Автор світлин
Сергій БОРИСОВСЬКИЙ
12 листопада 2015 р.
Пресвітлі гості
На порозі — Марія Стус, Василева сестричка. За нею — ще гості. Прийшли сковородинець Валерій Кузніченко з дружиною Наталею. Валерій на милиці, без допомоги ніяк. Руки немає. Але він… сяючий! Одразу все негативне відступає. Ще кілька хвилин і до хати заходить киянка Надія Кухта. Принесла допомогу від Валі з Америки: для біженців із Донецька, родини Марії Стус.
Спілкуємося. Мова про інтереси, розуміння, уподобання у живописі. А ось і наш історик, колишній в’язень більшовицьких концтаборів Василь Овсієнко прийшов. Знайомлю його з воїномгероєм, пан Василь одразу вручає Валерію цілий стос аркушів — документів нашої історії про злочини комунізму, про шістдесятників, про все, що повинна знати наша молодь. Між двома борцями за незалежність і волю України, старшим і молодшим, зачинається бесіда…
Я рада вручити Валерію Кузніченку унікальну книгу — дослідження його тезки Валерія Шевчука про Сковороду “Пізнаний і непізнаний Сфінкс Григорій Сковорода сучасними очима”. Напередодні зустрілася з паном Шевчуком і він вручив мені цю книгу зі своїм дарчим написом солдатусковородинцю Валерію від Валерія.
Мій гість розчулений. Побожно відкриває книгу і читає дарчий напис…
Чаювали тепло і радісно.
15 листопада 2015 р.
Дякуємо!
Учора просто до хати занесли нам дві величезні посилки з Америки. Їх зібрали і прислали наші родичі і їхні друзі. Медичне обладнання, медикаменти для шпиталів.
Сьогодні зранку вже прийшла волонтерка Танечка Кагуй. Забрати посилку для Луганського шпиталю. З Танею до хати поважно заходить… собака. Привітна. Звуть — Лея. Вона друг і помічник, завжди з Танею — там, на східному фронті. Допомагає пораненим оговтатися, прийти до тями. Таня каже: “Вона як психолог працює”. А сама ця молоденька жінка — медик, тому й допомагає пораненим. Каже: “Чоловік на прожиття заробляє, вирішили, що можу і “за так” добре діло робити”… Заглядає до посилки — радіє, тримаючи в руці герметичні пакетики з лікувальними накладками на рани, що негайно, на полі бою, надійно допомагають пораненому…
Таня 3 грудня знову їде на фронт… Це дороге начиння у величезній коробці порятує життя й здоров’я нашим хлопцям.
Пишу це оптимістично. Але підступно зринає в уяві жах: теракт у Франції. Зло від ісламістів чи зло із зореносної розпросторюється світом?!
Вечоріє. Ще гість прийшов. Доктор Віталій Ганюк із Київського військового шпиталю. Ніч чергував, операції, він — анестезіолог. Мусив трохи відпочити, а тепер — по посилку…
— Можна відкрити?
— Відкривайте!
Зверху у прозорій твердій упаковці якийсь апарат. Обережненько роздивляється з усіх боків і радісно: “Катетер для діалізу! Така потрібна нам у шпиталі річ!”
— Все потрібне. Ціни немає цьому благодійному дару, — каже пан Віталій. Він як анестезіолог із багатьма хірургами працює. Зокрема й із лікарем од Бога, Олександром Володимировичем Борзих — мікрохірургом, про якого я наслухалась від поранених воїнів, яких зцілювали його руки і серце.
А ще сповістив мені доктор Ганюк, що лікарі з Німеччини забирають кількох хлопців із тяжкими пораненнями у шпиталі Бундесверу. Я особливо пораділа за свого знайомого бійця Митягіна. Німецькі хірурги обіцяють і його поставити на ноги.
Уклін Вам всім, наші далекі і близькі друзі з усіх континентів!
22 листопада 2015 р.
Козак Нечай із Батурина
Усіх і вся критикують. І раптом чую подяку. Від Віталія Петровича Нечая Президенту Віктору Ющенку — за те, що відродив козацькогетьманську столицю Батурин. Нечай родом із Батурина на Чернігівщині. Близькі його козацькому серцю і міста Короп, Кролевець. Пишається своєю малою батьківщиною старший сержант 128ї окремої гірськопіхотної бригади батальйону “Ужгород” Віталій Нечай, якому майже 60 років. В армії з 1973 р. Пройшов Афганістан. Знає, що таке Чердинський ядерний полігон. Побував у Пермському спецтаборі. Знайомство з Левком Лук’яненком осяяло все його життя. Знає шістдесятників. Знає всю історію нашої тяжкої боротьби за свободу в останні півстоліття. Про його життя можна писати цілу драматичну епопею…
А розказує Віталій про свою участь в АТО:
— Навпроти нас стояла кадировська дивізія. Паскудними словесами сипали на нас, ми — ні пари з уст. Коли раптом до нас їхній офіцер гукає: “Не слушайте их, они подонки, срань помойная”. Ось вам і тема для роздумів…
Копали окопи під селом Болотяне. Майже зубами вигризали — кам’яниста земля. Не окопи — півокопчики вдалося вирити. Бувало, з москальськими саперами словом перекидалися. Голодні вони. Ми кидали їм банки з тушонкою. (Я собі тихо думаю: добряки наші люди, та часом чи не занадто?).
Віталій був водієм бойової машини. Але в момент поранення стояв у бойовій охороні. Куля висадила кістку внизу правої ноги. Було відчуття, ніби ногу одірвало…
— Я вдячний Володимиру Геннадійовичу Шипунову, травматологуортопеду. Він мені порятував ногу. У нього такі руки, що тільки помне, натисне, де треба, — і вже не болить! Це лікар від Бога. Я вірю — він поставить мене на обидві. Хочу далі у свою частину, служити! Там зима. Хлопці мерзнуть, а я тут відлежуюсь…
Ось такий він, козак Нечай.
Через кілька днів телефоную козакові Нечаю. Він удома. Слухаю його і чую дитячий голосок… Олени Віталіївни…
За пекельне життя має солдат найдорогоціннішу нагороду — донечку.
P. S. А ще через кілька днів (9 грудня) пізно ввечері телефонує мені козак Нечай. Дякує за бандероль із книжками і занадто веселим голосом оповідає, як учора трудно сідав у трамвай, але дуже чемні молоді люди, ласкаво примовляючи, допомогли солдатові на милицях зайти до вагона. Тішився з того. Та недовго. Руку до кишені за мобілкою, а мобілки… нема!
А ще якусь пісню стару совкову наспівав мені старий солдат… Я попросила, аби дав Віталій трубку дружині Марині. Побажала їй мудрості й терпіння. Без зайвих слів порозумілися.
А мені запекло у душі. Перше — оті “чемні” молодики, що обікрали пораненого солдата. Я вірю киянам, їхньому гуманізмові. Але ж поруч із порядними людьми вистачає й каламутного люду! Клопіт поліції.
А друге… Чому люди, переживши пекло, подолавши море бід, не хочуть чи не можуть позбутися недостойних слабкостей, хоча б і того пиття в прикуску з московським матом?!
Врешті, Бог є в кожному. І є майбутнє — синочок чи донечка. Заглянь їм в очі і порятуй душу.
25 листопада 2015 р.
Концерт
для Олександра Говденка
Ще з початку минулої зими (!) борються лікарі за здоров’я воїна 93ї механізованої бригади Олександра Говденка. Уламкові поранення дістав у Донецькому аеропорту. Оперували в Одесі, тепер до Києва перевели. Неговіркий. Каже, що має брата у травматології. Той любить поговорити! Але до брата далеченько, а до палати навідався гурт волонтерів. Вони ще й музичний гурт, який зветься “День Валентина”.
Олександр Говденко один у палаті, але гурт дає концерт. Коли заспівали щемливу “П’ю з твоїх долонь…”, усміхнувся, потеплішав головний слухач. Аплодували разом.
27 листопада 2015 р.
Іраклій знову на фронті!
Колись я писала про тяжкопораненого на фронті Іраклія Чехаї, студента Київського педуніверситету ім. Драгоманова. Його мама Тамула з маленьким Іраклієм мусила свого часу тікати з Грузії від війни. Стали Чехаї українськими громадянами. Іраклій добровольцем пішов захищати свою другу Батьківщину. У київському шпиталі його поставили на ноги. Повернувся до університету. Минули місяці. Мене сьогодні просто повело зателефонувати мамі Тамулі. І що я чую!?
— Іраклій знову на фронті! Я в тривозі. Але що поробиш? Син своє мені говорить: “Мушу Україні допомагати до перемоги”.
Ось такий Іраклій, український воїн АТО.
12 грудня 2015 р.
Воїнам від К. І. С.
У книгарні “Є” побачила унікальну книгу — “25 перемог України”. І про розгром “нерозумних хазарів”, і як Долгорукий отримав по руках, і про перемоги Сагайдачного, про тріумф під Корсунем 1648 року, про битву Конотопську, про звитяги Сірка, Залізняка, про УПА… і аж до наших часів. Телефоную до видавництва, аби купити ще кілька книг, а мені у відповідь… просто до хати кур’єр приносить (як подарунок!) цілу бібліотечку прекрасних видань.
Першим охоче вибрав для себе книги поранений воїн АТО Іван Рудий, який уже рік лікується у шпиталі.
А тоді завітали до мене родиною Шевчуки — дружина фронтовика Катерина з синами. Меншенький Устим як побачив книгу про 25 перемог, де на обкладинці зображено могутнього запорожця, то взяв її зі стосу інших і притис до грудей… Серденько дитини там, із татком Вадимом на фронті! Мріє це українське хлоп’я про таткову перемогу! А мама написала подяку директору видавництва Юрію Марченку: “Ми — кияни. Мій чоловік тепер на фронті. Він інтелектуал і книжки від Вашого видавництва будуть йому дуже й дуже цікаві. Маємо трьох синівшколярів, також шанувальників доброї книги. Вдячні Вам і всьому видавництву за потрібні, змістовні книги. Катерина Шевчук. 6.ХІІ.2015 р.”
А далі були дзвінки з подяками і від мудрого літами козака Нечая, і від юнака — Сергійка Ільницького з Миколаєва…
15 грудня 2015 р.
Покладу сльозу…
Удень приготувала бібліотечку цікавенних книжок для Романа Капація та його численної родини. Надвечір телефоную Романовій мамі, аби домовитись про зустріч із нею у шпиталі, коло реанімації… І по довгому мовчанні зболілий голос Анни повідомляє: “Романко мій помер… Дванадцятого… Вчора поховали… В рідній Оболоні… Все село прийшло… Побратимивояки приїхали… Люди з Полтави, Києва… Його всі любили…”
Розмова уривками. Крізь сльози. Дає мені адресу. Живуть на вулиці Щорса. Я кажу, хай йому грець, тому Щорсові. Хай буде імені Романа Капація! Анна каже, що назвуть іменем сина більшу вулицю.
Стискаю голову. Підсушую вологість в очах. Думаю — у Романа трилітній син Микола та тримісячна донечка Валерія, діти од першого шлюбу, племінники… Не бандероль, посилку відправлю. Великі свята йдуть, а діточок багато.
А Тобі, мій Герою Романочку, Царство небесне і добра пам’ять у нащадках!
…Пишу, а на око сльоза знов напливає — покладу її на могилу незабутнього Романа.
17 грудня 2015 р.
Рекордсмен
…Заходжу до 4 палати у гнійній хірургії, а там — мила очам і серцю сцена: просто на ліжку коло тата Євгена Симоненка (писала про нього) скаче його маленький синочок Назар. Сміються, граються. Психотерапія. Усмішка і на обличчі Євгенового сусіда воїнадобровольця Андрія Становича, гранатометника 72ї Білоцерківської бригади. У Андрія — так він каже — сьогодні “празник”: 5 місяців у гнійній хірургії, а всього минуло вже 17(!) місяців, як був поранений під Ізвариним, під Краснодоном: “Прямою наводкою потрапив ворог у наш танк, ми вискочили з окопів рятувати бойову техніку, а вона того моменту вибухнула. Слава Богу, троє моїх побратимів лишилися цілими. Поранило лише мене”.
Рани помалу заживають: очі Андрія розчулено відтають, і він розказує, як порятував, зберіг йому ногу ще у Дніпропетровському шпиталі… київський хірург Андрій Михайлович Лакша, який саме у ті дні приїхав у відрядження до Дніпра!
Народився наш доброволець 19 січня, на Водохреще, року 1974го. І зовсім недавно став молодим дідусем: донечка Мар’яна нагородила тата цим званням. Подарувала воїну внука. І Андрій Станович — дуже щасливий. Ще має сина Павла та донечку Аліну.
І 20-літній син його, Павло, також був учасником бойових дій в АТО, і далі служить в Українській Армії…
Бесідуючи з Андрієм, здається, бачу його рідне село Плоске (за Броварами на Київщині), де живе подвижницька родина Становичів, чоловіки якої стали на захист рідної України.
18 грудня 2015 р.
Дари од Миколая
То, мабуть, святий Миколай і веде мене в ці дні до шпиталю, а ще добра моя Галя з Гамерицького краю попросила від її Миколая (він той самий, але всюди по планеті встигає) дарунки вручити пораненим. Перший — ветерану шпиталю Андрію Становичу.
А тоді — до сьомої палати травматології йду. Свіженького (так тут кажуть) щойно привезли — Миколу Тимчишина. Купа проблем. Говорити не може. Він ще там… Молоденька дружина Світлана розгублена, в тривозі. Вона зовсім недавно народила друге дитятко. Посильний Святого Миколая виманив тихенько Світлану в коридор, прихилився до неї, вручив допомогу та й пішов, аби не заважати родині бути разом…
І веде мене Святий Миколай далі коридором. Бачу, біля ординаторської ставний хлопець — на милицях. Він на денному стаціонарі. Вийшов від лікаря. Охоче знайомиться: “Я — таджик, Бахтійор Юнусов. У 1993 р. тікали з Таджикистану, де йшла громадянська війна. Тепер я житомирянин. Виріс в Україні. Закінчив університет “Україна”. Другу вищу отримую в Житомирському агроекологічному університеті”.
Із 18 березня Бахтійор був на фронті. Говорить українською мовою вільно, розкуто, без суржику. Вона йому також ріднісінька.
…Ще не пережила цю світлу зустріч, як бачу біля кабінету лікаря нову постать — у військовому строї (на рукаві напис “Айдар”), з козацькою зачіскою, з великим оригінальним металевим хрестом на грудях. Він трохи чув нашу бесіду і охоче представляється: “Петро Литвинчук, біженець з Росії з релігійнополітичних мотивів”. Петро вперше був поранений під селом Хрещувате на Луганщині 13 серпня 2014 р. Підлікувався, знов пішов на фронт. І друге поранення…
Про таких, як Петро, кажуть у нас: характерник…
З торбинкою від Миколая я вже на порозі 5ї палати хірургії, де маю знайомих. Мене зустрічає “Шваб Микола, позивний — “Клаус”, доброволець з “Айдару”, 65 років! Думаю собі — не інакше як найстарший АТОвець і родом — із німців! А пан Микола сипле дотепами впереміжку українською і німецькою… Оживилася бесідою, наперекір болям, уся палата. І усміхається мені, як знайомій, з ліжка під вікном земляк Тараса з Моринців Юрій Ляшенко.
Таджик, російський громадянин, український німець, земляк Шевченка — всі брати, з’єдналися в любові до України, в боротьбі за її свободу. Такий сьогодні несподіваний світлий інтернаціонал зустрівся. І виринули раптом з пам’яті шиллерівські рядки з “Оди до радості” Бетховена:
Вічний Отче доброти,
Дай нам ласки й охорони!
21 грудня 2015 р.
Юрій Ляшенко — земляк Тараса
“30 січня 2014 р. під Дебальцевим на нашу першу лінію оборони посунули російські танки і піхота. У першому бою я втратив одразу трьох друзів, зокрема командира, молодого лейтенанта Олега, а четвертий мій товариш через місяць помер у лікарні, бо мав зараження крові. Через тиждень з нашим снайпером Сергієм вийшов на зачистку. Раптом — засада. Гахнув ворожий гранатомет. Сергій од вибуху помер на місці, а мені одірвало ногу. Години три нас не могли вивезти в Артемівськ, де мене прооперували. Тоді — у Дніпропетровськ, де я трохи отямився. Далі — одвезли до Львова, де мені дуже допоміг хірургтравматолог Медзин, спасибі йому. Вже скоро рік, як лікуюся. Тепер — у Києві. В другій нозі уламки снарядів почали гуляти. Три витягли, решту — краще поки не чіпати”.
Безстрашно, навіть усміхаючись, розказує кулеметник 15-го гірсько-піхотного батальйону 128ї бригади Юрій Степанович Ляшенко свою військову історію. І коли я дізналася, що він родом із Моринців, то одразу зрозуміла джерело твердості його характеру.
До речі: Юрій був на фронті разом із народним депутатом України Олегом Барною. Коли після поранень настав тяжкий момент, Олег допоміг йому, серйозних волонтерів знайшов. Він сильна і добра людина, — сказав Юрій.
Розповів ще й про родину, про те, що внук народився! Йому 4 місяці. Зять також учасник АТО. Донечка Наталка за фахом психолог, працює в школі і… організовує музей АТО в Моринцях. Сімнадцять чоловіків з рідного села Шевченка пішли захищати українську землю від московського нашестя! У Юрія Степановича є друг із Звенигородки. Теж фронтовик. Тепер став депутатом Черкаської облради. Допомагає землякам у всіх добрих починаннях. І другу з протезуванням допоможе.
…Хтось постукав у двері палати. Теж гості від Святого Миколая! Учні Київського фінансового ліцею. Кожному пораненому бійцю — торбиночки з фруктами, солодощами. Раптом — ніжний дівчачий голосок близько коло ліжка Юрія Ляховича: “Тече вода в синє море, Та не витікає…”
Палата замовкла. Слухає. А після дівчинки — дуже сором’язливий хлопчик, спершу нерішуче, хвилюючись, а далі впевненіше, з розумінням і почуттям:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
……………………………….
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені…
23 грудня 2015 р.
Моряк і на землі — сильний
У товаристві п’ятої палати хірургії є ще Андрій Юдін, старший солдат штурмової роти, корінний киянин, з Оболоні. З родини військових. Йому 42 роки. Спостережливий. Гострий на слівце. Почувши про Оболонь, я жартома до нього: з батьківщини футболіста Шевченка?
Говорить російською, а навколо — українська. І я до нього, зрозуміло, рідною звертаюся. А він: “Я знаю українську. Але російською мені зручніше. Я з Вами незгодний, що мова — це важливо”.
А служив Андрій у флоті. Був старшиною команди мінно-торпедного озброєння надводних кораблів. З 1991 до 1993 року — на Чорному морі, у Севастополі.
1993-го повернувся до рідного Києва. Андрій, щира душа, буквально сказав таке: “Кидався тудисюди. Роботи нема. Трохи був бандитом. Вчасно за голову взявся…” Сильний характер переміг урешті всі лиховії.
1998-го сім’ю створив. У квітні старшій донечці Насті буде 15, а “главі сімейства” синові Ростиславу чотири виповниться у березні.
Із мирної теми знову на військову завернув, бо болить. Андрій в АТО командував відділком штурмової роти механізованого батальйону 17-ї танкової бригади. Під Попасною дістав поранення. Гірко резюмує: “Коли б менше демагогії, то всю мерзоту уже давно можна було утопити в Азовському морі. Так, техніка у нас ще слабка, але ж люди які!”
Я не сміла вступати в диспут: тихо милувалася Андрієм і думала: ось русскоязичний солдат із непростою долею, готовий за Україну покласти душу й тіло.
29 грудня 2015 р.
Вночі не спалося. І заспівалася колядка. Наче давня, але модернізована.
Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над окопом
Звізда ясна
Нашим хлопцям
Засіяла.
Засіяла, засвітила,
Всіх од кулі, од лихої
Захистила…
Я її заспівала своїм фронтовикам!
