Мовосвіт композитора Миколи Лисенка

Ірина ФАРІОН,
доктор філології,
м. Львів

Мова — справа всіх і кожного. Проте в Україні лише меншість усвідомлює доленосне значення мови у розвиткові нації та побудові держави. Іншою мовою, крім української, — Української Держави не збудуєш. Український дилетантизм та інфантилізм у мовному питанні — страшна і задавнена колоніяльна хвороба, що навіть через тривалу у століттях українсько-російську війну, і зокрема теперішню 2014—2016 рр., не демонструє ознак швидкого одужання. Принаймні про це свідчать президентські, парламентські та місцеві вибори, де не ведуть перед партії націєцентричного (а отже, мовоцентричного) спрямування. А основний інформпростір — переважно сервілісти, що, по-перше, підтакують своїм олігархічним господарям на язикє, по-друге, поблажливо ставляться до основного продукту колоніялізму — “патріотичних” (?) і непатріотичних рускоговорящіх, по-третє, підло спотворюють факти або маніпулятивно приховують правду…
Ось що, до прикладу, пише журналістка газети “День” Т. Поліщук про стрижневий епізод у творчому життєписі Миколи Лисенка: “Петро Чайковський пропонував допомогу у постановці “Тараса Бульби” в Петербурзі, але композитор не погодився, вважаючи, що опера про національного героя спочатку повинна бути показана в Україні” [10].
Насправді видатний композитор, засновник української національної музики, категорично відмовлявся від постанови (а не постановки) цієї опери винятково з мовних причин: від нього московські композитори — і Чайковський, і Мусоргський — вимагали перекладу московською мовою цієї опери як умови виходу її на сцени Москви і Петербурга. Звісно, що Лисенко не був таким мовно безхребетним, як певна частина теперішніх українських лібералів-нібито-інтелектуалів і лібералів-митців, — і категорично відмовився це зробити. На початку ХХ століття 1 січня 1901 року він виставив свій діягноз українському суспільству: “Що нам доля дасть у Новому, нам, окривдженим, пригнобленим, упослідженим!… Хоч, правду кажучи, у цій недолі й неволі ми в значній мірі собі обовьязані, бо такої злочинної байдужості й зневаги до всіх своїх кревних интересів, до своїх святощ вряд чи яка нація може що виставити…” (Увага! Правопис композитора зберігаємо) [7, с. 311].
Отож про еволюцію мовної свідомости, мовні битви і мовні перемоги батька української національної музики.

I. Життєпис композитора крізь призму МОВИ
Безжурне дитинство та юність. Дитинство майбутнього композитора — це, за словами його троюрідного брата Михайла Старицького, два цілком протилежних і навіть ворожих впливи: з одного боку — французька мова, манери й аристократична манірність матері, випускниці Смольного інституту у Петербурзі, корінної полтавки Ольги Єреміївни, що не вміла по-українському жодного слова і навчала “Колю” (так у лапки брала цю змосковщену форму імени Олена Пчілка у своїх спогадах про Лисенка) грамоти за французькими книжками. Вже згодом, коли Микола був знаним композитором, вона намагалася на сподівану втіху синові закидати з помилками по-українському. Микола Віталійович лише болісно на це проказував: “Мама! Нє тєрзайтє Украіни”!” [9, с. 82].
З іншого боку — українська мова з бабусиних уст та всієї великої двірні [9, с. 13, 67, 68] і по-козацькому колоритний дядько Олександр Захарович, що спілкувався вдома винятково українською мовою, викликаючи мимоволі у юнаків вороже почуття до панського обрусіння і відщепленства від простого народу. Від ще одного дядька Андрія Романовича нерозлучні брати-юнаки, Михайло та Микола, отримали заборонені вірші Тараса Шевченка і, читаючи їх всю ніч, не могли надивуватися з їхньої форми та сміливого змісту [9, с. 16]. Саме звідси згодом виспіває Микола Лисенко свої понад 80 творів на Шевченкові вірші, серед них 60 солоспівів та вокальних ансамблів і близько 20-ти хорів та три кантати: “Б’ють пороги” (1878 р.), “Радуйся, ниво неполитая” (1883 р.), “На вічну пам’ять Котляревському” (1895 р.) [4, с. 13]. Композитор згодом не тільки “заведе Шевченка в ноти”, а й поширюватиме його поетичну творчість серед своїх майбутніх хористів. Як згадує Опанас Сластіон, очолюючи хор, він рекомендуватиме хористам читати двотомове празьке видання “Кобзаря”, яке викрешувало з українців полум’я боротьби за свою свободу [9, с. 210—211].
Олена Пчілка з подивом запитувала: “Як же могло так статися, що при такому вихованні Микола став українцем, гарячим націоналістом?”. І сама ж відповідала: “Порятунком для Миколи було те, що вродився він і зростав на селі”, яке на ту пору “зберігало свою подобу — мову, казку, пісню” [9, с. 68]. Підтверджують ці міркування Олени Пчілки спогади самого Лисенка 1896 року з його листа до Ф. Колесси: “Яка то велика потреба музикові й заразом народникові повештатися поміж селянським людом, зазнати його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислівья, пісні і спів до їх. Вся ця сфера як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю й музикові, й філологові. Фольклор — це саме життя. Я, бувши студентом університету, кожне літо, що траплялося мені їздити на село, залюбки віддававсь тій роботі. Через те я між іншим стався перенятий духом народної пісні; вона мене споріднила з людом, мене мимохіть одірваного від свого “найменшого брата” силою верстової відрубності цивілізації” [7, с. 263].
Так народна пісня стала джерелом його творчости. Записи почалися з найліричнішого жанру — українського романсу, який він чув із уст українських панночок та простих дівчат (“Там, де Ятрин круто в’ється”, “Дівчино, рибчино, серденько моє”, “Баламуте, вийди з хати”…). “Завів він у ноти” і козацькі пісні у виконанні дядька Олександра Лисенка [4, с. 72]. Усього він записав та видав близько 1500 народних пісень і здійснив 500 їх аранжувань, написав теоретичні праці про український музичний фольклор: “Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм”, “Народні музичні інструменти на Україні”, “Про торбан і музику Відорта” [4, с. 13].
Неабиякий вплив на хлопців мав перший історичний українськомовний роман П. Куліша “Чорна рада”: “На Лисенка він також справив сильне враження і змістом своїм і — головне — мовою; ми смакували кожну фразу і захоплювались, як воно виходить і вдатно, і звучно, і з якою яскравістю змальовує найтонші обриси картин”, — згадував М. Старицький [9, с. 20]. Не випадково наступна тематична група Лисенкових творів — це музичне відображення української історії як джерела правди і національної свідомости: опера “Тарас Бульба”, хорова поема “Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі”, солоспів-дума “У неділю, вранці-рано”, хорова пісня “Наш отаман Гамалія”, хорова поема “Іван Підкова”, солоспіви “Ой Дніпре мій, Дніпре”, “Гетьмани, гетьмани”, “Гомоніла Україна” [4, с. 16], а також особливе зацікавлення і сприяння творчості виконавця історичних дум Остапа Вересая. Згодом у 1904 році у листі до М. Менцинського М. Лисенко слушно зауважив: “Ми уміємо себе замовчати, а висвітлити ні!”, — тому з ранньої юности брався до пропагування джерел української сили: правдивої історії, пісні та мови і переймався тим, аби “українські співи були перекладені на європейські мови…[…]. Але ж у цій варварській державі не вільно жодних перекладів з українського і на українське робити: спеціальний закон 1876 року заборонив усякі переклади” [7, с. 384]. Водночас композитор дякував видатному оперному співакові, “що сте реклямуєте в далекій Німеччині мої вокальні твори; тільки ж Ви, певне, транспонували “Гетьмани, гетьмани” задля тенора” [7, с. 383].
Проте тоді, у юності, не все було так однозначно і захопливо. Коли треба було написати любовне послання до панночки, в яку закохалися обидва хлопці, то обрали таки російську мову, бо боялися, що їхня польська обраниця “може підняти на сміх хлопську мову” [9, с. 21]. Цікаво й інше, що до останнього кохання свого життя, вже на схилі літ, Інни Андріанопольської у 1906 та 1908 роках він переважно також писав російською мовою (9 листів, 6 із них російською, один впереміш) або ж емоційно перестрибував з мови на язик чи навпаки: “Дорогое мое, доброе, хорошее, святое создание, Инночка, цвет человечества, жизнь моего духа, как я скучаю и томлюсь без Вас, просто изнываю […] Пальчики знадні потискую; в обидві щічки цілую. Инночко, без тебе нема мені життя… Пропадаю… Мила моя, чарівнице люба” [7, с. 410] — і не забував залучати свою нову пасію до українського культурного життя: “Збірай, Инко, гроші на памьятник Шевченка у Київі” [7, с. 427].
Студентські літа. Лисенко спершу навчався у Харківській гімназії і на природничому факультеті Харківського університету. Відтак 1860 року перевівся на природничий відділ фізико-математичного факультету Імператорського університету Св. Володимира у Києві, що стрімко затягнув його у суспільно-політичне і культурне життя. Познайомившись зі студентом Павлом Чубинським, поїхав до нього до Борисполя (у Лисенка — Баришполь, 7, с. 121) на новорічні свята 1861 року і повернувся до Києва зі збіркою записаних народних пісень. Цього ж року він уперше зорганізував студентський хор, який дав перший концерт, укладений винятково з українських пісень [9, с. 76]. Серед улюблених Лисенкових пісень була “Ой пущу я кониченька в сад”, із трактуванням змісту якої сталася мовно-комічна ситуація. Росіянин Воскресенський, учитель київської гімназії, також висловлював своє захоплення цією піснею: “…красівая мєлодія! І такая сімпатічная картіна: войско идьот і коровушкі мичят”. “Какіє коровушки?!” — дивуючись, запитував Лисенко. З’ясувалося, що після кожної строфи у пісні співалося: “Військо йде, короговки мають, попереду музиченьки грають”… [9, с. 79]. Отож наші “короговки” для чужинця “коровками” стали….
На одному зі студентських зібрань у передчутті польського повстання 1863 року бурхливо обговорювали право кожного слов’янського народу на свою історію, мову та політичну свободу. Лисенко вбирав ці слова у себе, як спрагла земля воду, і вже по зустрічі, наче перевтілившись, почав доводити, що нам усім не лише з народом, а поміж собою треба говорити українською мовою і зробити цю мову культурною та своєю… [9, с. 27]. Зовні хлопці, Микола і Михайло, підкреслили свою українськість національними костюмами, що особливо тішили око на тлі польського та російського етнічного розмаїття. Проте відомо, що всередині треба мати більше, ніж ззовні…
Лисенко з характерною для нього кипучою енергією та впертістю взявся вивчати українську мову за творами Т. Шевченка, Марка Вовчка та ін., передплачував журнал “Основу”, студіював статтю М. Костомарова “Про дві руські народності”. Разом зі Старицьким долучився до групи молоді зі збору матеріялів для українського синтаксису [9, с. 28]. Поміж тим хлопці пристали до забав-вечорниць, що мали за умову спілкуватися винятково українською мовою. Хто порушував цей святий припис — його при загальному вибухові сміху штрафували [9, с. 28]. Якось через хворобу Старицького довелося братам спілкуватися листами. Старицький написав жартівливого листа українською мовою, на що отримав дуже жорстку реакцію від брата: “І ти, що мусив би найбільш своє слово поважати і любити, вживаєш його, як забавку на скалозубство, на жарт, а не береш за орудок широкої культури” [9, с. 30], а також просив, аби Старицький взявся до перекладів не лише байок, а поважної поезії.
Проте, перебуваючи у Ляйпцигу (1867—1869), він листується з родиною переважно російською мовою, пересипаючи часом листи у найінтимніших моментах українським словом чи суцільними українськомовними абзацами. Зокрема в одному з листів російською мовою описує приїзд до Львова, проте, згадуючи про мову, відразу переходить на українську і знову на російську: “Мова така сама, як на Вкраїні, а уж под самым Львовом и в Львове я встречал парубків в необыкновенно редком костюме…” [7, с. 17–18, 20] чи згадує про свою кохану Ольгу О’Коннор: “Яка вона гарна та розумна, аж дивувати! Та такая острая к тому и так много интересного и живого разнообразия в ее письмах…” [7, с. 59].
У листі від 11 лютого / 29 січня 1868 року ділиться з батьками своєю радістю, що передплатив “новую чисто малорусскую газету “Правда”…Язык “Слова” чисто наш. В особенности хорош и благозвучен язык Кулиша в его “Истории Малороссии” и в его повести “Последние потомки гайдамак” [7, с 45]. Себто мовне роздвоєння, якщо не розтроєння (вивчення німецької) на ту пору триває. Подорожуючи, він перебуває у постійному спостереженні за мовним світом і сам стає його учасником: “Во Львове только немецкие да польские надписи и вывески, русинской, к сожалению, я сам не видел ни одной. Мовы нашоі в публичных местах теж не чутно. Видно, гонение сильное” [7, с. 20]. Із композиторових спостережень беззаперечно проступає латинська соціолінгвальна істина: чия мова — того влада. Перетинаючи кордон Польщі з Німеччиною, відразу вмикається німецький світ, тоді як український світ — Галичина — досі був розчинений у польсько-німецькому морі: “Но тут уже исчезает polska mowa — аминь! Alles Deutsches — усе й говорить, і мовчить по-німецькому” [7, с. 20]. Микола Лисенко зауважує, що поширення англійської мови випливає винятково зі ставлення носіїв до своєї мови, їхньої гідности та самодостатности — звідси сила й авторитет їхньої держави: “…англичане, хоть ты его зарежь, не будет иначе говорить, как по-английски, где бы то ни было. До чего этот уважаемый народ сумел высоко поставить себя среди других национальностей и заставить уважать свою рідну мову, что даже в консерватории для них был переводчик речи […] англичанам, верно, будут и лекции читать по-английски, бо они ни в зуб не знают никакого языка, так же как и весьма редкий немец за исключением своего” [7, с. 23].
Водночас Лисенко дуже швидко опанував німецьку мову: “З німотою уже так обжився, что не стесняюсь беседовать о чем угодно…”. Як особливо тонкий поціновувач природности мовної стихії, він зауважує, що німці звикли до його оригінальної німецької мови, “но более натуральной конструкции речи, чем их” [7, с. 59]. Мине майже тридцять років, і вже видатний композитор Лисенко у листі до Д. Яворницького 1896 року сформулює одне з основних джерел української провінційности і залежности: “Наш чоловік, наша суспільність сама себе не взнає за гідну істоту: треба, щоб хтось збоку взнав, виголосив, тоді і ми, усе ж скоса, поглянемо на свого чоловіка”
[7, с. 266].
Характерно, що листуючись із галичанами (листи до О. Партицького (с. 42), А. Вахнянина (с. 77), О. Барвінського (с. 77) та ін.) та своїм другом і братом М. Старицьким (с. 80–81) використовує на цю пору винятково українську мову.
Наприкінці свого навчання Микола Лисенко через газету “Правда” мав зустріч зі своїм кумиром юнацьких літ — П. Кулішем. Ідеться про друк Кулішевих перекладів уривків із Біблії, зокрема 5х книг Мусія (Мойсея) — “переклад дуже, дуже гарний”, “писаний дуже розумною й чистою наською мовою”, а також переклад Книги Йова [7, с. 81]. У листі до Куліша 23 липня 1869 року Лисенко висловлює своє захоплення Кулішевим перекладом біблійних “Пісень над піснями”: “Ми, як бджоли на мед, кинулися до Вашого дорогого утвору. Притяженне він нам уподобавсь; така розумна і поважна передмова, що я тільки слинки ковтав. Я того вечора, наче дитина, радий був” [7, с. 83]. Водночас Лисенко, перепрошуючи, дуже делікатно дає свої поради словесному майстрові у тих місцях, де “яке поєдинче слівце мені б манулося до свого табору рідного притягти […]. Слово древній я б замінив на прадавній; слово строге розуміння (строгое) я б змінив на наше слово суворе; слово насильством я б сказав силоміццю; подвигів=вчинків; слово видокруг (горизонт) я б ужив обрій, що його вживають у Харківщині, та ще Перський замість персидський” [7, с. 83].
Як засвідчив мовний розвиток, Композитор переміг Письменника: мав рацію Лисенко, а не Куліш. Чи думав юний композитор того далекого 1869 року, що на схилі літ йому доведеться стати основним мотором у виданні повного тексту перекладу Біблії П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя і художніх перекладів П. Куліша, де він обстоюватиме перед І. Франком кожне Кулішеве слово як “святощі народні”?
Основний урок, який виніс композитор із навчання на чужині — націєцентричний, власне, той, якого він навчав Куліша через пропозиції вживати питому лексику: “…я взяв у німця в Лейпцігському консерваторіумі науку про його музику, а вернувсь додому, та й став за поміччю тієї науки над своїм добром працювати, не знімечуючи, й не кацаплячи своєї пісні [підкресл. — І. Ф. ]. Може, якийсь час був під впливом чужої науки, а далі вигнався на своє і вже ясно одмежував собі, де моє, а що не моє” [7, с. 263]. Звідси піднесеність і гармонійність його музики, послідовність і невідступність його націєцентричної діяльності, сила і невгамовність у широкій суспільній праці.

Далі буде.

Література
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. — К., 1980. — 245 с.
2. Ґайда Роман, Пляцко Роман. Пулюй Іван (1845–1918). Визначні діячі НТШ. Життєписно-бібліографічний нарис / Відп. ред. Олег Купчинський. — Львів, 1998. — 284 с.
3. Гринченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / Упорядк., з дод. власн. матеріялу Борис Грінченко. — К., 1907–1909. — Т. I. — К., 1958. — С. IХ–ХХХII.
4. Корній Л. П. Микола Лисенко як творець української національної моделі романтичного стилю // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Korniy.pdf
5. Курс сучасної української літературної мови за ред. Л. А. Булаховського: у 2-х т. — Т. 1. — К., 1951.
6. Лисенко М. В. Листи / Упорядк., примітки та коментарі О. Лисенка. — К., 1964. — 533 с.
7. Лисенко М. В. Листи / Авт.-упоряд. Р. М. Скорульська. — К., 2004. — 680 с.
8. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — 163 с.
9. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2 т. / Редкол.: А. П. Лащенко та ін. — К., 2003. — Т. I. — 342 с.
10. Поліщук Тетяна. Микола Лисенко — Гетьман української музики. — Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=576
11. Таранченко О. Г. Микола Лисенко у роботі над оперним лібрето: особливості творчого процесу // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Taranchenko.pdf