Вулиця мого дитинства

Тетяна КРОМБЕТ,
с. Бишів Макарівського району Київської обл.

Укотре давнину згадаю сиву
Як мій дідусь в солом’янім брилі
Старанно засіває власну ниву,
Йдучи босоніж по масній ріллі.

Наперекір спекотним дням і грозам
Його нечасто бачили в селі,
Бо весну й літо в полі жив під возом,
Щоб більше сил віддать своїй землі.

Давненько вже земні відбувши муки,
Діди оті у вічність відійшли,
А ниви їх розпаювали внуки
І в дармову оренду віддали.
Іван Єжевський

Ця вулиця найдовша в моєму селищі. Тепер вона заасфальтована, забудована новими будинками, які заховалися за високими ошатними парканами, але часто сниться мені такою, якою була в роки мого дитинства — ширшою і просторішою. Огорожі складалися тоді з трьох поперечних ворин або трьох рядів дроту, щоб часом чиясь корова не забрела в город, коли череда повертається додому з пасовища, перед огорожею, як правило, неглибокий рів, уздовж якого подекуди висаджені сливки чи вишеньки. При зведенні нових сучасних огорож ті деревця дивним чином уже опинилися всередині огорожі. Отак поступово вулиця стала настільки вузькою, що інколи важко розминутися великим автомобілям, а що вже говорити, коли взимку випадає багато снігу — тоді й пішоходу важко з легковиком розминутися…
Йдеться про вулицю Чапаєва. У нашому селищі Василь Іванович ніколи не бував, у нашій річці не тонув і не має до нас жодного стосунку. Тож у зв’язку з ухваленням ВР України 9 квітня 2015 року пакету законів про декомунізацію вулиця Чапаєва підпадає під перейменування.
У багатьох населених пунктах нашої країни такі перейменування вже відбулися. Зокрема в нас перейменовано вулицю Леніна на вулицю Небесної Сотні, а вулицю Щорса на Покровську. Щодо перейменування вулиці Чапаєва — мешканці дійшли згоди, що доцільно відновити на табличках її старовинну назву — Підгай, якою користуються і досі.
Ця вулиця колись тягнулася вздовж річки попід предковічним гаєм. Люди будували собі оселі, вирубуючи той гай, а розчищені від дерев ділянки розорювали. 1895 року на Підгаї трапилася пожежа, сильний вітер погнав вогонь вздовж вулиці, солом’яні стріхи спалахували одна за одною — вигоріли майже всі хати. Отож довелося будуватися заново, і знову гай виручив. У другій половині 1930-х років організували артіль, де зі зрубаних у гаю дерев виготовляли збірні будиночки. Їх відвозили у південні області України для будівництва нових сіл. Від гаю не лишилося й сліду, лише зосталася пам’ять про нього в переказах і назві.
Старожилів вулиці та їхніх нащадків поменшало, з’явилися такі, що переїхали з інших місць, придбали тут хату чи побудували. Більшість підгаївців зросли і сформувалися за радянської влади, отож виросли на історії сусідньої держави, яка нині є агресором. Тому маємо якнайшвидше розірвати оту пуповину символів, назв, знаків, які досі поєднують нас із тоталітарною імперією зла.
Вулиці — це не лише назви, а й люди, які на них живуть тепер і жили колись. Це їхнє життя, їхні справи, їхні долі… Про трагічну долю свого сусіда розповів старожил Підгаю 90-літній Опанас Васильович Андрійко.
У листопаді 1932 року Опанас Васильович був учнем першого класу початкової школи на Підгаї. Посеред уроку в клас увійшов Микола Федорович Депутат — активіст із розкуркулення і звернувся до вчительки з проханням виділити двох учнів. Вчителька виділила його і Павлика Лясківського. Активіст повів учнів у хату Григорія Семеновича Биковського, де був “штаб” із розкуркулення. У хаті хлопчики побачили Степана Гавриловича Грузинського і Адама Йосиповича Обухівського, в яких на грудях висіли дощечки із написом: “Злісник, не здав хліба державі”. Дітям дали до рук форму для випічки хліба і деко, а іншим — порожні відра, щоб вони дерев’яними ложками стукали по них, привертаючи таким чином увагу мешканців села до Обухівського і Грузинського, яких вели позаду “Червоної валки” — кількох возів, завантажених мішками із зерном, відібраним у мешканців Бишева, зокрема й Підгаю. Маленький Опанас запам’ятав, що Степан Гаврилович йшов босий, у домотканій полотняній сорочці, хоч надворі було вже холодно.
Адама Йосиповича Обухівського обізвали куркулем за те, що він, колишній гусар царської армії, а нині роботящий господар, спромігся побудувати нову хату під бляхою і відмовився вступати в колгосп.
У Степана Гавриловича Грузинського хата була під соломою, але за міркою того часу — чималою. В ній жила його велика родина, адже мав із дружиною Ольгою шестеро дітей: трьох синів — Василя, Григора, Павла і трьох доньок — Віру, Марійку і Ніну. І хоч старша донька вже вийшла заміж, але Григор одружився і привів у хату невістку Одарку, в них уже й первісток Андрійко народився. Тож у хаті мешкало дев’ятеро людей. На просторому обійсті, окрім хати, було ще три хліви і дві клуні. Старший Василь (Базиль) спорудив собі ще й кузню. У великому саду була пасіка. Сім’я мала поле — 12 десятин землі. Повуличному їх називали Ґабрі. На їхньому полі був видолинок, який ніколи не розорювався. Там улітку майже завжди було озерце, яке наповнювала дощова і тала після зими вода. В тому озерці любили купатися діти і дорослі в спекотний день після тяжкої роботи. Тепер озерця вже нема — розорали, але місцина й донині називається — Ґаброва долина.
Сім’я Ґабрів роботяща, самодостатня, в колгосп імені Воровського не вступала. Тому господаря заарештували. Незабаром комнезамівці Микола Депутат, Михайло Мишульський, Григор Биковський, Голінчак і Перепеченко (ясногородець) прийшли конфісковувати майно. Син Григор, вхопивши вила, кинувся захищати нажите важкою працею добро, але мати перехопила його, і, насилу втримавши, умовила тікати, поки не вбили, бо в “активістів” був наган.
“Конфіскатори” були односельцями-сусідами. Один із них — ще й кумом, йому Ґабрі ще й допомагали: то фруктів із саду вділяли, то горщик меду, то хлібину чи пирога.
У дбайливих господарів забрали все: із хати витягували скрині з одягом, із погреба діжки з квашеною капустою, огірками, яблуками; розвалили клуні, вигрузивши з однієї ще не обмолочені снопи, а з іншої сіно; повели з двору коня із возом (згодом на ньому їздив голова колгоспу); пару волів, корову, не кажучи вже про птицю і свиней. Хліви теж розвалили і перевезли до колгоспу, забрали 18 вуликів із бджолами, заготовлений матеріал на дві хати, бо треба ж було відділяти двох синів, збудувавши їм окреме житло. Із того матеріалу згодом збудували колгоспну комору…
Сини втікали пішки до Мотовилівки, щоб потягом доїхати до Києва і там улаштуватися на заводі. Завдяки цьому вижили під час Голодомору. Невістка Одарка з однорічним Андрійком повернулася до батьків, але невдовзі хлопчик помер. Марійка й Ніна втекли до заміжньої старшої сестри Віри, але через два дні активісти прийшли і до неї. Григор Биковський, Сергій Савченко, Мельник, Орлов, Ковтьоба під приводом того, що вона дочка куркуля, вигребли все: і харчі, і одяг; під шовковицею надибали штиками скриню з одягом — викопали і повезли на базар на розпродаж — виймали речі і кричали: “Хто більше дасть?!” — і люди купували. Та що там говорити — навіть ряденце на печі висмикнули з-під дитини — півторарічного Іванка. І хоч Віра вхопилася за те ряденце і кричала: “Віддайте! На що ж я дитину буду класти?” — її так турнули, що вона впала, вдарившись головою об одвірок.
Сестри порозбігалися по родичах. Згодом Ніна опинилася у Києві у братів, а Марійку взяв заміж односелець.
А що ж було далі з їхнім батьком Степаном? Вели його слідом за “Червоною валкою” у центр містечка, куди звозили зерно з їхньої та інших вулиць, щоб вантажівками відвезти до Києва. Раніше, коли він йшов у місто в церкву чи на базар, то взувався навіть улітку, а тепер йшов босий, спотикаючись об замерзле груддя, крізь благеньку домоткану сорочку тіло проймав холод, а в голові гупало від калатання учнями у порожні відра. Подумки звертався до Бога: “Господи! За що? Я ж не забіяка якийсь, не бандит — чесно робив на своїй землі, турбувався про свою родину, ростив дітей роботящими, вчив їх любити свою землю. Що ж із нами тепер буде? Сказали, що вишлють у Сибір на “висилки”, а проти зими це вірна смерть!”. Степан був у розпачі. Особливо його вразила зрада кума. Чомусь пригадалися слова рідного брата дружини Ольги — Андрія Рожанського, який був монахом під іменем Палладій на горі Афон, але повернувся на місяць додому навідатись до рідні. Він говорив, що кожен із нас несе свій хрест, ступаючи по своєму хресному шляху; майже у кожного є свій Іуда і своя Голгофа, а дехто із нас розіп’ятий на своєму Хресті. А ще говорив, що не слід особливо побиватися за втраченим, а просити Господа прийняти як милостиню заради кращої долі нащадкам. І на думку не могло спасти тоді Степану, що, зламавши селян колективізацією і Голодомором, більшовицька влада через 5 років візьметься руйнувати церкви…
Три дні водили Степана і ще кількох селян із табличками на грудях під шумний супровід піонерів і комсомольців по вулицях райцентру. Ночувати їх приводили на Красилівку в хату Балабана, тримали впроголодь під вартою.
Товариші по нещастю, розмовляючи між собою, бідкалися: що буде з ними і їхніми родинами далі, згадували односельця Хроля (Фрола), який отримав після революції земельний наділ і продав його, а за виручені гроші влаштував гулянку в корчмі, найняв музик і всією веселою компанією ходили по центру містечка і, витанцьовуючи, співали до півночі. Люди, дивлячись на таку гульбу, жахалися: “Хроль здурів — продав землю, а гроші пропив!”. Тепер, згадуючи ту історію, заарештовані говорили: “Можливо, Хроль був і правий. Хоч живий залишився і пам’ять про себе веселу залишив”. Також дійшли висновку, що в основі зради і підлості, як правило, лежить заздрість і жадоба.
За три дні такої екзекуції Степан перемерз і застудився, весь час бухикав. Молодий міліціонер, який охороняв їх, змилостивився над ним і відпустив на третю ніч погрітися додому, але за умови, що він зранку обов’язково повернеться, бо міліціонеру влетить від начальства.
Знесилений Степан, ледь діставшись додому, попросив дружину Олю чогось гаряченького посьорбати і попарити ноги в гарячій воді. Поївши пісного борщу з кропиви і лободи, він заснув на теплій лежанці.
Хтозна, що йому снилося в ту ніч, можливо, як він купається в теплій воді в своєму озерці на своїй Ґабровій долині, бо зранку дружина виявила, що заснув чоловік уже навіки, але із усмішкою на вустах і з прояснілим обличчям.
Господь Бог прийняв душу мученика Степана Ґабра у свої райські сади, а тіло тихенько сусіди перевезли на кладовище і без труни, вимостивши могилу оберемочком сухого сіна, засипали рідною землею, яку він так любив, плекав своїми роботящими руками…
Дітей на похороні не було — порозбігалися хто куди. Тільки через кілька років на могилі встановили дерев’яний хрест. Лише тому, що батько помер, родину не вислали. В Ґабровій хаті облаштували початкову школу, яка проіснувала з 1933 до 1960 року.
Минули роки. У Степанових дітей народилися свої діти, а в тих свої. Усі роботящі, достойні люди. Доля кривдників родини Степана Грузинського та їхніх нащадків склалася не так, як їм, можливо, мріялося.
Зараз з’явилося популярне визначення, що життя — це великий супермаркет, в якому є все: бери, що хочеш і скільки хочеш, але не забувай, що на касі доведеться за все розплачуватися.
Тож довелось і їм розплачуватись і за одяг зі скрині, і за діжки з квашеними яблуками, огірками і капустою, і за посуд, який привласнили собі.
Хоча Степана Грузинського позбавили всього нажитого, матеріального, але його родинне дерево, початком якого він є, розрослося, вродило гарним плодом, а кожен пізнається по плодах своїх. На Пасхальній службі співається: “Господь воскрес із мертвих, смертію смерть поправ”. Отак і Степан Грузинський воскрес у своїх внуках, правнуках і праправнуках.
Тепер по цій вулиці ходять його праправнуки — брати Олександр і Євген Веремієнки, ведучи за руку своїх діток — Сашка і Злату, а Тарасик Депутат і Настя Халюк, які стали студентами Київських коледжів, крокуючи вулицею, по якій ходив колись їхній прапрадід, будуть знати історію свого родоводу. Діма Букет і його сестричка Віка — учні початкових класів Лишнянської школи. Учениця п’ятого класу Бишівської школи Катя Чалій і її сестричка Віка Чалій, яка вперше переступила цього року шкільний поріг, вивчаючи історію України, відкриють у ній сторінку і про Степана Грузинського, нащадками якого вони є.
24 серпня на День Незалежності в центрі селища голова сільської ради О. О. Мірошкін висловив подяку бишівцям, які захищають зараз рідну Україну. Він назвав імена і прізвища наших захисників. Із 20 названих ним хлопців був присутній лише один, що повернувся на ротацію з-під Маріуполя — це Олександр Лозінський — праправнук Степана Грузинського.
І не дай нам Бог називати вулиці наших міст, сіл і містечок на честь земляків, загиблих у зоні АТО! Нехай швидше закінчується ця війна і всі захисники повертаються додому живими, щоб у мирі будувати краще життя в нашій Україні, очищеній від тоталітарних символів, кинутих наче жменя чужого лушпиння на нашу землю назвами вулиць, заводів і шахт.