Роздуми над публіцистикою Левка Лук’яненка
Антонія ЦВІД,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнських премій імені Олександра Олеся та “Благовіст”
Сповідуючи формулу, що стан нації залежить від рівня її свідомості та громадянської активності, Левко Лук’яненко власним прикладом заохочував націю до боротьби за звільнення від імперського гніту.
Багатотомник Левка Григоровича досить розмаїтий, він складається з мемуаристики та багатогранної публіцистики. Всі твори, написані Л. Лук’яненком, об’єднує спільна мета — повернути українців до національних духовних джерел, відродити почуття спільності історичної пам’яті й долі. У творах висвітлено ідеологію українського державотворення, схарактеризовано позитивні й негативні риси українців, визначено історичну роль політичної еліти, тож вони викликали широке зацікавлення громадськості. Вже після виходу першого тому, до якого увійшли такі твори, як “За Україну, за її волю”, “Вірую в Бога і в Україну” та “Сповідь у камері смертників”, чимало читачів, вражених прочитаним, написали авторові. Скажімо, Іван Донець із села Малі Сорочинці, що на Полтавщині, у своєму листі щиро зізнався: “Коли я читав Вашу книжку “Сповідь у камері смертників”, то плакав”.
У своїх історико-публіцистичних творах Л. Лук’яненко доводить, що Україна — це дух одвічної стихії, що постав на грані двох світів — Азії й Європи, де витворився своєрідний стійкий генетичний тип, що не дозволив знищити себе як єдине ціле. Консолідуюча сила генетичного коду та подолання розриву людини з природою навертає нас до тисячолітнього досвіду, дає нації біологічну й духовну єдність і силу, вважає автор.
Народу потрібно знати, звідки він мандрує і куди. Тож невипадково філософські роздуми у творчості Л. Лук’яненка виводять нас на шлях глибокого історичного екскурсу до духовних первнів, в часи, коли уперше був сформований нематеріалістичний світ, за яким — мета життя людини бачиться в її самовдосконаленні, на відміну від європейської цивілізації, що “розвинула ідеал вільної людини, але мету людини бачить лише в задоволенні матеріальних потреб і тілесних насолод”, — наголошує автор.
У пошуках призначення людини і народу автор багатотомника доходить висновку, що на відміну від “європейської цивілізації, де намітився занепад християнської моралі”, наш народ генетично не змінився і в цьому закладена роль України в еволюції людства. У Наддніпрянщині міститься одразу кілька надпотужних природних геоплазмових генераторів, що завдяки їхній дії в минулому при змінах епох “спеціалізувалися” на закладенні нових філософських моделей планети. Трипільська цивілізація заклала філософію творчості на Землі — “заняття, з якого пішла вся теперішня технологія”. І тепер, стверджує Левко Лук’яненко, посилаючись на професора Миколу Чмихова та інших дослідників, на нашій Землі закладатимуться основи світогляду вже нової епохи — інформаційно-космічної. І з цього всього він висновує: “…чи не суголосне це Нострадамусовому пророцтву про те, що країна з-над Дніпра започаткує нові засади людського життя?”
Звідки він починається, наш рід? Питання з питань. Історія, представлена слідами людської діяльності, свідчить, що праукраїнські племена не прийшли звідкись на нашу землю, а розвивалися тут споконвіків. Посилаючись на академіка Олексія Губка, який називає справжньою прабатьківщиною України-Руси і всього слов’янства Карпати і неторкані льодовиками південні наші краї, що упродовж сотень тисяч років виконували велику історичну місію — зберігали етнофонд нашої людності і генофонд нашої флори й фауни, Левко Лук’яненко наголошує: “Наша протоукраїнська культура була покладена в основу всієї індоєвропейської цивілізації”.
Тут можна лише додати, що праукраїнська мова також лежить в основі санскриту. За Кифішиним, який розшифрував тексти Кам’яної могили, шумери вважали себе вихідцями з припонтійської Аратти (Південь України — А. Ц.). На підтвердження історичної тяглості нашого народу, Л. Лук’яненко наводить дані про цікаві артефакти зі стародавньої стоянки, що сягає віку 20 тисяч років, у селі Мізин на Чернігівщині, де наші пращури у наметах з бивнів та шкур мамонтів творили музичні інструменти, браслети, залишили нам символи, що складають основу ієрогліфічного письма прадавньої України. І що відрадно, тут також виявлено аж 20 зображень Тризуба! “Отже, цей астральний знак був у наших предків спредвіку, — переконаний у такому відкритті автор багатотомного видання Л. Лук’яненко. — Він символізує триєдність перебування Всевишнього на Землі, де ліве рамено втілює Землю, праве — воду небесну, а центральне — Сонце”.
Українцям добре відома історія минулого сторіччя, коли після чергової російсько-української війни і поновлення 1922 року Російської імперії індивідуальний терор московських шовіністів перейшов у державний терор проти цілих верств українського суспільства, набуваючи повномасштабного геноциду. А причиною того, як пише Левко Лук’яненко, стало те, що “Московщина ніколи демократії не розуміла і не мала її всі п’ятсот років свого існування, а тільки душила свободу різних народів”. А почала Росія душити Україну вже з 1654 року, коли спочатку сфальсифікувала оту зловісну міждержавну Переяславську угоду, а потім цей підступний і нахабний “заступник”, “поставивши на нашу святу землю свій облудний чобіт, плюнув під нього і розтоптав цілий народ”. І топтав понад 300 років, знищуючи і нашу мову, і нашу пісню, і всю нашу культуру, обзиваючи наших патріотів мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, а тепер ще й — “кровожерливими” украми…
До речі, їм і не туди, що украми у наших нащадків називалося “культове плем’я” найбільш пошанованих представників стародавніх племен — жерців укрів, чий родовід продовжив Кий — син Ора, внук Дажбога. Можливо, від тих укрів і походить назва України, яка вперше згадана в літописах у 1187, 1189 та 1213 роках щодо різних частин нашої території. А назва “Русь” як спільна для всіх східнослов’янських племен, що мали різні назви, зафіксована 860 року у міждержавних угодах з Візантією. До речі, візантієць Іоан Цец (ХІІ ст.) вказує на тотожність етнонімів “таври” і “руси”. Як відомо з досліджень українознавця Степана Наливайка, етнонім таври є семантичним двійником етноніма кравенці (коровичі), який об’єднував кілька давньоукраїнських племен.
Йдучи за найновішими дослідженнями старовини (українських та багатьох індійських і європейських істориків), Левко Григорович нагадує нам, що 6200 року до н. д. було укладено Угоду про взаємодопомогу між жерцями Кам’яної могили і Месопотамії (адже через ті чи ті техногенні катастрофи аборигени мусили час від часу відходити в чужі землі і так само вертатися на рідні терени). З цієї миті, за твердженням науковців, і почалася світова цивілізація. Саме з України й бере початок формування праіндоєвропейської спільноти і її ядра — праслов’янства.
Отож читаймо літописи, відшукуймо серед них героїчні описи й міфи про наших пращурів. Відкриваймо для себе ті “післяпотопні” часи, коли існував золотий міфо-сувій “Книга позлотена” з історією, подібною до біблійного Ісуса. Не забуваймо про Скази Захарихи, Літопис Аскольда, Пісні птиці Гамаюн та інші праведи, що описують героїчні подвиги наших прадідів, часто величніші за грецькі міфи, які переспівують нерідко відому нам Рігведу, до речі, розпочату на берегах нашого Дніпра-Борисфена-Славутича.
“Перше, до чого вдавалася завжди імперія — це знищення війська, бо лише так можна винищити цілий народ”, — стверджує у своїх працях Л. Лук’яненко. Знищивши “мазепинців” під Полтавою, можна було покріпачити козаків, царськими циркулярами заборонити мову і українську книгу, знищити відроджену Українську Народну Республіку і катувати студентів під Крутами, етапами гнати до Сибіру хліборобів і організовувати небачені на родючих землях Голодомори, що падали на Україну один за одним, висилати до Гулагів десятки тисяч патріотів, оголосивши їх ворогами рідного народу… “І все це задля того, аби вбити нашу самосвідомість, привласнити нашу історію, забрати у нас майбутнє… і довести, що весь Сибір — продовження України”.
Що ж сприяло витворенню однієї нації в ті далекі часи? “Цілком очевидно, що ми є плодом тисячолітньої безперервної еволюції, — пише Левко Лук’яненко, — як і сплав на межі І тис. до н.д. і І тис. н.д. українського слов’янства з іранськими племенами”. Ті іранські племена, либонь, теж були вихідцями з Припонтиди, котрі, гнані техногенними катастрофами, вертали на свої терени. Коли, проминувши історію династії Кия з походами князя Аскольда на Візантію 860 року перейти в Нестерівський літописний період, то перед нами постає процес формування племен української нації. Автор не просто провадить історичні екскурси, а заглиблюючись у нашу історію, доходить висновку: “Пересування князів з військовими дружинами, спільні війни з печенігами, половцями, дрібнішими іранськими племенами сприяли витворенню однієї нації”.
На наші вічні запитання Левко Григорович дає таку відповідь: “Процес політичної консолідації і формування нації, почавшись з київських князів, ніколи не мав сприятливих умов для вироблення однакового розуміння найважливіших проблем життя нації і держави”. І далі резюмує: “Якщо українці не становлять організовану групу (націю), тоді в них ще не сформувався інстинкт національного самозбереження…. Неорганізована група не породить одиницю, ладну померти задля збереження нації, бо ж її ще немає”.
Так було при вступі в нове століття… Сьогодні Україна проходить період трансформації, переконаний Левко Лук’яненко. Від українця — раба колоніальної доби — до українця — особистості вільного суспільства. Приходять у життя покоління вільних людей, що не мають на рівні підсвідомості страху за необережно сказане слово. І швидкість підготовки нації до виконання її місії залежить від того, як швидко вільні духом допоможуть зазомбованим звільнитися від проімперських та комуністичних догм і страхів. Адже сьогодні уже є всі підстави констатувати, що початок нового століття, стиснувши час, як пружину, таки скорегував ситуацію, на жаль, з великою кров’ю для українців. Сьогодні ми вже можемо твердо заявити разом з Левком Григоровичем, що оті наші добровольці, над якими щодня схиляють матері свої убиті горем голови, це і є ті герої, які пішли на ворога, аби порятувати цілий народ! І це яскраве свідчення того, що українська нація сформувалася!
У світі дедалі відчутніше виступає на перший план змагання у сфері культури й інтелектуальної творчості — як найважливіші методи боротьби, “ми маємо не програти нашу національну долю, — закликає Левко Лук’яненко, — зберегти своє національне обличчя, бо в іншому разі подальший розвиток буде процесом формування якоїсь іншої людської спільноти, а не української”. Отже, лише від нас залежить, чи сформуємо ми саме українську спільноту, повернувши собі своє “національне обличчя”.
Ознайомившись із непересічними думками патріарха українства Левка Лук’яненка, переконуєшся, що його твори — справжній трактат про українську національну ідею, написаний з погляду найостанніших наукових досягнень у різних сферах науки. Це щирі роздуми про боротьбу українських політичних в’язнів за свободу і честь України, за права людини у найжорстокіших умовах тоталітарного режиму. Це — неоціненні свідчення учасника безкомпромісної боротьби за волю і гідність людини і народу.
Левкові Григоровичу судилося вижити у тій смертельній борні, аби стати посланцем правди і живим символом незламності українського духу. А його багатотомна публіцистика — живе свідчення того, як завдяки самопожертві своїх вірних синів Україна звільнялася із колоніального ярма, наближаючи святий День Незалежності України.
