–Микола ТКАЧ,
поет, етнолог, професор
Перечитав у “СП” (ч. 1 за 2016 р.) матеріал Василя Селезінки “Про що колядка” і хочу поділитися з читачами деякими думками. Ось ця колядка-віншівочка, призначена вона юнакові.
Же у садку-садку, у виноградку,
Же стоять намети з білого шовку.
Же у тім наметі постільця стоїть.
Же на тій постільці гордий пан сидить,
Же сидить-сидить, у китай грає,
Же у китай грає, краще співає.
Же хто ж тебе навчив у китай грати,
Же у китай грати, краще співати?
Же навчила мене рідная мати.
Зауважимо, що будь-яку обрядову пісню (тим більше колядку, щедрівку чи віншівку) не можна оцінювати суто з історичного, соціального чи побутового погляду, що намагається зробити п. Василь, хоч ці мотиви й присутні в ній. Зазвичай вона сповнена міфічного чи релігійного змісту. І мова таких творів містить переважно семіотичний, а не понятійний характер. А слово постає в них не актом думки, не конкретикою, а об’єктом мислення — образом чи асоціацією. Ось і в наведеній колядці виноград як символ людського родоводу. В окремих колядках-віншівках він постає у рефрені. Скажімо: “Виноград — красний зелений сад”. Цей образ зустрічається також в українській вишивці та народному мистецтві. Та й загалом у світовому мистецтві. Щодо намету з білого шовку, який символізує князівську велич і шляхетність юнака, то треба усвідомлювати, що український етнос містить у своїй культурі не лише землеробську, а й пастушу, військову та мисливську стихії. І це добре простежується на прикладі багатьох колядок. Велич юнака-князя стверджує й те, що він сидить у наметі з білого шовку на постільці. Тобто — на крісельці, на престолі, як і личить князеві. Отже, юнак готовий створити сім’ю. Нагадаємо, що в українській традиції нареченого іменують князем. А сидять молодята на покуті, тобто на престолі.
Найцікавіше у цій колядці-віншівці те, що юнак, сидячи на “постільці”, — “у китай грає, краще співає”. Зрозуміло, що він грає на сопілці. Але слово “китай” вказує на те, що сопілка в нього очеретяна. Або точніше — юнак грає в очеретину. Якщо трішки реконструювати поданий п. Василем рядок, то матимемо: “Же у кита йграє, красно співає”. Тут “кита” — китиця (СУМ Б. Грінченка. — Т. 2. — С. 240). Але слова “китиця”, “китиці” за первісним своїм значенням це — очерет. “…а хыжа была ўкрыта кытиц`ами / а то в’тер поніс (вогонь) на друг’і хыжі / бо кытиці были лехк’і, / тому файно гор’іли…” (Українські закарпатські говірки. — Ужгород, 2004. — С. 126).
Очеретяна сопілка цікава ще й тим, що очерет в українській шумерській міфології пов’язаний з еротикою. Шумерська богиня Інанну під час злюбу прикривала вхід до намету очеретяним снопом. А в українській традиції, що збереглася на Київщині, перед коморою долівку посипають очеретяними китицями. А ще згадаймо легенди про золоту очеретину.
Звернімо увагу також на те, що “у наметі постільця стоїть” і “на тій постільці гордий пан сидить”. У багатьох колядках ми маємо “золотий чи срібний стілець” або “стільчик”. “Постільця” це ні що інше як первісна і автохтонна назва килима. Саме слово килим, як зазначено в другому томі Етимологічного словника української мови, запозичене з тюркської. Але зауважмо, що цей килимок (постільця) уже не лежить, а стоїть. Це вказує на те, що слова стіл і стілець утворилися від постілки (постільці): малий постілець (килимок) — стілець; великий постіл — стіл. Тобто, в процесі технічних змін у побуті людини. Але ця колядка вказує на перехідний період, коли могли сидіти і на килимах (постілках), і на стільцях; за постилами і за столами.
До речі, варіант цієї колядки-віншівки є і в збірнику Оскара Кольберґа за 1882 рік. Цілком імовірно, що і слова “китай”, “китайка” на ознаку легкої пухнастої матерії є похідними від “кита”. Ось такі вони наші колядки, споконвічні обереги рідної мови.
