Дмитро ПАВЛИЧКО
“Генотип вольності” — так називається підсумкова виставка творів Івана Марчука, світової слави українського художника в “Арсеналі”. Слово “вольність” у нашій мові рідко вживане, давнє, урочисте, синонім до “свободи”. Так подає його словник Б. Грінченка, а в новіших лексиконах його нема. Іван Марчук, безперечно, сам вибрав це слово, щоб глядач одразу відчув оригінальність не тільки мистецьких полотен його, а й літературної самоназви запрезентованої виставки. Взагалі назви Марчукових творів — це свідчення його справжнього поетичного дарування.
Виставка ювілейна, організована до 80-ліття майстра за сприяння відомого благодійника з Донбасу Сергія Олексійовича Тарути. 150 картин представляють майже всі різностильові цикли творчості Марчука. Здається, одначе, що все ж таки була дана перевага циклові картин, створених недавно, під загальною назвою “Погляд у безкінечність”. Звичайно, Марчук домігся в цих речах, де зображена звукова конкретика космічного оркестру кольорів, такого успіху, якого не мав жоден великий художник Заходу часів так званого абстракціонізму. Думаю, картини з циклу “Цвітіння”, першого і вже геніального циклу Марчукових творів, на тлі його картин безкінечності діяли б дуже сильно, адже з погляду в космос починається філософська наповненість його таланту.
Дуже добре, що на виставці поруч з картинами з’явилися супровідні цитати із роздумів художника про своє життя і про свою творчість.
“Я творив власну філософію”, — пише Марчук. “Свій головний цикл я назвав “Голос моєї душі”, бо з мене тоді виходив світ непояснимий жодною логікою”. Душа, інтуїція і підсвідомість — імпульси Марчукової майстерності.
Ця творчість насамперед викликає подив. Нам здається, що його образи світу ми вже десь бачили. Вони скомпоновані, як сновидіння, котрі ми намагаємося розгадати; вони тривожать людську підсвідомість, вимагають од нас на вищому рівні усвідомлення свого життя, як перебування на землі в незбагненній істоті й пам’яті наших предків. Марчук — це питання філософські, вічні, це дотики до нашого сумління, котрі зобов’язують думати про найголовнішу правду життя — загрозу смерті й ніщотності. Краса Марчукових творів колюча, як глід, але приємної, безболісної краси його душа не знає. Марчук питається своїми картинами людства, зупинивши його над безоднею космосу, чи здатне воно подолати навіяний безмірами сонць і темнот страх, з яким воно живе, чи здатне організувати навколо себе таємничі сили життя, чинити опір нездоланній смерті.
Мене найбільше хвилюють його космічні пейзажі, пустошні пустелі на планетах, де він бачить сліди людського перебування — дзбанки з водою, велетенські косиці та забуті яблука. На цій виставці я найдовше стояв перед картиною “Єва”, де зображена вкрита пластами сіна чи соломи горда й гола жінка з обличчям богині, цариці космічних просторів із яблуком у руці. Ще перед картиною “Над ними ворони кружляли” я зупинявся декілька разів, хотів утекти од неї, але щось примушувало повертатись. Яблуко в кублищі потворних істот зупиняло мене, людяність, — каже художник, — потужними силами руйнації не вбити.
Але Марчук не піддався спокусі бути митцем без батьківщини, як деякі його великі сучасники. Я колись назвав їх.
Цей світ, немов митець (Далі, Марчук, Шагал) —
Нормальний чоловік, що не впадає в шал,
Але він творить нас шаленими
й спокійно
Спостерігає наш кривавий карнавал.
Але нема в Марчука такого спокою вселенського, з якого тяжко вийти геніям модернізму. Марчук — український художник. Це засвідчують його місячні ночі над Дніпром, зимові краєвиди та безжально показані засмічені обійстя з наших сіл та передмість, зрештою, і це найважливіше, його Шевченкова Україна, зовсім не схожа на солодкі картини з цього жанру його попередників. Уникаючи банальних символів політичних, Марчук показує на полотні “Ми йшли не знаючи дороги” — сталінський голодомор в Україні, засуджений на смерть народ, який встав з могил, але не знає, куди йти й навіщо йти. Марчук — це найвищий рівень сучасного не тільки українського, а й світового малярства. Прикметою цього мистецтва є бажання не затуманити мазком образ, а навпаки — виписати предметну гостроту обличчя, тіла, дерева, хати, кожної соломинки і кожного стебла в копицях сіна. До речі, “плюнтанина” його мазків, оригінальних і зором, як рукою, відчутних, це з дитинства Марчукового, його відчуття наших трав, сіножатей, стогів та копиць, в яких він бачив і себе, і своїх родичів, і парубків та дівчат.
Що ж нам робити із національним багатством Марчукового живопису? Сталося так, що виставка була відкрита напередодні новорічного президентського прийняття в “Арсеналі”, де Петро Порошенко вітав послів з цілого світу в Києві, отже, привітав також Івана Марчука не лише з Новим роком та Різдвом… Президент ще раз переконався, що Україна в мистецтві живопису не здоганяє Європу, а йде попереду. Одначе, на самому відкритті виставки кияни сподівалися почути голос нашої держави, який мав би підтримати художника і Наталію Заболотну, котра це свято організувала і відкривала.
Ми сьогодні не знали б нічого про понтифіків Юлія ІІ і Лева Х, які приятелювали з Рафаелем, якби вони цього не робили, не фінансували його, а підтримували тільки молитвами. Так, як сьогодні промовами підтримують наші владні структури великого художника, люблять, та про збереження творів його не дбають. Отже, українській владі належить створити і то якнайшвидше музей Івана Марчука. Марчук — культура нашого народу, а не приватна справа колекціонерів. Це — душа, світова душа української нації, європейська душа нашої держави.
19 січня 2016 р.
