Анатолій ЧЕРНОВ,
Полтава
Основоположниця абстрактного мистецтва Соня Делоне-Терк народилася в Градизьку
“В галереї Грей у Нью-Йорку в листопаді-грудні 1981 року відбулася велика ретроспективна виставка картин та творів прикладного мистецтва народженої в Україні Соні Терк-Делоне. Сама мисткиня вважала вплив свого дитинства на Україні важливим для розвитку яскравого кольору в її мистецтві… Виставлені експонати показали мистецький підхід Делоне, яка фактично відкинула розрізнення між чистим та прикладним мистецтвом і трактувала з однаковою серйозністю малярство та мистецьке ремесло, те, що пізніше дістало назву дизайна”, — із журналу “Сучасність”, (№ 7, 1981).
У цьому повідомленні йшлося про виставку картин і творів ужиткового мистецтва нашої землячки, художниці Соні Делоне-Терк (Сари Єлівни Штерн), яка народилася в містечку Градизьк, що на Полтавщині. Журналіст В. Григор’єв писав: “Ім’я парижанки із хутора Гавронці, що поблизу Диканьки, Марії Башкірцевої відоме багатьом. Багатообіцяюча художниця прожила лише 24 роки. Хоч славу їй принесли не картини, а феноменальний щоденник, який вона писала з дванадцяти років і який був опублікований вперше в Парижі… Інша ж наша землячка Соня Делоне прославилася в тій же Франції як художниця, але досі залишається майже невідомою у себе на Батьківщині”.
Про життя і творчість художниці писали журналісти К. Бобрищев, В. Григор’єв, А. Оленська-Петришина та інші. Мета цієї розвідки — ще раз привернути увагу земляків до творчості талановитої художниці, яка була однією з основоположників абстрактного мистецтва.
Народилася Сара Штерн 14 грудня 1885 року в сім’ї фабричного управляючого. Її дитинство минало на околиці містечка серед сонячної української природи, яка наповнювала дівчину життєвою енергією, що її вистачило на все життя. Уже з дитинства почала цікавитися малюванням, і батьки, помітивши захоплення дочки, всіляко сприяли цьому. У семилітньому віці дівчинка залишилася круглою сиротою, і її забирає у свою сім’ю дядько по матері — Анрі Терк. Маючи адвокатську практику в Санкт-Петербурзі, він дає Сарі прекрасну освіту і виховання, а також своє прізвище — Терк. Ще під час навчання у гімназії Санкт-Петербурга вона вирізнялася аналітичним мисленням і їй пророкували математичну кар’єру, але вчитель креслення, помітивши її гарні малюнки, порадив вступити в Академію витончених мистецтв у Карлсруе, що в Німеччині. Вона навчалася в класі професора Шмідта-Ройтера.
Успішний адвокат, Генріх Терк мав можливість із сім’єю подорожувати Європою. Соня охоче відвідувала знамениті європейські музеї. Саме тоді вона переконалася, що малювання — мета її життя. Два роки дівчина навчалася в Німеччині. Якось їй до рук потрапила книга Г. Грефе “Мане і його коло”. Соня була в захваті від книги, в якій розкривався мистецький світ Парижа і вирішує негайно виїхати туди для навчання.
Соня Штерн навчається в академії Ла Палетт у відомих художників А. Озанфан і А. Дюнуайе де Сегонзак. Але молода художниця більше часу проводила не в академії, а в галереях навколо Парижа.
Саме тоді в Парижі диктували моду художники на чолі з Анрі Матіссом, які вразили художній світ картинами, написаними у новій художній манері — яскраві та чисті кольори, плоскі композиції. Один із критиків, який відвідав їхню виставку, назвав художників “Дикими” (Lеs Fauvеs — фовізм), і це слово закріпилося як ім’я. Мистецтвознавець Д. Лалетин так характеризує цей напрям у мистецтві: “Фовізм виник як чергова спроба передати якусь глибинну істину, яка недоступна безпосередньо зору. Художники вперше демонстративно відійшли від класичних художніх традицій. Фовізм став першим вибуховим рухом мистецтва ХХ століття”. Соня Терк захопилася фовізмом, що приваблював її чистими і яскравими кольорами в плоскому зіставленні форм. Її роботи того періоду перебувають під впливом Анрі Матісса та Андре Дерена. Вона відвідує майстерню Фернана Леже, яка була відома як “Академія модерну”, де знайомиться з постекспресіоністичним мистецтвом Ван Гога, Поля Гогена та Анрі Руссо. Наслідуючи їхню творчість, Соня малювала ескізи гобеленів, декоративних панно, вітражів, гравюри, контрастні за кольором і різноманітністю форм. 1907 року вона працює над серією портретів, близьких за стилістикою до фовізму та експресіонізму (“Молода фінка”, “Портрет Филумени”).
Того ж року Соня Терк одружується з німецьким критиком і колекціонером Вільгельмом Уде, який займався сучасним живописом і мав власну галерею. Саме він і познайомив дружину з мистецькою та літературною елітою Парижа. Але вже через рік Соня залишає чоловіка, щоб пов’язати життя з молодим художником — абстракціоністом Робертом Делоне. Їхній творчий союз був плідним. Пізніше Соня Делоне зауважила: “Він дав мені форму, а я йому колір”. Подружжя Делоне вважають засновниками окремого напряму в європейському авангарді — симультанізму (від французького simultanee — одночасний). Це система абстрактних композицій, заснована на контрастах кольору та світла. Їхня концепція зводилася до того, що справжнє мистецтво відображається колористичними коловими формами. Французький поет Г. Аполлінер називав цей напрям у живопису “орфізмом”, маючи на увазі відображення світу новим Орфеєм, творцем структур, які не задіяні із дійсності. У художньому мистецтві орфізм визначається як напрям у західноєвропейському живопису початку ХХ століття, наближений до кубізму та футуризму.
Першою великою роботою Соні Делоне у цьому стилі стали картини “Бал Булльє” та “Електричні призми” (1912—1913 рр.). Саме в цей час з’являються перші її “симультанні” проекти (ілюстрація до поеми Сандрара “Проза Транссибірського експресу”), в яких літературний текст і пластичні образи подаються в єдиній композиції — це було новим словом у царині синтезу мистецтва.
Із початком Першої світової війни подружжя Делоне від’їжджає до Іспанії, Португалії. Піклування про сім’ю змушували Соню Делоне займатися буквально всім: моделями одягу та взуття, малюнками до гральних карт, дизайном автомобілів тощо.
У Португалії Соня Делоне створює кілька варіантів композицій “Ринок в Міно”, “Португальський натюрморт”. В Іспанії художниця знайомиться з усесвітньо відомою санкт-петербурзькою балетною трупою Сергія Дягілева. 1918 року вона оформила декорації до його балету “Клеопатра”. 1920-го — створила костюми до опери “Аїда” для театру “Лісеу” в Барселоні, “де використала, як і в костюмах для “Клеопатри”, безпредметний декор” (В. Григор’єв). Ці театральні роботи пробудили у неї інтерес до можливості використання геометричних орнаментів у сучасному одягові. Пізніше вона створює моделі шарфів, суконь, пальт, робить “симультанні” тканини для одягу, меблів, малює ескізи костюмів для театру та кіно. 1920 року Роберт і Соня Делоне повертаються в Париж. Того ж року Соня Делоне відкриває на Єлісейських полях модне ательє, яке користується шаленою популярністю. Використовуючи розробки футуристичного напряму, вона створює свої власні малюнки для тканин. Створивши перший текстильний ескіз, починає розробку малюнків тканини для ліонських фабрик. Цікаві, незвичні речі стали модними та використовувалися в текстильній і швейній промисловості. 1924 року художниця разом із Ж. Хеймом відкриває “Симультанський бутик” (який увійшов до складу Міжнародної виставки декоративних мистецтв у Парижі), де демонструє моделі ділового, вечірнього та спортивного одягу із тканин авангардного типу — з великими та яскравими кольоровими візерунками, розрахованими на поєднання з аналогічними декоративними ритмами модних інтер’єрів. 1925 року разом із чоловіком бере участь у Міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі. Вона стає знаменитим майстром арт-деко, її творчі знахідки, несподівані форми кольорів геометричних фігур широко використовували дизайнери з кераміки, сценографії, реклами.
У 30-х роках Соня Делоне разом із чоловіком створила на Паризькій всесвітній виставці величезні композиції “Диски” (панно розміром 235 м2), які зберігаються в Музеї сучасного мистецтва в Парижі. Після смерті чоловіка 1941 року художниця продовжує працювати над спільними проектами, намагається увічнити пам’ять Роберта, публікуючи його теоретичні праці. Бере участь у всіх значних виставках абстракціоністів, а також у створенні групи “Простір”, яка виступала за інтеграцію художнього мистецтва в архітектуру. Продовжує працю над великою за форматом композицією “Ритми фарб”, пронизаною світлом. Працюючи з відомими дизайнерами П. Карденом та Андре Курреже, Соня Делоне почала розробляти моделі для молоді, що принесло їй визнання серед чисельних прихильників авангардистів у моді.
1963 року художниця дарує Франції 117 своїх робіт і робіт чоловіка. Саме Соня Делоне стала першою у світі жінкою, твори якої ще за життя, 1964 року, були виставлені в Луврському музеї. 1975 року вона отримала вищу нагороду Франції — орден Почесного легіону. Вона також була кавалером відзнаки мистецтв і літератури. Пояснюючи свою творчість, Соня Делоне наголошувала, що якби не було її вражень від української культури, яскравих українських весіль, сонячної природи тощо, вона б ніколи не створила б таких образів. Уже в 80-літньому віці вона писала в своїх мемуарах: “Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спогадами у радісних кольорах… Достигають кавуни і дині. Помідори підперезують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють у блакитне небо, легко, високо. Веселість, рівновага, довіра до життя, родючий чорнозем. Проїжджають невеликі підводи з нервовими і швидкими кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величезне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості, а ще й Гоголь, що був ще одним сином цієї землі”. Таким настроєм була пронизана уся творчість художниці.
Померла 94-річна Соня Делоне 5 грудня в Парижі. Її роботи зберігаються в найбільших і найпрестижніших музеях світу. А в Паризькому національному музеї сучасного мистецтва — Центрі Помпіду — її роботам відведено цілу залу.
Відомий полтавський журналіст, краєзнавець К. Бобрищев у своїй розвідці, присвяченій життю і творчості художниці, писав: “Дуже шкода, але про все це земляки Соні Делоне практично нічого не знають. Хоча необхідно було б знати, аби ще раз відчути, що маємо щастя належати до красивого та обдарованого народу, який навіть за відсутності власної держави міг творити свою культуру, здатну дивувати й захоплювати весь світ”.
