Кіно в далекому селі

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст

На велику ганьбу нинішньої влади, кіно в українському селі вже “не крутять”. Більшість будинків культури, зведених за колгоспні кошти, давно на замку. Довгі осінньо-зимові вечори селяни вимушено проводять перед телевізором. Який “продукт” подає сьогодні українське за назвою, але чужоземне за суттю і змістом телебачення, знає кожен.
Цілком очевидно, що процеси духовної деградації на селі мало хвилюють тих, хто у владних кабінетах покликаний від імені держави відповідати за культуру, гуманітарну політику. Та все ж про це слід не просто нагадувати, а кричати. Причому з використанням будь-яких інформаційних засобів. А також повертатися до повчальних уроків давньої і новітньої історії, які ми, на жаль, так і не засвоїли. А вони, як свідчать архівні документи та підшивки переглянутих автором старих районних газет, мають здатність повторюватися.

Перше кіно для селян
Перший публічний кіносеанс на наших теренах відбувся 1893 року в Харківському оперному театрі. Піонером українського кінематографа стала стрічка “Наталка Полтавка”, випущена на початку 1900-х років. Зі створенням 1922 року Всеукраїнського фотокіноуправління, що перетворилося згодом на Київську кіностудію ім. Довженка, в Україні з’явилися екранізації творів української класики — “Тарас Трясило”, “Микола Джеря”, “Борислав сміється”.
Утім, із великою вірогідністю можна стверджувати, що не ці фільми були першими для мешканців наших сіл. 1925 року по всій Україні налічувалося лише 215 кіноустановок, тож неважко припустити, що до сільської глибинки їхній шлях був не коротким у часі. Скажімо, такі містечка чернігівської глибинки, як районні центри Носівка та Лосинівка, не кажучи вже про Ніжин, за статусом повинні були мати кінотеатри від середини 30-х років. А от пересувні кіноустановки по наших селах поїхали значно пізніше.
Згортання українізації відбулося наприкінці 20-х років, тож фільми із суто українською тематикою на багато літ відсилали на архівні полиці. А народові показували те, що створювалося під безпосереднім контролем і за вказівкою товариша Сталіна передусім у Москві.
Кіно у віддалені від головних доріг українські села прийшло напередодні війни. На це вказує постанова Чернігівської обласної Ради від 12 лютого 1941 року. У ній зазначається, що з метою показу широким масам колгоспників кращих художніх, хронікальних, науково-технічних фільмів радянської кінематографії в Лосинівському районі з 15 до 25 лютого мав відбутися перший зимовий колгоспний кінофестиваль. Постанова зобов’язувала всі партійні та комсомольські організації на місцях “роз’яснити значення кінофестивалю, щоб взяли участь усі трудящі району”.
Згідно з цією постановою, для мешканців сіл, розміщених територіально ближче до райцентру, кінофестиваль мав організовуватися на базі стаціонарного Лосинівського районного кінотеатру. Голови колгоспів отримали вказівку виділити для перевезення колгоспників “на кіно” необхідну кількість кінних саней. Це стосувалося трудівників колгоспів Лосинівки, Вікторівки, Богданівки, Шатури та Леонідівки. Їм, за приписом із області, мали показувати фільми “Ленин в Октябре”, “Большая жизнь”, “Сибиряки”, “Освобождение”, “Мужичья история”, “Москва”. Звернімо увагу на репертуар. Жодного фільму на українську тематику і жодного фільму, знятого українськими кінематографістами! Гру в українізацію влада закінчила ще напередодні штучно інспірованого голодомору.
Данина, що вважалася найближчою до Лосинівки, до списку сіл не потрапила. Проте, напевне, лише виграла від цього. Селянам не довелося добиратися саньми засніженим шляхом та в сильні морози за вісім кілометрів. До Данини, як і до Коломійцівки, Рівчак-Степанівки, Татарівки, Ганнівки, Пустотиного, Макіївки, Терешківки, Сального, Шняківки, Галиці, Червоного Колодязя та Великої Дороги у визначені строго за графіком дні мали доставити пересувні звукові кіноустановки із Чернігова. У цих селах демонструвалися: “Выборгская сторона”, “По щучьему велению”, “Цирк”. А ще — дивом пропущена Москвою стрічка творців українського кіно — “Запорожець за Дунаєм”, що не могла не формувати національні почуття.

Як “бігали люди” на стіні сільського храму
За спогадами старожилів, те перше передвоєнне зимове кіно в Данині тамтешні селяни дивилися на білій стіні зі східного боку Свято-Троїцького храму. Споночілий церковний майдан був заповнений ущерть: подивитися, “як на стіні бігають люди”, зійшлися старі й малі.
Одне невтямки. Чому влада вибрала для того фестивалю “стоячого” сільського кіно такий період — другу половину лютого, в найлютіші  чернігівські морози? Як витримували їх бідно вдягнені колгоспники в час півторагодинного стояння під церквою?
Вдалося, за допомогою підшивок районної преси, простежити долю подібних сільських кінофестивалів у довоєнні літа. Хоча така форма культурного просвічування колгоспників як кінофестиваль збереглася, і саме зимової пори. Адже від ранньої весни і до пізньої осені селяни зайняті на польових роботах.
По війні головним майданчиком для перегляду нових радянських фільмів стають зали районних кінотеатрів. Як і до війни, до керівників колгоспів спускалися рознарядки для забезпечення доставки глядачів із сіл на планові перегляди кінострічок до райцентру. Згідно з рішенням Чернігівського обкому партії, перший такий кінофестиваль після звільнення області від німців відбувався з 5 грудня 1944 року. Лосинівський район потрапив у перший тур фестивалю (з 5 до 15 грудня). Цього разу, судячи з публікацій районної газети “Ударний Труд”, колгоспникам Лосинівщини пропонувалося переглянути фільми “Большая Земля”, “Георгий Саакадзе”, “Давид Бек”, “Аринка”, “Оборона Царицына”, “Большая Жизнь”.
Коментувати такий репертуар нічого. Хоча з довоєнних кінострічок сюди потрапила одна “Большая Жизнь”, зміст інших, новіших, був, як і раніше, всуціль заідеологізований, побудований на партійних штампах. Отож нічого теплого і світлого для згорьованих душ тогочасних простих радянських людей такі заходи не могли принести.
Про українське кіно ідеологи радянської тоталітарної системи воліли не згадувати і в прокат не пропускати. Особливо після засідання політбюро правлячої комуністичної партії, що відбулося в січні того ж року. Тоді Йосип Сталін у своєму програмному виступі фактично розгромив нову стрічку Олександра Довженка “Україна в огні”. Геній українського кіно, виявляється, відважився покритикувати політику партії в галузі колгоспного будівництва. Він зобразив у цьому фільмі справу так, “нібито колгоспний лад вбив у людях людську гідність і почуття національної гордості…”. Таке кіно влада нізащо не могла пропустити в прокат.
Пізніше та ж влада періодично влаштовувала для мешканців великих віддалених сіл подібні пропагандистські акції. Уже за моєї дитячої пам’яті, десь на початку 60-х років, у такий спосіб у нашому селі на стіні вже закритої церкви люди дивилися з приїжджої пересувної кіноустановки фільм із претензійною назвою “Русское чудо”. Показували його прохолодної весняної пори.
Це була чорно-біла документалка про досягнення радянської влади. В дитячу пам’ять запав не сам фільм, а яскраві кольорові афішіплакати, які задовго до початку визначеної дати розклеювали на всіх кутках села, де тільки можна: на парканах, стовпах, стінах і навіть на кабінах колгоспних гусеничних тракторів ХТЗ. Розклеювали вперто і довго. Хтось зірве ту афішу випадково чи спеціально, а парторг знову її там навісить. І так, певне, більше місяця інтригувати тим “Руським чудом”.

Кіно в колбуді
Утворений наприкінці 20-х років радянський неологізм колбуд, як колективний будинок, побутував у наших селах ще й у 60-ті роки минулого століття. Згодом його непомітно витіснив ще один радянський новотвір — будинок культури. Саме колбуди й мали стати місцем постійної демонстрації для селян радянських кінострічок.
Архівних документів про час відкриття колбуду в Данині виявити не вдалося. Можна припустити, що це сталося на початку 30х років, коли відбувалася примусова колективізація сільського господарства. Будувати спеціальне приміщення для цього керівникам тодішніх трьох данинських колгоспів не довелося. Скористалися із занедбаного приміщення колишньої церковнопарафіяльної школи, яке звели наприкінці ХІХ століття якраз навпроти церкви, поруч із земською школою, збудованою коштом священика тамтешнього храму протоієрея Петра Скорини. Велика дерев’яна споруда чотирма вікнами виходила на південний бік Церковного майдану, з якого починалися два прадавні шляхи: на ШатуруМакіївку та ДівицюНіжин.
Про данинський колбуд у районній газеті “Ударний Труд” упродовж 30—40х років є кілька публікацій гостро критичного характеру. Ось перша, в числі від 9 червня 1936 року. Заголовок розкриває зміст матеріалу, поданого за підписом мешканця села Данини Нишпура (так помилково у газеті, бо поширеним у Данині прізвищем було і є Нишпор) — “Керівникам села Даніно про роботу колбуду думати ніколи”. Із допису довідуємося, що в цьому селі єдиним місцем для відпочинку молоді є колбуд. Але крім обшарпаних стін там нічого немає. Щоправда, інколи тут відбувається колективне читання газет і грає струнний оркестр, який організовує завідувач колбуду Василь Нишпур. Він гарний організатор культурно-масової роботи, але в цьому йому ніхто не допомагає. Не раз він звертався до голови сільської Ради Савищенка, голів колгоспів товаришів Кошми, Федоренка, Калюжного: прохав придбати культурні ігри, виписати газети. Та щоразу керівники казали: “Нема грошей”.
Далі в публікації принизливий для данинців висновок про їхнє село як найвідсталіше в районі та сентенція про важливість культпросвітньої роботи у справі соціалістичного виховання молоді: “Село Даніно являється найвідсталішим селом у нашому районі як в культурному, так і в громадському житті. От тільки на основі широкого розгортання політико- і культурно-масової роботи село Даніно зможе зліквідувати своє відставання”. Підпис під заміткою — Нишпур.
Через рік після цієї публікації “Ударний Труд” повідомляє про ще про один занедбаний місцевою владою колбуд у районі — Шатурський. Про це подає гострий сигнал сількор Варка Кічко: “Завідувач колбудом тов. Динник занедбав роботу — бездіяльничає, не організовує ніяких гуртків, розваг. Стіни обідрані, не білені, немає жодного лозунгу або плаката. На все це крізь пальці дивиться і сільська Рада, і управа колгоспу, і КСМ”.
Кінець цієї замітки — це хрестоматійний зразок радянської журналістики низової ланки: опираючись на загальновживані ідеологічні лозунги, повчати, рекомендувати, вимагати: “Голова сільради Чайковський забув, що йому треба взятись за культуру. Він не організовує колгоспників на вивчення Сталінської Конституції”.
Проблемний колбуд у Данині розвалився однієї ночі всередині 60-х років. Тоді якраз завершували знімати з церкви, що стояла навпроти, п’ять куполів і накривати рівну, сарайного типу, крівлю. У такий спосіб донедавна красуню-церкву спішно переробляли під сільський будинок культури.
Авторові цих рядків запам’ятався старий колбуд тим, що саме в ньому пощастило вперше доторкнутися до такого дива, як кіно, ще до тої пори, як став першокласником. За неписаним тоді в селі правилом до таємничої для нас кінохати “кінщик” Микола (так у селі звали кіномеханіка) безплатно впускав усіх дошкільнят. Але лише після того, як усі дорослі всядуться на довгі лави і в залі погасять каганці. До речі, квиток для дорослих “на кіно” коштував на початку 60-х років ХХ століття 5 копійок. Тоді ми, з десятків два дітваків, навпомацки пробиралися вузьким проходом до початку сцени, що була нам по шию, опиралися на її краї своїми ліктями й зосереджували погляди на біле рядно вглибині сцени, що правило за екран. Наші голови дорослим глядачам не заважали. Пучок світла з екрана падав на білу ряднину трохи вище.
Коли мене вдома розпитували того дня, про що був фільм, який дивився вперше в своєму житті, досі можу відтворити ту довгу наївну дитячу фразу: “Один дядько сидів на камені біля вогню і їв картоплю; шапка на його голові була з баранячих поворозок; тоді той дядько встав, а на його місце сів інший, але без шапки”. Ось те, що зафіксувала дитяча пам’ять, — без назви, без суті. Здається, в тій кінострічці йшлося про далеке від України життя казахів…
Ще одна деталь. Колбудівський двигун, що працював на солярці і спонукав рівномірно крутитися довоєнну вузькострічкову кіношну “бабіну”, був у погребі, викопаному обіч колбуду. І це було просто посеред шкільного подвір’я. Нерідко м’яч, яким ми грали у футбол на перервах, потрапляв до того погреба через вентиляційний отвір, що зяяв із-під землі. Тоді доводилося чекати, коли прийде на роботу “кінщик” Микола і визволить м’яча.

Про новинки кіно з передач кущового радіо
Ще зі спогадів про давнє сільське кіно можна згадати оголошення Лосинівського районного радіо. Хоч цей район 1962 року ліквідували і цілий сільський кущ перейшов під опіку Ніжина, позивні Лосинівського радіо, що від повоєнних часів сповіщали про початок п’яти- або десятихвилинних передач для сіл колишнього маленького району, затрималися якимось дивом в ефірі аж до початку 70-х років. Чому це видається дивним? Бо на села цього куща мовило тоді і Ніжинське районне радіо. Таким чином, селяни Лосинівського куща кілька разів на тиждень рано-вранці дізнавалися різноманітну місцеву інформацію з двох радіоточок району — нового для них райцентру Ніжина і колишнього — Лосинівки.
Школярі та молодь із нетерпінням чекали останнього речення диктора напередодні відімкнення з ефіру Лосинівки. Це було повідомлення про те, який новий фільм демонструватиметься цього дня в кінотеатрі колишнього райцентру. Це означало, що наступного дня цю стрічку має забирати, за давно складеним графіком, данинський “кінщик”, після нього — шатурський, а затим на черзі — Сальне, Галиця, Терешківка. Незважаючи на те, що в центрі нашого села зазвичай на стіні колишнього “залізного магазину” свій “кінщик” малював щоразу нову афішу, ми більше орієнтувалися на радіосигнал із Лосинівки.

Кіно в колишній церкві
За всю чвертьстолітню пору перебування пораненої данинської церкви в статусі сільського будинку культури (з 1965 до 1990 років) були дві кінострічки, що викликали в моїх земляків ажіотаж, подібний до того, коли зрідка приїздили туди пересувні кіноустановки з області.
Першою була “У неділю рано зілля копала”, що вийшла на екрани 1968 року (виробництва Укртелефільму). До наших сіл стрічка дійшла 1970 року. Важко сказати, що викликало в данинців такий непідробний інтерес до цього фільму: відома народна пісня про чисте, але трагічне кохання, чи легенда про вічний любовний трикутник; панорамні зйомки далеких карпатських гір чи мелодії нечуваних у наших краях трембіт? Хоч би що було причиною, але того пізнього літнього вечора наша церква-клуб була, як кажуть у селі, битком-набита. Багато йшли до клубу зі своїми табуретками чи лавицями.
Дивився я той чорно-білий фільм стоячи. І нині перед очима, як згадаю, постають дивовижних кольорів карпатські гори. Кінокамера плавно ковзала вершечками гострих зелено-синіх карпатських рукавів, на тлі співу буковинських трембіт, випускаючи в ефір перші слова диктора поза кадром: “Діялося се дуже давно… У далеких горах Карпатах… Стара циганка Мавра… Гриць, Тетянка і Настка…”. Тоді ні про Ольгу Кобилянську, ні про зелену карпатську Буковину я ще нічого посутнього не знав, але вже відчув єством загадкову притягальність і принадність цього далекого від Чернігівщини краю. Може, саме тоді, в переповненому сільському клубі, під час демонстрації фільму про драматичну буковинську історію і зародилася в мені думка, яка визрівала всі наступні роки і перевтілилася у реальність влітку 1978 року. Тоді, після отримання в Києві омріяного диплома журналіста, першою самостійною житейською пристанню для початку роботи і нового етапу дорослого життя без вагань обрав столицю Буковини — Чернівці.
Другим приводом для несподівано активного пожвавлення в селі культурного життя стала латиноамериканська мелодрама “Єсенія”. Було то 1975 року, коли я, другокурсник журфаку столичного університету, приїхав до батьків на вихідні. Цей фільм уже бачив у Києві, але, щоб зустрітися з однокласниками, вирішив подивитися ще раз. Інформація від братів Івана та Андрія насторожила: квитків на завтрашній сеанс може не бути. Так я довідався, що вперше за всю історію показів фільмів у сільському будинку культури квитки продавали заздалегідь, із вписаними числами рядів і місць (а таких у данинському клубі було близько 400). Для цього працівники клубу спеціально нанесли фарбою цифри на задні спинки кожного крісла. Двосерійну “Єсенію” “крутили” в селі два дні. І в обидва в клубі не було жодного вільного місця.
Повертаючись до епізоду про фарбовану нумерацію всіх стільців сільського колбуду через несподівано “касову” “Єсенію”, не можна не згадати сільського “кінщика” тієї пори Івана Іванчука, якого в селі прозивали Щукою. Як він любив те кіно і якою вірою й правдою служив йому! То був справжній сільський самородок, який свою мрію стати кіномеханіком виплекав ще зі шкільної парти. А коли став ним, то відразу показав, як треба працювати, коли справу дуже любиш.
Почав із афіш. Маючи хист до малювання, Іван виготовляв кожну афішу по-особливому. За розмірами вони були на всю велику дощату стіну колишньої “залізної” крамниці, де продавався керосин (а крамниця та була на найвиднішому місці в центрі села на церковному майдані — між церквою і автобусною зупинкою). Ще до кожної афіші додавав вклейки із “Советского Экрана”. І не абиякі, а ті, що мали стосунок до конкретного фільму — рецензії, відгуки глядачів, фото акторів. До таких афіш селяни поступово звикали, частіше зупинялися біля них, вчитувалися.
Якось Іван Щука побився об заклад зі своїми друзями, що зробить так, аби данинці дивилися нові фільми день у день із мешканцями райцентру Лосинівка. Йшлося передусім про суботи, коли зазвичай демонстрували найкасовіші фільми.
Тепер важко й уявити, як він міг на таке не лише відважитися, а й дотримуватися цього принципу упродовж тривалого часу. Кіно в Данині починалося на годину пізніше від Лосинівки. Коли в лосинівському кінотеатрі “прокручувалися” перші три із шести “бабін” односерійної кінострічки, данинський “кіншик” уже чатував там біля апаратної, миттю брав у руки ті круглі скриньки та поспішав своїм велосипедом на Данину (відстань між селами — сім кілометрів). Запустивши їх у роботу, залишав котролювати прокрутку фільму своєму помічнику, а сам знову поспішав на Лосинівку — за другою половиною фільму.
Не раз бувало, що й велосипед ламався, дощ чи сніг заважали. Але данинці терпляче чекали в клубі — знали, що їхній Щука не підведе.
Доля мало відвела земних років Іванові Іванчуку. Помер він молодим і несподівано, просто в клубі, під час демонстрації чергової половинки стрічки…
І ще один особливо щемкий спогад дитячих літ пов’язаний із сільським “кінотеатром” у колишній церкві. Раз афіша сповістила про “Золотого ключика”. Вся школа загула. Це ж там і Карабас-Барабас з Буратіно, і Артемон із Мальвіною, і хитра Лисиця з котом Базіліо — всі ці герої з добре відомої казки можуть ожити перед тобою за якусь годину на великому екрані. Як на таке не піти?
Чкурнув зі школи після уроків додому за п’ятьма копійками. Та виявилося, що в нашій хаті мати не змогла назбирати такої кількості копійок. Мої сльози таки подіяли. Мати пішла до курника та витягла з гнізда одне свіже яйце. “Біжи, здай до крамниці, то й матимеш квиток”, — сказала втішно. Побіг мерщій, тримаючи в спітнілій від хвилювання і бігу долоні те рятівне яйце. За одне здане куряче яйце тоді в сільській кооперативі платили по сім копійок. Отож думав, матиму в запасі ще дві копійки — можна буде купити на них аж чотири пера до чорнильної ручки. Поспішав, бо в клубі от-от мав розпочатися “Золотий ключик”.
Та радість моя була передчасною. Дядько Ховра, який, здається, не одне десятиліття завідував продовольчою крамницею, те яйце не прийняв. Сказав, що то вже не яйце, а бовтанка. Направду, поки біг зо 15 хвилин, розмахуючи рукою, яйце справді могло розколотитися. А такі, знав, ніде не приймали, повертатися ж додому по друге яйце було вже пізно. Та й не знав, що дадуть.
Так я й не побачив “Золотого ключика”. Довго відлунював у вразливій дитячій душі той жаль пекучий. Передусім від усвідомлення того, що таким виявився чи не один на всю школу.
Через багато років згадував цей епізод, коли по кілька разів перечитував ту казку своїм дітям — Алінці і Ярославу, як вони були зовсім малими…

с. Данина—Ніжин—Київ