Невигадані історії про війну

Едуард ОВЧАРЕНКО

19 правдивих історій про тих, кого війна змусила захищати свою родину, відстоювати себе та боротися за самостійність нашої держави, представлені на виставці “Історії з війни”, що наразі працює у Національному музеї історії України.

В експозиції можна ознайомитися з невигаданими розповідями про місця, що стали мовчазними свідками хоробрості та взаємодопомоги, надії та сподівань українських бійців — Донецький аеропорт, Піски, Сіверський Донець. Також це життєві долі тих, пам’ять про кого зберігається у серцях матерів і друзів.
Експозицію розмістили всередині інсталяції, а це створює ефект, наче у середині зали перебуває ще одна зала. Стіни створені з чорних ниток, що переплітаються між собою. Чорний колір символізує трагічність подій сучасної історії. І кожен відвідувач музею проходить через цю експозицію, аби продовжити шлях далі. 19 історій — це правдивий літопис неоголошеної війни, що майже два роки триває на сході країни. Ми пропонуємо увазі читачів три вражаючі історії.

“Ернест”
Сумчанин Ігор Гольченко був звичайним підлітком: активно вболівав за футбольний клуб “Спартак”, їздив із командою на “виїзди”, збирався з друзями, завжди усміхався і був душею компанії. Усе змінилося навесні 2014 року, коли розпочалася АТО, а фактично — гібридна війна з боку Росії. Ігор не вагався і пішов захищати Україну. Не завадило цьому ні вмовляння мами, ні навіть те, що вона заховала його паспорт. Поїздку на фронт відтермінував тільки юний вік хлопця. (Навесні 2014-го йому було лише 17).
18 жовтня 2014 року через день після свого вісімнадцятиліття Ігор записався до добровольчого полку “Азов”. Пройшов навчання та вишкіл і вже в грудні 2014 року разом із побратимами вирушив у зону АТО.
Позивний “Ернест” він отримав на честь свого улюбленого письменника Ернеста Хемінгуея. Не дивлячись на юний вік, він швидко заслужив повагу бойових товаришів. “Хоробрий, щирий, вимогливий до себе і побратимів, добре стріляв, завжди намагався бути на передовій…”, — згадували товариші.
У лютому “Ернест” брав участь у боях за Широкине поблизу Маріуполя. 14 лютого 2015 року під час виконання бойового завдання Ігор загинув — мікроавтобус, у якому він перебував, обстріляли бойовики.

“Смішний”
Олександр Єрощенко — навідник, молодший сержант 95-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ ЗСУ. Випускник Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю — “Викладач історії та правознавства”.
Народився 4 жовтня 1982 року в місті Балтійськ Калінінградської області в родині військовослужбовців. У 18 років його призвали на військову службу, два роки прослужив за контрактом.
У квітні 2014 року став добровольцем 2-го добровольчого батальйону Національної гвардії України. З вересня 2014 року служив у 95-й аеромобільній бригаді. Веселий, завжди з гумором, за що отримав прізвисько “смішний”.
Бойові друзі розповіли батькам про останній день Олександра. “Стояли під Дебальцевим. Встановилася відносно тиха “спокійна” година. На той час це була рідкість. Але тиша оманлива. Коротка автоматна черга і поранений офіцер — побратим з іншого підрозділу — 40-го територіального добровольчого батальйону “Кривбас”, упав на землю. Відповзти і сховатися у нього можливості не було. Відкритий простір не залишав шансів на порятунок. Олександр опинився поряд випадково. Він почав знищувати вогневу позицію ворога, прикриваючи пораненого. Був у бронежилеті, але ворожі кулі дістали збоку. Олександр отримав численні смертельні поранення, кулеметна черга фактично перебила його “навпіл”. Він мав трішки часу згадати про близьких і рідних: маму, дочку Аню, брата… поки лежав на снігу та стікав кров’ю…” А в цей час його “квіточка”, як він називав донечку Аню, писала йому листа. Листа, який він ніколи не прочитає.
Загинув Олександр Єрощенко 14 лютого 2015 року. Похований в Ірпені Київської області на центральному кладовищі. На його честь перейменовано одну з вулиць міста.

“Сепар”
Микола Воронін — бакалавр із фізики, спеціаліст із комп’ютерних технологій, магістр екології, який мріє врятувати Землю від екологічної катастрофи. До початку війни викладав математику в школі та одному з ПТУ Горлівки. Після того, як Микола здолав рак, він створює “Фонд критичної допомоги” та стає його єдиним членом. Фонд не був офіційно зареєстрованим, але всі Миколині друзі знали, що у критичній ситуації він може організувати будь-яку допомогу: чи знайти хорошого лікаря, чи просто підтримати. Захопився бардівською піснею, виступав у в’язницях, дитячих будинках. “Я був пацифістом, і якби мені хтось сказав, що візьму автомат і піду воювати, ні за що не повірив би”, — згадує Микола.
На війні він отримав позивний “Сепар”. На початку тривожних подій на Донбасі підтримав сепаратистів. “Колись я стояв на Помаранчевому Майдані. Розчарувався. Цього разу не підтримував Майдан. Спочатку був за Путіна. Ходив на проросійські мітинги в Донецьку. Навіть допомагав сепарам, стояв в охороні на вході в ОДА. Але вже через день зрозумів, що ці люди прийшли не будувати, а грабувати й руйнувати. Пішов заради інтересу на місцевий проукраїнський мітинг. Там була різноманітна публіка — студенти, мами з дітьми, бабусі й дідусі. Вони підтримували один одного, щиро молилися за Україну. Я відчув величезну різницю. Відтоді для мене не стояло питання, з ким я маю бути”, — продовжує М. Воронін.
Спочатку Микола вступив до батальйону “Донбас”, пізніше потрапив у добровольчу роту 70-ї окремої аеромобільної бригади, брав участь у боях за Донецький аеропорт.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment