. Черкаси. Брама, 2003. С. 46—52 ; Її ж. Тарас Шевченко у публіцистиці Михайла Грушевського // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. CCLХІІІ: Праці Філологічної секції. Львів, 2012. С. 530—535.
5 З цієї теми див.: Брижицька С. Вплив творчості Тараса Шевченка на Михайла Грушевського // Вісник. Українознавство. Випуск 7 / Київський Національний університет імені Тараса Шевченка. К., 2003. С. 40—44.
6 Шевченківська енциклопедія. К., 2012. — Т. 2. — С. 193—194.
7 Завершення цього фундаментального видання стало б найдостойнішим вшануванням пам’яті великого українця.
8 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 3. — С. 257.
9 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка. // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1. К.: Наукова думка, 2001. — С. 15.
10  Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібрання творів у 50 томах. К., 1976–1986. Т. 45. — С. 404.
11 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 11. — С. 47.
12  Друкувалася 1857 р. в “Отечественных записках” (№ 1–8). Окремим виданням вийшла в 1859 р.
13  Грушевський М. Історія УкраїниРуси. Т. VІІІ. — Ч. 1. — С. 113.
14 Історія УкраїниРуси. Т. 1. —  С. 3—4.
15  Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 4 (І). — С. 233.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment