Поет — учений — перекладач

Сергій І. ТКАЧЕНКО,
лавреат Міжнародної премії ім. Володимира Винниченка (США)

У новій книжці відомого сумського поета Анатолія Гризуна “ПерстеньЗодіак”, що торік побачила світ в обласному видавництві “ВВП Мрія1”, є вірш “Зоїли”, у якому поет зізнається: “На мене рецензії пишуть зоїли”. Що ж, рецензії — це добре, однак поетові зоїли, як виявляється, “ненаситні” й “захланні”, вони “квацяють” і “брешуть”, добиваючи решту його днів і вкорочуючи йому віку. Не знаю, чим міг так насолити цим зоїлам поет: на мене вірші Анатолія Гризуна у його новій збірці справили добре враження.

Про Анатолія Гризуна я вперше дізнався як про перекладача з фризьких поетів: збірку фризької поезії “Над озерами білі вітрила”, що вийшла друком у Києві 1997 року, він підготував разом із професором Київського університету Юрієм Жлуктенком. Видання повноцінної антології невідомих нам поетів абсолютно незнаної європейської літератури було справжнім мистецьким подвигом, якого наша критика і “прогресивна громадськість”, звичайно ж, не помітила. Та сама публіка, що так любить кричати: “Україна — це Європа!”.
Як будували свою співпрацю над згаданою збіркою поет Гризун і науковець Жлуктенко, ми можемо лише здогадуватись: Юрій Олексійович про це вже не скаже, бо помер, а Анатолій Пилипович ще не написав відповідних мемуарів. Чому взагалі вчений зі світовим іменем узяв собі в партнери майже нікому не відомого викладача периферійного педінституту? Їхня взаємодія будувалась швидше всього за принципом такого розподілу праці: професор робив підрядники, а поет надавав їм віршованої завершеності. Звичайно, цікаво було б почути слово самого поета. Хотілось би також дізнатися, чи планує Анатолій Гризун продовжити справу знайомства української публіки зі все ще екзотичною для нас фризькою літературою?
Те, що до Гризунапоета я прийшов через Гризунаперекладача, мало свої переваги (зоїли, ви чуєте?), оскільки моє критичне сприйняття його друкованого слова було апріорно зорієнтованим на прискіпливе філологічне прочитання. Для автора аналізованих віршів така прискіпливість виявилась не згубною, а навпаки — виграшною, бо дозволила побачити приховані внутрішні “гвинтики” його творчого стилю. Цебто, науковий підхід дав змогу висвітлити все те, що при пересічному читанні було б просто не помічене.
Від самого початку хотів би підкреслити, що цілком усвідомлювана і зумисно загострювана Анатолієм Гризуном “філологічність” його поетичного слова ніяк не шкодить естетичній значимості його творів. Поет, скажімо, пише: “Шугнув світанок між гілок, / Мов рись. / І блідли зорі ощокрок, / Мов рис. / Сприймав поранню осінь Крим, / Як сон. / А сонце сходило над ним, / Як зонд. / Світилась бісером роса / З вітрин. / Димки зринали в небеса / З ватрин…” (“Поосіння у новому світі”), і ми розуміємо, що така віртуозна словесна гра, така актуалізація (хай навіть не реальної, а вигаданої поетом) внутрішньої форми слова, на порядок підвищує його естетичний потенціал.
Упертим бажанням докопатися до прихованої глибинної суті слова позначено багато поезій Анатолія Гризуна. Показовим у цьому відношенні є вірш “Повернення Шевченка”. Ось як звучить його початок: “Вертає птаство з вирію — / Озвучена краса; / Та голубою вирвою / Здаються небеса…”. Алітераційний перегук “вирію” з “вертає” і “вирвою” є не пустим звуковим брязкальцем, а глибоко вмотивованим фонетичним прийомом: завдяки повтору опорних приголосних [В] і [Р] у “вирії” актуалізуються додаткові значення повернення (“вертає”) і безмежного простору (“вирви”), які є вкрай важливими в метафоричному контексті повернення Шевченка в Україну. У поета рима не є простим звукострофовим обрамленням: вона виконує важливу змістоутворюючу роль: “Бо знову світ звулканило, — / Чи ж це наш час? / Від Пітера до Канева / Землею йде Тарас”. Зіткнення “Канева” з авторським неологізмом “звулканило” — завдяки перегуку ключових [К], [Н] і [В] — створює у назві поховання головного барда України нові смисли. Чернеча гора постає, як вулкан, а слово Кобзаря, пам’ятник якому стоїть на її вершині, як магма, що час од часу вивергається на голови українців. Прекрасний образ!
Міцність ланцюга вимірюється міцністю його найслабшої ланки. В поезії, на відміну від фізики, діють інші закони, і менш за все для її належної критичної оцінки придатні критерії статистики: вартість творчого доробку письменника не визначається співвідношенням між написаними ним гарними і поганими віршами. Ця вартість визначається вершинними творами, яких можуть бути одиниці. І в Анатолія Гризуна є такі твори. Деякі з них звучать так добротно, що викликають асоціації з класиками. Ось рядки з вірша “Банальні весняні картинки”, які нагадують лірику Бориса Пастернака, писану корифеєм російського срібного віку протягом його перебування в Ірпені:
Той сніг, що сяяв і зорів, —
Сьогодні — вже мочалка;
І у коханої зпід брів
Вилунює мовчання.

Бурулька вивільняє дах
Од зайвої льодини,
Замість Шопена лине Бах
До кожної людини.
Анатолій Гризун, схоже, володіє головним секретом поетичного слова — його алоґічністю. Не кожен віршотворець відважиться написати такі рядки: “Ішла Ахматовою ніч, / Либонь, освячувала Пітер; / І срібне сяйво навсебіч / Синіло в сніг хрестами літер” (“Північний мотив”). Аби в дихотомії “Ахматової” і “ночі” поміняти місцями об’єкт і суб’єкт дії, потрібна неабияка сміливість, враховуючи характерні для нашої поезії традиції раціоналізму і дидактики. Такі речі полюбляв Микола Вінграновський, хрестоматійні рядки якого — “Ліс в осені стояв, дивився на райцентр” — можна вважати за формулу поетичного мислення. Не прозаїчно звичне — “осінь у лісі”, а викручене шиворітнавиворіт — “ліс в осені”. Не “Ахматова в ночі”, а “ніч в Ахматовій”. Про те, що для поета це — свідомий прийом, свідчить його вірш “Антидощ”:
Дощ ішов з землі до неба,
Різнотрав’я вгору ніс.
Рвалась далеч вереснева —
Відлітав за хмари ліс.

Білий гриб ховавсь за зорі —
День тікав у глупу ніч.
Журавлині перливзори
Й Віз Чумацький — єдна річ.
Неповторні первовзори.
У наш час, коли в Україні так багато мовиться про необхідність входження нашого красного письменства в контекст європейської літератури, важливо не галасувати на всіх перехрестях про те, які ми давні та самобутні, посилаючись при цьому на сумнівні факти “Велесової книги” і нібито винятково українську Трипільську культуру, а жити і творити в руслі західних традицій. Європейськість поезії Анатолія Гризуна, яка так виразно вимальовується у його вірші “Контрасти погоди і творчості”, полягає не в простому називанні імен та реалій Європи, а в майстерній передачі її духу:
Снігольодинки — мов пижі
З мисливської рушниці.
Заожеледило.
В душі
Бісися і руш ницість.

Погоди знак —
що сто атак,
від того серцю п’яно.
Десь грає зараз Пастернак
На фортеп’яно.

Таке вчувається…
Або,
Жбурнувши вірші в човен,
Колись прославлений Рембо
Рабів торгує чорних.

А потім,
Краплена з імли,
Аж блиска порцеляна.
Чи ж так на Сені бульки йшли
Од Пауля Целана?..
Висока культура поетичного слова Анатолія Гризуна, підкреслено філологічна об’якореність його віршів, пояснюється, мабуть, не в останню чергу ще й тим, що він є не тільки автором численних поетичних збірок, а ще й солідним науковцем, багатолітнім викладачем Сумського педуніверситету, кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української літератури. Кілька років тому вийшла друком його наукова монографія “Поезія багатозначних підтекстів”, у якій уперше у вітчизняному літературознавстві розглянуто весь масив української поезії ХХ століття з точки зору її сугестивності, цебто — орієнтації на багатоканальні асоціативні зв’язки.
Поетичні твори Анатолія Гризуна потребують не поспішних кавалерійських наскоків швидких на упереджені звинувачення критичних “зоїлів”, а вдумливого і осмисленого прочитання доброзичливих поцінувачів і знавців красного письменства, які розуміються на його секретах і його красі. Вірші сумського поета, вченого і перекладача цілком заслуговують, на позитивну оцінку і належну представленість у рамках сучасного українського літературного дискурсу.