Сергій І. ТКАЧЕНКО,
лавреат Міжнародної премії ім. Володимира Винниченка (США)
У новій книжці відомого сумського поета Анатолія Гризуна “ПерстеньЗодіак”, що торік побачила світ в обласному видавництві “ВВП Мрія1”, є вірш “Зоїли”, у якому поет зізнається: “На мене рецензії пишуть зоїли”. Що ж, рецензії — це добре, однак поетові зоїли, як виявляється, “ненаситні” й “захланні”, вони “квацяють” і “брешуть”, добиваючи решту його днів і вкорочуючи йому віку. Не знаю, чим міг так насолити цим зоїлам поет: на мене вірші Анатолія Гризуна у його новій збірці справили добре враження.
Про Анатолія Гризуна я вперше дізнався як про перекладача з фризьких поетів: збірку фризької поезії “Над озерами білі вітрила”, що вийшла друком у Києві 1997 року, він підготував разом із професором Київського університету Юрієм Жлуктенком. Видання повноцінної антології невідомих нам поетів абсолютно незнаної європейської літератури було справжнім мистецьким подвигом, якого наша критика і “прогресивна громадськість”, звичайно ж, не помітила. Та сама публіка, що так любить кричати: “Україна — це Європа!”.
Як будували свою співпрацю над згаданою збіркою поет Гризун і науковець Жлуктенко, ми можемо лише здогадуватись: Юрій Олексійович про це вже не скаже, бо помер, а Анатолій Пилипович ще не написав відповідних мемуарів. Чому взагалі вчений зі світовим іменем узяв собі в партнери майже нікому не відомого викладача периферійного педінституту? Їхня взаємодія будувалась швидше всього за принципом такого розподілу праці: професор робив підрядники, а поет надавав їм віршованої завершеності. Звичайно, цікаво було б почути слово самого поета. Хотілось би також дізнатися, чи планує Анатолій Гризун продовжити справу знайомства української публіки зі все ще екзотичною для нас фризькою літературою?
Те, що до Гризунапоета я прийшов через Гризунаперекладача, мало свої переваги (зоїли, ви чуєте?), оскільки моє критичне сприйняття його друкованого слова було апріорно зорієнтованим на прискіпливе філологічне прочитання. Для автора аналізованих віршів така прискіпливість виявилась не згубною, а навпаки — виграшною, бо дозволила побачити приховані внутрішні “гвинтики” його творчого стилю. Цебто, науковий підхід дав змогу висвітлити все те, що при пересічному читанні було б просто не помічене.
Від самого початку хотів би підкреслити, що цілком усвідомлювана і зумисно загострювана Анатолієм Гризуном “філологічність” його поетичного слова ніяк не шкодить естетичній значимості його творів. Поет, скажімо, пише: “Шугнув світанок між гілок, / Мов рись. / І блідли зорі ощокрок, / Мов рис. / Сприймав поранню осінь Крим, / Як сон. / А сонце сходило над ним, / Як зонд. / Світилась бісером роса / З вітрин. / Димки зринали в небеса / З ватрин…” (“Поосіння у новому світі”), і ми розуміємо, що така віртуозна словесна гра, така актуалізація (хай навіть не реальної, а вигаданої поетом) внутрішньої форми слова, на порядок підвищує його естетичний потенціал.
Упертим бажанням докопатися до прихованої глибинної суті слова позначено багато поезій Анатолія Гризуна. Показовим у цьому відношенні є вірш “Повернення Шевченка”. Ось як звучить його початок: “Вертає птаство з вирію — / Озвучена краса; / Та голубою вирвою / Здаються небеса…”. Алітераційний перегук “вирію” з “вертає” і “вирвою” є не пустим звуковим брязкальцем, а глибоко вмотивованим фонетичним прийомом: завдяки повтору опорних приголосних [В] і [Р] у “вирії” актуалізуються додаткові значення повернення (“вертає”) і безмежного простору (“вирви”), які є вкрай важливими в метафоричному контексті повернення Шевченка в Україну. У поета рима не є простим звукострофовим обрамленням: вона виконує важливу змістоутворюючу роль: “Бо знову світ звулканило, — / Чи ж це наш час? / Від Пітера до Канева / Землею йде Тарас”. Зіткнення “Канева” з авторським неологізмом “звулканило” — завдяки перегуку ключових [К], [Н] і [В] — створює у назві поховання головного барда України нові смисли. Чернеча гора постає, як вулкан, а слово Кобзаря, пам’ятник якому стоїть на її вершині, як магма, що час од часу вивергається на голови українців. Прекрасний образ!
Міцність ланцюга вимірюється міцністю його найслабшої ланки. В поезії, на відміну від фізики, діють інші закони, і менш за все для її належної критичної оцінки придатні критерії статистики: вартість творчого доробку письменника не визначається співвідношенням між написаними ним гарними і поганими віршами. Ця вартість визначається вершинними творами, яких можуть бути одиниці. І в Анатолія Гризуна є такі твори. Деякі з них звучать так добротно, що викликають асоціації з класиками. Ось рядки з вірша “Банальні весняні картинки”, які нагадують лірику Бориса Пастернака, писану корифеєм російського срібного віку протягом його перебування в Ірпені:
Той сніг, що сяяв і зорів, —
Сьогодні — вже мочалка;
І у коханої зпід брів
Вилунює мовчання.
Бурулька вивільняє дах
Од зайвої льодини,
Замість Шопена лине Бах
До кожної людини.
Анатолій Гризун, схоже, володіє головним секретом поетичного слова — його алоґічністю. Не кожен віршотворець відважиться написати такі рядки: “Ішла Ахматовою ніч, / Либонь, освячувала Пітер; / І срібне сяйво навсебіч / Синіло в сніг хрестами літер” (“Північний мотив”). Аби в дихотомії “Ахматової” і “ночі” поміняти місцями об’єкт і суб’єкт дії, потрібна неабияка сміливість, враховуючи характерні для нашої поезії традиції раціоналізму і дидактики. Такі речі полюбляв Микола Вінграновський, хрестоматійні рядки якого — “Ліс в осені стояв, дивився на райцентр” — можна вважати за формулу поетичного мислення. Не прозаїчно звичне — “осінь у лісі”, а викручене шиворітнавиворіт — “ліс в осені”. Не “Ахматова в ночі”, а “ніч в Ахматовій”. Про те, що для поета це — свідомий прийом, свідчить його вірш “Антидощ”:
Дощ ішов з землі до неба,
Різнотрав’я вгору ніс.
Рвалась далеч вереснева —
Відлітав за хмари ліс.
Білий гриб ховавсь за зорі —
День тікав у глупу ніч.
Журавлині перливзори
Й Віз Чумацький — єдна річ.
Неповторні первовзори.
У наш час, коли в Україні так багато мовиться про необхідність входження нашого красного письменства в контекст європейської літератури, важливо не галасувати на всіх перехрестях про те, які ми давні та самобутні, посилаючись при цьому на сумнівні факти “Велесової книги” і нібито винятково українську Трипільську культуру, а жити і творити в руслі західних традицій. Європейськість поезії Анатолія Гризуна, яка так виразно вимальовується у його вірші “Контрасти погоди і творчості”, полягає не в простому називанні імен та реалій Європи, а в майстерній передачі її духу:
Снігольодинки — мов пижі
З мисливської рушниці.
Заожеледило.
В душі
Бісися і руш ницість.
Погоди знак —
що сто атак,
від того серцю п’яно.
Десь грає зараз Пастернак
На фортеп’яно.
Таке вчувається…
Або,
Жбурнувши вірші в човен,
Колись прославлений Рембо
Рабів торгує чорних.
А потім,
Краплена з імли,
Аж блиска порцеляна.
Чи ж так на Сені бульки йшли
Од Пауля Целана?..
Висока культура поетичного слова Анатолія Гризуна, підкреслено філологічна об’якореність його віршів, пояснюється, мабуть, не в останню чергу ще й тим, що він є не тільки автором численних поетичних збірок, а ще й солідним науковцем, багатолітнім викладачем Сумського педуніверситету, кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української літератури. Кілька років тому вийшла друком його наукова монографія “Поезія багатозначних підтекстів”, у якій уперше у вітчизняному літературознавстві розглянуто весь масив української поезії ХХ століття з точки зору її сугестивності, цебто — орієнтації на багатоканальні асоціативні зв’язки.
Поетичні твори Анатолія Гризуна потребують не поспішних кавалерійських наскоків швидких на упереджені звинувачення критичних “зоїлів”, а вдумливого і осмисленого прочитання доброзичливих поцінувачів і знавців красного письменства, які розуміються на його секретах і його красі. Вірші сумського поета, вченого і перекладача цілком заслуговують, на позитивну оцінку і належну представленість у рамках сучасного українського літературного дискурсу.