Михайло ДЕГТЯРЬОВ,
мистецтвознавець, дійсний член Нью-Йоркської академії наук
Нещодавно з-під пера відомого київського краєзнавця М. В. Кальницького вийшла чергова книжка “Поштова площа — ворота Подолу” (видавництво “Варто”, К., 2015). Видання становить великий інтерес для поціновувачів київської старовини, оскільки містить безліч маловідомих фактів та ілюстрацій з історії забудови дніпровської набережної і Поштової площі. Разом із цим, вона спонукає до тяжких роздумів про долю історичного Подолу й Поштової площі.
Упродовж багатовікової історії Києва ця місцевість була своєрідними “в’їзними воротами” до прадавнього торгово-ремісничого Подолу, який у старовинних документах частенько називався “місто Києво-Поділ”. Замки литовських і польських феодалів, а потім і резиденції московських воєвод і царських генерал-губернаторів, будувалися на київських пагорбах; занепадали і руйнувалися під час воєн і в періоди міжвладдя. А на Подолі у зв’язку з наявністю річкової транспортної артерії з гаванню і причалами, а головне, завдяки ентузіазму міського торгово-ремісничого населення, бурхливе життя не припинялося, які б біди чи лихоліття не засягали: війни, пожежі, повені, епідемії.
Історична спадщина Подолу, його пам’ятники архітектури, історії, археології ілюструють фактично усі найзначніші етапи розвитку Києва: від епохи Київської Русі й до нині. Ще 1987 року за ініціативою українських учених-гуманітаріїв та згідно з урядовою постановою був створений Державний історико-архітектурний заповідник “Стародавній Київ”, що підпорядкував велику частину Подолу і частину Верхнього міста (київський Дитинець, Покровський жіночий монастир та ін.). Тут заборонялося будь-яке нове масштабне будівництво, не пов’язане з реставрацією пам’ятників архітектури, прокладанням і ремонтом інженерних мереж і т. ін. Винятки з цього правила могли допускатися лише за рішенням Верховної Ради, але неодмінно — за умови проведення конкурсу на кращий проект і залучення громадськості до його обговорення. У заповіднику заборонялося знесення пам’ятників або їх реконструкція — тобто добудова, надбудова та інші дії, що спотворюють автентичний вигляд. Відзначимо, що земля в заповіднику набула статусу території історико-культурного призначення, яка, будучи національним надбанням, не підлягає приватизації.
За ринкових стосунків, що настали в суспільстві, несистемна хаотична урбанізація історичного центру Києва набрала надвеликих обертів. Наразі і в заповідному Подолі з середини 1990-х років зафіксовані випадки нового будівництва з грубим порушенням містобудівного і пам’яткоохоронного законодавства. У нашому корумпованому суспільстві, де колишня радянська номенклатура зріднилася з криміналітетом, на догоду егоїстичним інтересам товстосумів, то тут, то там почали зводити великогабаритні об’єкти, що значно перевищують історичну забудову, спотворюючи її, або ж декоруються настирними кітчевими псевдоісторичними формами. У середовищі освічених людей і у нас, і в Європі щодо них вживається вираз “розкішна гидота”.
Поштова площа найдовше залишалася незайманим куточком заповідника, але й тут із початку 2000-х років, коли міська влада почала продавати земельні ділянки під новобудови, загинуло кілька цінних пам’ятників архітектури.
Доречно бодай у загальних рисах згадати про “подвиги” сучасних геростратів, скоєних на Поштовій площі і поблизу неї! Це і зведення в охоронній зоні одного з найстаріших у Європі фунікулерів (фактично упритул із ним) громіздкого готелю “Рів’єра”, такого, що перекрив візуальну вісь між Андріївською церквою на горі і церквою Різдва Христового на площі. Це і руйнування дизель-моторної станції при колишньому млині Л. Бродського (вул. Набережно-Хрещатицька, 1-А) для спорудження тут велетенського, урівень старовинного елеватора, готельного будинку, що спотворив краєвиди літописних київських пагорбів з боку лівобережжя, а з іншого боку — красу панорами Подолу для тих туристів, що забажали б прокататися на знаменитому фунікулері. До відома, автором дизель-моторної станції є видатний український архітектор О. М. Вербицький.
Можна згадати і про знищення особняка відомого київського зодчого М. М. Казанського, який містився на терасі, біля підніжжя Володимирської гірки. Зараз тут зводиться безглузда багатоповерхівка, що перекрила вид на величний монумент Св. кн. Володимира. Новобудова спровокувала інтенсивні зсувні процеси ґрунтів під пам’ятником.
Безумовно, в контексті сказаного не можна не згадати про знесення чотирьох невисоких пам’ятників муніципального водоканалу (по два з кожного боку колони Магдебурзького права), які чудово гармоніювали із прибережним ландшафтом, вирішених у формах середньовічної фортифікаційної архітектури. Киянам через ЗМІ настирливо нав’язували думку, що місту набагато вигідніше побудувати багатоповерхові готельні будівлі, хоча, згідно із законом, це охоронна зона історичного ландшафту (“Комплекс київських гір”). І майже одразу, на Набережному шосе, 4, у вогні нічної пожежі загинув прекрасний зразок житлової дерев’яної забудови Києва — двоповерховий будиночок із багатим різьбленням порталу і карнизів. Усі ці злочини скоювалися в нічний час або у святкові дні, щоби було менше свідків і “непотрібних” розмов. Мабуть, не випадково в офіційних документах останнього часу, що стосуються питань забудови Поштової площі, вже неможливо відшукати згадку, що вона є складовою частиною заповідної території.
Нестримна вакханалія будівельного беззаконня щодо Поштової площі стала найбільш наочною восени 2012 року, коли нібито у зв’язку із запланованою реконструкцією транспортної розв’язки (що справді необхідно робити), але без затвердженого проекту і коментарів з боку державних органів з охорони історичного середовища практично під усією площею авральними методами почалося риття глибокого котловану. У ЗМІ стали просочуватися відомості, що в цій прибережній, зсувонебезпечній зоні планується спорудження двоповерхового підземного торговельно-розважального центру. І ця інформація, судячи з публікацій того часу, не могла не викликати подиву в небайдужої громадськості.
Головна причина, з якої історичний центр Києва, незважаючи на складність рельєфу, зритий підземеллями, які загрожують зсувами і руйнуваннями, зрозуміла. Відомо, що підземні приміщення оподатковуються меншою мірою, ніж надземні, завдяки чому хазяї підземель цілком обґрунтовано розраховують на успішніше збагачення, ніж у їхніх надземних конкурентів. І, ясна річ, подібними пільгами при кожній владі обдаровуються найдостойніші “любі друзі”. Але ситуація, що склалася на Поштовій площі, набула надзвичайного стану! Завезена сюди у великій кількості важка будівельна техніка з ранку і до пізньої ночі рила і довбала землю на площі, порушуючи охоронні зони пам’ятників архітектури: Поштового будиночка епохи класицизму, модерної будівлі колишнього трамвайного управління, пам’ятника радянського періоду — будівлі річкового вокзалу. У Поштовому будиночку з’явилися глибокі тріщини в стінах і на склепіннях, у зв’язку з чим був закритий музей “Історії київського самоврядування” (“Магдебурзького права”), що функціонував тут із 1999 року. Експонати такої актуальної для сьогодення музейної виставки були вивезені і складовані. Кримінального розслідування з приводу того, що сталось, не було. Міська влада обмежилася обіцянкою відреставрувати старовинну будівлю і відновити в ній музей. Але, на жаль, за три роки проблема не розв’язана: будівля не відреставрована, доля музею невідома!
Оскільки рівень площі був значно піднятий, Поштовий будиночок виявився в ямі. І тепер туристи, підходячи до пам’ятника, що дав назву самій площі, здивовано споглядатимуть лише верхню частину фасадів і карниз, що вінчає будівлю. І чи не станеться з цим острівцем історії те, що і з іншими пам’ятниками на площі, — його раптове “святково-пожежне” зникнення?
Також усіляко замовчується міра збитку, завданого варварською “реконструкцією” розташованій у центрі площі церкві Різдва Христового (побудована в 1810—14 рр., зруйнована 1936 р., відтворена у 2002—2004 рр.). Тріщини з’явилися біля основи церкви, перед її входом і над арочними віконними отворами. Незрозуміле і майбутнє будівлі колишнього річкового вокзалу, яка згубила своє первинне призначення і опинилася у приватній власності. Вона може втратити автентичний вигляд через жадання нинішнього хазяїна збільшити поверховість цієї красивої будівлі, та позбутися ще існуючого образу корабля, що причалив до берега Дніпра.
Розрекламовані заходи з благоустрою площі, урочисте відкриття якої було приурочене до святкування Дня Конституції 2015 року, полягало переважно в розміщенні діжок із рослинами та відкритті сучасного “фонтану” — напевно, щоб не дати до кінця усвідомити весь негатив того, що відбувається.
Проте головний біль інвесторам і забудовникам Поштової площі, думаю, принесла несподівана сенсаційна подія. Якось широко прозвучала інформація про те, що під час земляних робіт якісь сумлінні робітники наштовхнулися на артефакти періоду Київської Русі і не стали цього приховувати. До місця знахідки прибув мер міста В. Кличко і негайно зробив обнадійливу заяву про необхідність облаштування експозиції (підземного музею) “цінних для вітчизняної історії археологічних знахідок”. Це робить честь меру нашого міста. Проте головна проблема — у фінансуванні подібного проекту. Вирішити її можна так, як це було не раз у культурних країнах Європи, а саме — за кошти суміжника, фірми, що будує тут торговельно-розважальний центр.
Хочеться сподіватися, що задеклароване ставлення міської влади до проблеми, що виникла, не виявиться лише черговою піар-акцією. Треба сказати, що в усій цій історії у смішному становищі опинилися археологи, які зобов’язані були заздалегідь зробити дослідження тієї ділянки історичної місцевості, де був запланований котлован. Судячи з преси, вони спочатку обурювалися, що їм не дозволили це зробити, а потім нібито самоусунулися, заявивши, що оскільки, на їхню думку, в давнину тут було русло притоки Дніпра — річки Почайни, то немає сенсу шукати тут що-небудь цікаве.
Наведені факти будівельного розбою і вандалізму на Подолі, Поштовій площі є свідченням катастрофічного, лавиноподібного процесу, що посилюється. Що робити? Як змінити хід подій? Уряд України останніми роками ратифікував низку міжнародних угод (хартій, конвенцій) про необхідність збереження нашої національної культурної спадщини — невід’ємної, неповторної частини загальносвітової культурної скарбниці. Але якщо в цивілізованих країнах Європи (до числа яких ми збираємося вступити), закони з охорони культурної спадщини працюють, а їхні порушники частенько потрапляють за ґрати, то у нас не було жодного випадку, щоб винного покарали, незалежно від масштабу злочину. І це при тому, що наше пам’яткоохоронне законодавство формально не менш суворе, аніж на Заході.
Так, приміром, у статті 66-й нашої Конституції чітко зазначено, що винні у збитку, завданому об’єкту культурної спадщини, повинні понести адекватне покарання і, за можливості, відшкодувати збитки. Проте особисто мені невідомий жоден подібний прецедент!
Наївно було б думати, що в нашій, пронизаній корупцією державі, у сфері архітектури і будівництва, де циркулюють потужні фінансові потоки, не склалися мафіозні стосунки, де учасники будівельного комплексу, завдяки негласній круговій поруці, багатіють прямо пропорційно збиткам, що завдаються культурній спадщині. Це інвестори, які жадібно прагнуть видряпати “золоті метри” в центрі Києва, це чиновники державних структур з охорони історичного середовища, що одержують хабарі від інвесторів за дозволи (бо за заборони хабарів не дають); це архітектори, що не нехтують замовленнями на проектування свідомо антизаконних новобудов; при цьому вони частенько обіймають посади чиновників у держорганах; це, звичайно, і виконавці — забудовники. Деякі амбітні архітектори здатні розчавити будь-який історичний ансамбль заради зведення власного “шедевра”. Але невже після Революції гідності серед стількох людей, що довели свою порядність, не буде двох чесних, порядних фахівців (прокурора і судді), щоб розставити всі крапки над “і”?
Досить було б на прикладі двох-трьох скандальних випадків довести справу до логічного завершення, щоб ситуація змінилася на краще.
Ще — про вищезгадану книгу. Разом із достоїнствами цього видання, на жаль, усі події, що відбувалися на Поштовій площі, зокрема і під час нинішньої варварської її “реконструкції”, представлені як єдиний природний і неминучий урбаністичний процес. Це є, на мій погляд, не просто помилкова думка, а вкрай небезпечне твердження. Так би мовити, “лукавство”. Бо містобудівний вандалізм на Поштовій площі — це у повному розумінні слова її трагедія, ганебне явище сьогодення!
