Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Закінчення.
Поч. у ч.2 за 2016 р.
Яка совість? Яка мораль? До дідька наїв і сентименти віршиків та романсів! Наплювати на тисячі ваших табу! І плює на саму себе. І неусвідомлено поривається до своїх правитоків. У кайнозой! У палеоліт чи неоліт!
Це пояснення, чому наша доба відвертається від поезії. Чому остання сприймається як анахронізм і стає об’єктом кепкування з боку реанімованого неандертальця. Чому і в ній — поезії — такі відчутні симптоми занепаду і виродження.
Та прийде час, і людина, до смерті замордована власною вседозволеністю, яку вона помилково сприйняла за абсолютну свободу, зведе голову в небо і озоветься в ній — неодмінно! — її божественна природа і вкотре візьме гору. Отоді знову почнуть читати вірші.
КУЛЬТУРНІ надбання арабів, плоди їхнього інтелекту 1100—1350 pp. були незмірно вагомішими, ніж у європейців. Фахівці вважають, що без арабів, як носіїв еллінської думки, європейський культурний рух значно б уповільнився і не дав би таких вражаючих наслідків у майбутньому. Але європейці не поспішають визнати цей факт. Причина цього — давні історичні порахунки.
СПІНОЗА належав до тих небагатьох філософів, чиї твори були доступні і в тоталітарну епоху. Догматична думка зараховувала, хоч і з певними обмовками, його до “своїх”. Цьому, безсумнівно, сприяли й відомі висловлювання Енгельса.
Але матеріалізм Спінози досить своєрідний: якщо людина має ідею Бога, то Бог уже повинен існувати нормальним чином. Для філософа істина, природа і Бoг — одне й те ж саме. Людина — тільки частина природи, від якої вона залежить і керується нею. Отже, для свого порятунку і щастя самостійно зробити не може нічого.
Спіноза доводить безсмертя душі у такий спосіб. Душа — ідея, яка виникає у мислячій речі. Якщо душа — ідея тіла, а тіло минуще, то й душа минуща. Але ж це не так. Таким чином, душа — ідея певної субстанції, яка незмінна й постійна. Така субстанція — Бог. Бог вічний. Отже, вічна й душа. Не дивно, що боротьба за Спінозу продовжується.
Своєрідно тлумачить Спіноза людські пристрасті. Сум для нього, як вияв невдоволення, — почуття негативне. Він — наслідок невміння користуватися своїм розумом, нездатність пізнання Бога як найвищого блага. Негації і муки совісті — то спокута, бо вони теж вияв того ж невдоволення, а воно шкідливе. Шкідливі й погибельні навіть такі поняття, як честь і сором, бо вводять в оману ніби людина, а не Бог, — першопричина дій. Отакий матеріаліст!
Люди за своєю природою вороги, — запевняє Спіноза. Тому важливе дотримання законів. Закони — душа держави. Але позбавлення свободи волевияву, свободи судження — завжди джерело бунту.
Спіноза був відлучений юдеями від юдаїзму не просто за вільнодумство. Єврей — він замахнувся на богообраність євреїв і чи не перший пояснив кастовість, їх “дружність” ненавистю народів, серед яких вони осіли…
А. ГОЛОВКА я бачив тільки раз. Було це в Ірпені, якщо не помиляюсь, 1966 року. Його запросили на зустріч з нами, початківцями. Забулося, про що він говорив. Запам’яталися очі. Стражденні очі під розкошланими кущуватими бровами. Воїстину у тих очах містилася уся світова скорбота.
Щойно у “Дніпрі” опубліковане його зізнання про скоєний ним замолоду злочин. У 1924 році він убив свою 27річну дружину і 5річну доньку. Зробив це обдумано, холоднокровно, не відразу обох, а з інтервалом у часі. І хоч пише, що намислив самогубство, а все ж цього не здійснив, навіть “відпустив” собі час на завершення рукописів.
У злочинній державі, яка нарощувала оберти для нечуваних досі насильств, цей тяжкий злочин було пробачено. Тільки глухе відлуння тих пострілів долинуло до слуху письменників мого покоління. Кров невинно убієнних марно волала про справедливу кару.
Головко не застрелився в найближчі роки потому, як сталася трагедія, випускав по кілька книжок відразу, на старості одержав Шевченківську премію, нагороди. Його “Бур’яном” мордували не одне покоління школярів.
Чи мучило його скоєне? Чи переслідували автора “Пилипка” і “Червоної хустини” тіні загиблих — молодої дружини і донечкидитини? Не знаю, не знаю. Але були в нього очі міченого, очі великого грішника.
МОДЕРНІСТИ, потоптуючи та поганьблюючи реалізм, забули про найголовніше: їхня робота має сенс і доцільність тільки в контексті того ж реалізму, який живить їхню мертву саму по собі геометрію соками практичного і духовного досвіду і в такий спосіб її “оживляє”.
Реалізм — життєдайний корінь модерного мистецтва. Тому знакова система Малевича, його чорний квадрат, коло і хрест можливі тільки тому, що спрацьовують архетипи свідомості, і реальність підтексту стає реальністю символу. Але знакова система — тільки знакова: чистої естетичної насолоди дати вона не може. Розрив модернізму з реалізмом — абсурд. Модерн — тільки еманація реалізму.
У ХОРІ ситих і голодних голосів епохи — голос поезії ледве чутний. Нам випало жити у депоетизованому світі. У світі вивільнених інстинктів і неконтрольованих пристрастей. Глуха пора для поезії.
Я вже про це казав, повторюю знову: бал править хам. Сьогодні господар життя — хам. Хамові поет не потрібний. Поет — то живий докір. Нагадування про існування вищих цінностей. Хамові вищі цінності ненависні. Вони — виклик його зарозумілості. Його примітивній переконаності, що саме він, хам, і є пупом землі. Сьогоднішнє принижування поетів — це помста хама за невтоленну спрагу високості. За зухвальство польоту.
Ситуація ускладнюється тим, що услід за хамом державним посунув хам літературний. Поезію намагаються викорчувати зсередини. Патологія, що її ще 1935 року Євген Маланюк, поет за температурою пристрасті і вольового напору винятковий на українському ґрунті, атестував як наступ мікробів. На авансцену вийшли літературний апаш і літературний нудист. Формула — література як злочин — має логічне продовження: І. література як злочин проти естетики; 2. література як злочин проти моралі. Останній особливо тяжкий: депоетизований світ — світ переродженої людини. Світ антилюдини. Йдучи услід за хамом державним, наслідуючи його, хам літературний механічно втрачає свою причетність до літератури, як і право на окремішність дефініції. Він розчиняється в першому, стає його жалюгідним додатком, просто хамом.
Фатальна помилка хама: можна принизити поета, але поезію принизити неможливо. Сади божественних пісень шумлять звідтоді, як примат підняв голову і побачив сонце. Шумлять зокрема і над могильниками хамів усіх епох і народів. І шумітимуть завжди, нагадуючи про те, що таки не хлібом єдиним жива людина.
УКРАЇНА у сприйнятті російського інтелектуала? Будь ласка:
Хрен разберешь, что это за краина,
что это за страна.
Вечер темнее, чем ночь, и в парках хоть глаз выколи вечерами…
Це хороший поет О. Чухонцев у нехорошій якості українофоба. Відпочивав чоловік на березі Криму, згадав, що він не власність Росії, ось і ерничает:
Дальше, чем Гза с Кончаком, туманность с Кучмой и Кравчуком.
І розплачується зрештою натужною поезопрозою, повною втратою свого колишнього ліризму, бетонними конструкціями й інтонацією а ля Бродський:
Ныне вахтер, как письменник, редок, нынче другой народ,
по части экономической больше или же уголовной,
едут проветриваться или скрыться, Львиная бухта, грот, —
это все их свободная зона или режим
условный.
На неприйнятті українства й України як самостійної держави зійшлися російські патріоти і їхні всюдисущі опоненти. Національний біль українця не тільки не викликає співчуття, а стає об’єктом глуму і поневаження в літературі, пресі, розважальних програмах телебачення. Незнання історичної фактографії, давній колоніальний синдром імперської свідомості заважають російському інтелектуалу перейнятися духом критичного аналізу, без якого неможливе наближення до істини, а отже, й чуття справедливості.
К’ЄРКЕГОР як і Паскаль, був нещасною людиною. Гостро відчував абсурдність світу. Тому й відмовився від нареченої. Одержимість, безмір болю — К’єркегор передусім у цьому. Глибина відчаю — один проти всіх. Він, як і Якобі, вважав, що розсудливе знання відносне. Абсолютне знання — знання безпосереднє, віра. Віра і людська логіка несумісні. Позитивізм — це логіка. Індивідуальне вище від загального, колективного.
Якщо для Гегеля істина — об’єктивність, то для К’єркегора — суб’єктивність. Загал йому ненависний. Людина — найвища цінність. Тому й демократія — найогидніша з тираній. Ключ до людини — відчай. Відчай — мірило трансцендентного. Щастя вбоге. Таємниця життя в стражданні. Велич у стражданні.
Новизна філософії К’єркегора в мисленні символами. Його вчення — сума образів. Він хворе дитя хворого світу. Древні були сильні, вірили в розум, тому вважали, що найбільше нещастя — стати місологом, цебто ненависником розуму.
К’єркегор бореться з розумом, з раціоналізмом. Філософія греків — з подиву. Філософія К’єркегора — з відчаю. Щоб віднайти Бога, треба відмовитися від знань. З К’єркегора черпали й російські релігійні філософи — Шестов, Розанов, Ільїн і ін.
НІЦШЕ зробив своєю філософією волю до життя і здоров’я. Прозріваючи майбутнє як зрівнялівку, сірість, конформізм, він пристрасно боровся проти здрібніння особистості. Ніцше — це індивідуалізм. Ніцше — культ особи. Вільна гармонійна людина — ось його ідеал. Ототожнювати його з фашизмом безглуздя уже тому, що фашизм — це масовість, плебейство. Те, що ототожнюється з ніцшеанською надлюдиною, було вже в Горація з його зневагою до темної юрби, в Мікеланджело (шляхетні, а не плебеї мають займатися мистецтвом), в інших.
Але впадаючи в діонісійство (торжество тіла), відкидаючи розум заради інстинкту, совість заради сваволі, він дав підстави Розенбергу “підставляти” себе під фашизм.
Заратустра повчає, що людина повинна стати злішою. Корисне те, що доцільне. Злість — краща сила в людині. Втративши міру, надлюдина стає пародією на людину.
Та є ще Ніцше, про якого майже не згадують. Ніцше, який радив, прокинувшись, подумати — чи не можна чимось втішити хоч одну людину. Ніцше, який твердив, що тільки великий біль — джерело останньої свободи. Коли відкривається уся глибина істоти.
НАШОМУ провінційному наїву щодо Європи і Америки бракує холодного душу знання, давно засвоєного іншими: за їхні послуги треба розплачуватись традиціями і звичаями. Живлячись недокрівністю інших, вони, надто Америка, як гігантський технологічний каннібал, стерилізують універсум після пограбування.
Польський письменник В. Гомбрович ще на початку 60х звертався до польських художників: не витрачайте дорогоцінного часу. Не доганяйте Європи — ви її ніколи не наздоженете. Не намагайтесь стати польськими Матіссами. Нічого з цього не вийде. Замість того, щоб фанатично тягнутися до чужої зрілості, спробуйте виявити незрілість Європи. Станьте тими, хто зриває маски, вдарте по недосконалості європейського мистецтва. Намагайтеся так організувати свої відчуття, щоб вони втілилися в об’єктивне буття, знайдіть таку теорію, яка б відповідала вашій практиці, створіть таку картину світу, його культури, його людства, яка була б суголосна вашій душі. Якщо ж ви напишете таку картину, то напишете й інші.
БАЖАН — поет, у якого насильницький дух часу відбився чи не найповніше. Апологет сильної людини, героїчної смерті, форсований романтик, — він, як ніхто, суголосний своїй епосі.
Творчість Бажана — взірець того, що Маланюк називав металізацією серця. Він, Маланюк, і сам “металізувався”, але то принципово інша металізація.
Поетичний більшовизм, експресія на межі втрати чуття реального:
І рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб —
це Бажан. Голос його за тональністю — голос насильства. Промовисте підтвердження цього — кінець “Елегії атракціонів”.
Але в ній же він дав приклад побрязкування складними римами, доведеного до високого рівня досконалості: проколоте — коло те, так тут — такту тощо.
Бажанове мислення лінійне, думки його пласкі й банальні. Мертве те, що він агресивно стверджував і чому зразково служив.
Жива тільки оболонка — його поетика, його важка лексика і синтаксис.
І любимо слова важкі, мов чорний дим…
……..
Так важко на жорстокім камені
Шляхів вирізьблювати грань.
……..
Так важко на жорстокім камені
Класть лінії твердих доріг.
Ось цей Бажан — ще діюча школа навчання. Певна річ, з поправкою на “Гофманову ніч” та ще кілька справді досконалих його речей.
А в одночассі спливає:
На серце ляже слів важкий узор…
Як бачимо, слова “важкий”, “важко” — з часто вживаних, отже, невипадкових.
Важка хода цього вірша. Важко його читати. Бажанові строфи, як римські когорти в обладунку лат. Лишився тільки сяючий обладунок.
РЕЦЕНЗУЮЧИ першу чи одну з перших збірок Сосюри, М. Доленго слушно зауважив, що поет зловживає епітетом “золотий”.
Критична стріла влучила прямісінько в десятку, але Сосюра нею злегковажив. Звідтоді і до смерті він послідовно примножував поетичне золото і, зрештою, переплюнув усіх ліричних мідасів, крезів і полуботків.
Частина з ним накопиченого: золоте волосся, золотий ведмедик, золоті коліна, золоті коси, золоті зуби, золоті стегна, золота голівка, золоті очі, золотий ставок, золоті дерева, золота залізниця, золотий шлях, золоті вогні, золота анкета, золоті зірки, золоті бажання, золотий пляж, золоте коло, золоті зорі, золотий вітер, золоте щастя, золотий кінь, золота покора, золота вода, золота арфа, золотий гребінець, золотий листок, золотий місяць і навіть… золотий самогон, золота туга, золота смерть.
Прикрість ще й у тому, що деякі з цих образів, як ось “золота голівка”, безперервно повторюються.
ЧИТАВ статтю мудрого доктора філології і вжахнувся власного невігластва. З’ясовується, у здичавілій літературній пущі водиться рідкісна дичина: антиурбаністи, символісти, карнавалісти, епатажники, неокласицисти, контркультурники, абсурдисти, різні представники ПМдискурсу — і то не все. Ну, певна річ, й одомашнене птаство — традиціоналісти.
Втім, маю сумнів, що всі ці ссавці, земноводні й парнокопитні побутують у чистому вигляді. Це поперше.
Подруге: втішився констатацією Маяковського: “Кудреватые Митрейки, мудреватые Кудрейки — кто их к черту разберет!”
Потретє: втішився тим, що й не треба розбиратися. Цілком достатньо усвідомлення: щоб назвати пристойних нині сущих українських поетів, цілком достатньо пальців на руках і ногах.
ВІДЧУТТЯ фатальності процесів, на які ми безсилі вплинути. Світ без кордонів — хата без дверей, з якої витіснені родові цінності. Світ без кордонів — всесвітній ярмарок, де ведуться брудні торги. На цьому ярмарку скоро не буде місця білому homo. Ярмарок стане власністю чорного й жовтого. Демографічна поразка білого передбачувана.
Статистика. На сьогодні європейців на земній кулі усього вісім відсотків. Кількість їх з кожним поколінням зменшується на сорок відсотків. Якщо тенденція збережеться, то вже через покоління білі стануть меншиною в США, а через п’ять — щезнуть з лиця планети. Неконтрольована міграція, переобтяження некорінним населенням Франції, Німеччини, Англії та інших країн поступово призведуть до заміни одного етносу іншим. Тотальне обезобличення стане реальністю.
Можливість такої перспективи породжує спротив. Приходить усвідомлення: двигун цих процесів — глобалізм, мета якого прибрати світ до своїх рук. За ним стоять надкапітали транснаціональних корпорацій. Ідеологема глобалізму — загальнолюдські цінності — тільки зручна ширма, яка приховує далекосяжні зловісні плани.
Справді: глобалізм, як і комунізм, — із надпотужних вихлюпів усепланетарного фарисейства. Це при тому, що йдеться, здавалось би, про речі очевидні. Загальнолюдська цивілізація як сума цивілізацій усіх народів Землі. Загальнолюдські цінності як сума цінностей національних.
Ба ні — нищення національного — з першочергових завдань глобалістів. Вони галасують про права людини і — ні пари з уст про права людини національної. Остання їм — більмо на оці.
На зміну Карлу Марксу прийшов Карл Поппер з “Відкритим суспільством”, талмудизм якого ревно сповідують сороси, а на наших теренах табачники.
Втішайтеся, аборигени, жуйкою про демократію, свободу, рівність, лукаву любов до ближнього…
