Пам’яті Олекси Логвиненка
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
На передостанньому форумі видавців у Львові Олекса подарував мені Брохову “Смерть Вергілія” у своєму перекладі. І чи не вперше, відколи його знаю, прокоментував свою роботу: “Це — найвище моє творче досягнення”. Уже згодом, читаючи цей неймовірний твір, я зрозумів, як важко було його перекладати. Брох адорував Джойса, з цікавістю приглядався до його “Улісса” й у “Смерті Вергілія” подекуди відчутно особливості стратегічної нарації “Улісса” і його складну мовну партитуру. Мені здається, що Олекса після довгого перекладацького марафону — роботу над тритомною “Людиною без властивостей” Роберта Музіля — був готовий до “Смерті Вергілія”, бо Музіль також належить до неймовірно складних для перекладу прозаїків. Даруючи мені почергово томи “Людини без властивостей”, Олекса розповідав, як блукав у лабіринтах Музілевих періодів, вишукуючи вихід із кожного й поринаючи в наступний. Чи й треба казати, якого доброго знання мови оригіналу вимагає робота з таким текстом, а й воднораз — якого володіння вимагає вона й рідною мовою. (До речі, як і переклади Лукаша, Кочура, Перепаді, “Людина без властивостей” і “Смерть Вергілія” — це й своєрідний словник української мови. Вражає не тільки лексичне багатство цих перекладів — органічність їхнього звучання дарує ілюзію, мовби їх і творено було саме українською).
Ми були знайомі з Олексою чи не з п’ятнадцятиліття. Сільська футбольна команда з Мар’янівки приїхала в Товмач, і там на футбольному полі виник маленький ексцес. Товмацький захисник Логвиненко “зніс” мар’янівського нападника Слабошпицького. Отак ми й познайомилися. Тоді ж з’ясувалася й така подробиця: ми обидва — активні автори районної газети “Шполянські вісті”. Обидва писали все: вірші, прозу і просто замітки. Обидва були книжниками. Обидва вже бачили себе журналістами. Отоді ми й заприязнилися.
Нам випало разом попрацювати в райгазеті. Запам’яталося, як уже тоді Олекса колекціонував живі вислови й свіжі слова, нотуючи все те в блокнотах. Але він був ще дуже далекий навіть од уявлень про те, ким стане в майбутньому.
Я від’їхав навчатися на факультет журналістики. Олексині документи туди не прийняли — він не мав дворічного стажу. Тоді на цей факультет брали тільки стажників. Він спробував вступити на філологію — не вистачило бала. Повернувся в районку. І там за рік у нього відбулася переоцінка цінностей. Не знаю, що стало поштовхом до неї. Він вирішив вивчити німецьку мову й стати перекладачем. Уявімо собі: глухий райцентр. Ніяких тобі репетиторів, лінгафонних кабінетів — тільки підручники й словники. Олекса вивчав німецьку самотужки. Щоденно мав завчити десять нових слів і зазубрити правило з граматики. Ось яскравий приклад того, як людина творила себе, йшла до мети без нічиєї допомоги.
Він блискуче здав екзамени на факультет іноземних мов столичного університету імені Т. Шевченка і став одним із кількох селюків, яким пощастило потрапити туди. Студентами цього факультету головним чином були міські діти, які мали в стократ сприятливіші умови для підготовки для вступу на нього.
Уже студентом він жадібно взявся перекладати статті, гуморески, новелки й друкувався в обласній молодіжній газеті, де я тоді працював. Але тоді в цьому неофітові перекладацтва ніхто не вгадав би майбутнього майстра.
Доля звела його з Євгеном Поповичем, який “ставив руку” новобранцеві перекладацтва. Попович став для Логвиненка тим, ким став, наприклад, Флобер для Мопассана. Це був дорогоцінний творчий семінар. Логвиненко виявився талановитим учнем. І вже незабарно почали з’являтися окремими виданнями його переклади з німецької та англійської. Белль, Гартнунг, Гандке, Вальзер, Ґрасс, Гессе, Дюрренматт, Фріш, Селінджер, Скотт, Веллс…
Він став одним із найяскравіших представників генерації, що прийшла після Д. Паламарчука, Ю. Лісняка, Є. Поповича, О. Сенюк, А. Перепаді. До нього не запізнилося професійне визнання. Він одержав спеціальну премію Федерального канцлера Республіки Австрія, став лауреатом літературних премій імені М. Лукаша й імені М. Рильського. В нього було чимало амбітних творчих планів. Легко уявляється, скільки, — а головне, як — він ще міг би зробити.
І тут раптово його не стало. Невблаганна смерть поставила крапку в його житті і в творчій біографії.
Коли відходить така людина, й ти окидаєш поглядом її життя, значно виразніше бачиться її неповторність, усе те, що становило її сутність. Для мене Олекса завжди був уособленням інтелігентності й благородства. Його літературний талант нерозривно поєднувався з багатьма людськими талантами. І з-поміж них найперше — за будь-яких життєвих ситуацій бути відданим другом. Тобто, це була людина-константа. Без таких не тільки бідніє культура, а й незатишніше стає на світі.
