Великі проблеми маленьких українців у Грузії

Сергій ПРИТУЛА
офіційна сторінка на Фейсбуці

У вересні минулого року ми з дружиною поїхали у весільну подорож до Грузії. Позаяк це вже була далеко не перша наша туди поїздка і попередньо відвідали Тбілісі, Батумі, Кобулеті, Гудаурі, Мцхету і Сурамі, то вирішили в Тбілісі побути півтори доби, а потім гайнути в Кахетію. Маю таку натуру, що хоч би де був, завжди там намагаюся знайти український слід. А в Грузії і поготів! І для мене справді приємно відшукати погруддя Кобзаря в Батумі чи покласти квіти до пам’ятника Лесі Українці в Сурамі. Цього разу вирішив відвідати і показати дружині українську школу № 41 у Тбілісі.

Я бував там зі зйомками 2010-го, спілкувався з директором, знімав веселих діток і українського походження, і корінних грузинів. Але найбільше тоді в пам’яті закарбувалися дві меморіальні дошки. На одній із них українською було вказано, що ця школа носить ім’я не абикого, а самого Михайла Грушевського! І це не випадково, бо наш видатний діяч свого часу успішно закінчив Тифліську класичну гімназію. Інша табличка була розписана грузинськими літерами… багато рядочків, один над одним. Попросив директора, пані Ганну Матвєєву, перекласти мені суть написаного. На що отримав відповідь: “Сергію, це прізвища та імена наших (українських) хлопців, які полягли в боях за Абхазію”.  Я знайомий з кількома хлопцями з УНСО, котрі пройшли ту війну. Мають державні нагороди Грузії. Але ця табличка — це теж дуже важливо. Маленькі українці та грузини бачили щоранку перед тим, як зайти до школи, що дружба двох народів скріплена не просто катанням Ющенка і Саакашвілі на лижах у Карпатах, а чимось більшим. Вічним. Я не пам’ятав, за якою адресою розташована школа, тож попросив своїх грузинських друзів допомогти з пошуком. За якихось кілька хвилин отримав неочікувану відповідь: “Сергію, а її вже закрили”. Чому неочікувану? Тому що під час попереднього візиту, зйомок, про це не просто ніщо не віщувало, там усі говорили тільки про розвиток! І, зрештою, на тлі дружби двох народів уже кому-кому, а українцям подібні оказії не загрожували!
Я вирішив трішки глибше копнути тему і почав шукати людей, які могли б пролити світло на події навколо цієї школи. Спочатку в телефонному режимі поспілкувався з кількома батьками, діти яких учились в українському закладі на вулиці Абашидзе. Сказали, що школу “оптимізували” (про це трішки нижче) ще 2011-го, що це було велике потрясіння, адже дітей до цієї школи багато хто возив навіть із-за меж Тбілісі (з Руставі, Натахтарі), і люди не дуже переймалися тим, що щодня годину-півтори витрачали на дорогу, адже заклад такого профілю був у Грузії один, а українська громада нехай і не гігантська, але суттєва. Сказали, що після переведення української гімназії у приміщення іншої школи саме українська програма нівелювалась і залишилося щось на кшталт факультативу, а заради цього дітей в таку далечінь возити немає сенсу. Та й навіть ті, хто жив у Тбілісі, дітей із цієї школи позабирали. А потім вдалося зустрітися з колишньою викладачкою 41-ї гімназії Валентиною Марджанішвілі. Проговорили 2,5 години. Розказала, що питання появи освітнього закладу для нашої діаспори спочатку активно лобіював голова Асоціації Українців Грузії Михайло Борис із подачі Шеварднадзе. А потім максимальне сприяння та всебічну допомогу в реалізації цього плану надав тодішній посол України в Грузії Степан Волковецький. Так 1999-го у Тбілісі з’явилась українсько-грузинська школа імені     М. Грушевського. І, як казав колись Горбачов, “процесс пошел”! Школа почала, нехай не стрімкими темпами, але розвиватися. За сприяння посольства і власними силами робили ремонти, Міністерство освіти України, українська діаспора Канади, бізнесмени почали забезпечувати матеріально-технічною та методичною базами (пам’ятаю, навіть у нас у Тернополі була акція-збір книг “Подаруй українськомовну книгу українським дітям Грузії). Зрештою 2007-го Ющенко й Саакашвілі перерізали червону стрічку до власного приміщення української школи на вул. Абашидзе…
Я недаремно зараз ще раз згадав назву вулиці. Можете перепитати знайомих у Тбілісі, вам усі, як один, скажуть, що школа була розташована у “крутому” кварталі Ваке, приміром, якби  у Києві на Липках. Ймовірно, це і стало причиною подальших проблем. Але тоді ще нічого не віщувало біди. Школа розвивалась, дітей більшало. Вчилися діти українців, вчилися маленькі грузини, батьки яких планували в майбутньому здобуття дітьми дипломів про вищу освіту саме в українських вишах. І таких із-посеред випускників школи був кожен шостий. Кількість українськомовних предметів, а саме: українська мова й література, народознавство й історія України — цілком задовольняла потреби для подальшого, в разі необхідності, навчання в Україні. Важливо зауважити, що функціонування школи відбувалося під крилом Міністерства освіти Грузії, це не була якась самодіяльність. Школа була на балансі Міносвіти, навчання у ній було безкоштовне, бо фінансувалося державою. Таким чином, навчальний заклад розвивався, здобуваючи дедалі більшої популярності. Він ставав паличкою-рятівницею дітям з України, батьки яких прибували у тривале службове відрядження. Згодом площа шкільного приміщення стала замалою для контингенту. Лариса Бочорішвілі, місцева українка бізнес-леді, власним коштом здійснила проект перебудови-добудови корпусу, запросила для досліджень геодезистів. І потім усе це пішло на затвердження у Міністерство освіти Сакартвело, до тодішнього міністра освіти пана Шашкіна.
І ось тут починається найцікавіше. Система освіти в Грузії побудована на дещо інших засадах, ніж в Україні. Не заглиблюватимусь у деталі, але керівництву школи повідомили, що цей навчальний заклад нерентабельний і підпадає під “оптимізацію”. А конкретніше, під злиття з іншою сусідньою школою. Потенційно з Міносвіти ще можна було потягатись, але, що типово для нашого брата, всередині викладацького колективу почалися “міжусобиці” і з’явилося два табори: прихильників і противників злиття. Вирішальне слово було за директором і, зрештою, 2011 року учнів і вчителів 41-ї перевели до 56-ї школи м. Тбілісі, лишивши статус школі, тобто, об’єднана школа мала працювати за “нашою” програмою і директором лишалася Ганна Матвєєва. Після світлих, затишних, власноруч створених класів українські школярі “оселились” у не ремонтованому років 50 приміщенні 56-ї школи. Але не сирість, бруд і грибок, на які скаржились  учні та батьки, стали причиною поступового зникнення осередку українства у Тбілісі. Фактично відбулося стравлення колективів двох шкіл. “Українська” сторона прийшла на територію 56-ї школи, де до цього спокійно собі навчались грузини, вірмени, азербайджанці, росіяни. І тут з’являються якісь люди, які починають нав’язувати свою програму, вивчення української, народознавства… А воно їм треба? Ускладнило ситуацію ще й те, що “наших” було кратно менше. І не тільки учнів, а й викладачів, позаяк злиття шкіл обумовило часткове скорочення штату і на усіх нарадах ініціативи новоприбулих “рубали під корінь” старожили 56-ї школи. Батьки дітей, які навчались там до приходу української школи, засипали Міносвіти тоннами скарг.
Далі події у короткому викладі. У січні 2012-го Ганну Матвєєву усунули від обов’язків директора. Новим директором став Реваз Джавахішвілі. Після цього доволі оперативно у школі мінімізували українську складову, а Міністерство освіти Грузії повідомило, що програма української школи не вкладається у систему координат шкільної програми Грузії, а отже, нівелюється. І справді, стандартів викладання українською у Міносвіти не було. Але тоді запитання — чому впродовж 12 років існування школи це питання не виникало раніше? Де-юре, це й досі українська школа імені Грушевського, дефакто — грузинська школа з факультативною українською. Відтік учнів і вчителів з українського боку відбувався синхронно. Станом на момент мого перебування в Тбілісі у школі з 8-ми українськомовних вчителів залишилося двоє і бібліотекар. І на доповнення картини… На вулиці Абашидзе, на тому місці, де була наша 41-ша гімназія, зараз приватна школа. Добудована за проектом, за який заплатила Лариса Бочорішвілі. Правда, вона робила це для української школи, але бачите, добра справа не пропала.
На завершення цієї довгої історії виникають прості запитання: українець за кордоном — він для України хто? На що він може сподіватися від Батьківщини? Для чого існують наші дипломатичні представництва у тих чи тих країнах? До речі, нашого посла в Грузії вже скоро рік як немає. І, до речі, працівникам українського посольства пасувало б відповідати на телефонні дзвінки українською. Чи Ви яку країну представляєте? Чи є в Україні політик(и), урядові структури, комітети Верховної Ради і т. ін., які навіть якщо не можуть щось створити для українців за кордоном, то принаймні допоможуть зберегти те, що вони створили своїми руками. Між іншим, подейкують, що пан Реваз Джавахішвілі, теперішній директор школи, з часом дещо змінив своє ставлення до української складової у своєму закладі. На наших учителях тримались усі заходи, що відбувались у школі. Люблять наші жінки на себе ініціативу брати. А як пішли, то й сумно стало. Коротше кажучи, та сторона готова до спілкування щодо розширення українських класів. Але бажано, щоб цей процес був ініційований не мамами, а конкретно взятими офіційними установами Держави з ім’ям Україна, які зможуть показати, що ця Держава дбає про маленького українця. Хоч би де він був. Навіть в Україні.
P. S. Я не фаховий журналіст, і цей текст не журналістське розслідування чи щось до нього подібне. Описано крізь призму спілкування з частиною людей, дотичних до процесу існування гімназії, та власних емоцій. У разі, якщо наші державні мужі звернуть увагу на цей пост і виявлять бажання якимось чином відновити діяльність нашої школи в Тбілісі на попередніх засадах, готовий максимально долучитися до процесу. І морально, і фінансово.

Від редакції. Ми передруковуємо цей матеріал і хочемо продовжити цю тему на сторінках тижневика, висловлюючи вдячність Сергію Притулі за тему, повз яку він “не пройшов”. Отже, хочемо знати: чи існують українські школи і в яких країнах?.. Це наш запит і до Міністерства закордонних справ, і до Міністерства освіти. А якщо існують, то як дбає Україна-мати про ці школи? Сподіваємося, що названі й неназвані  в статті С. Притули люди теж відгукнуться на цю публікацію.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment