Петро СОРОКА
Що таке ці щоденникові записи? Чим вони продиктовані?
Тугою за провіденційним співрозмовником.
“Щоденник варто вести вже тільки для того, щоб виповісти те, чого нікому більше не скажеш. Сокровенна аудієнція з ближнім-дальнім… Саме з ближнім-дальнім! Його ніби немає поруч — і він ближче ближнього.
Ось ця віддаль між ближнім і дальнім, ця рисочка-тире між двома словами і приховує в собі щем щоденникової інтонації…” (Іван Береславський).
Живу в стихії української літератури і перечитую все, що викликає інтерес понад сорок років.
Сьогодні, надувшись гіндично, міг би сказати: марно потрачений час, нічого доброго я не знайшов в українській літературі, особливо сучасній. Але це не так. Усі ці роки я робив відкриття — великі і малі. Можу повторити услід за Є. Гонкуром: “Я захоплююся тільки сучасним мистецтвом”.
Наша література нічим не поступається будь-якій іншій літературі світу, тільки вся проблема в тому, що найбільш талановиті митці перебувають у затінні. У нас навіть тих, що заслуговують на світове визнання, мало знають удома. В іменах це відбито так (кажу про другу половину ХХ ст. і поч. ХХІ ст.): Віктор Міняйло, Микола Кравчук, Євген Гуцало, Галина Пагутяк, Василь Портяк, Василь Захарченко, Андрій Кондратюк… Це письменники одного напрямку, що найбільш близький мені, — неореалістичного. А є не менш цікаві постмодерністи. Однак не ті з сатанинськими вивихами і замашками, від яких холодом б’є на кілометр, а цікаві експериментатори невичерпні у творчій фантазії (В. Карп’юк, М. Хіміч, Н. Пасічник, П. Коробчук, Ю. Дишкант).
Як роздуто в російській історії літератури деякі постаті. Яким ореолом осяяні їхні імена! І як постійно онімблюється їхній культ, і як латаються німби.
Ахматова, Цветаєва, Пастернак, Булгаков, Зощенко…
В українській літературі є митці, що не поступаються їм за силою таланту, а може, й перевищують, однак у рідному хрестоматійному каноні вони ніби у склепі.
Б.-І. Антонич, Маланюк, Плужник, Барка, Осьмачка…
У чому тут причина? У нашій мумулуватості? Скромності? Та ні.
У тому ненастанному уславленні проявляється не російський глобалізм, а свідома єврейська тактика — вивищити своїх, змалити чужих та ще одвічна жага конкуренції і суперництва.
Не люблю тих, хто глумиться над нашою праісторією, над тими відкриттями, гіпотезами й узагальненнями, що їх роблять науковці й письменники.
Питання праісторії — це більше питання віри і любові, ніж знань. Важко прозирнути навіть крізь тисячу літ, не кажучи вже про п’ять, десять і двадцять тисяч років. До того ж історію пишуть переможці, які, заливши світ кров’ю, фальшують усе на свій лад.
Без гордості за своє минуле, без його ідеалізації, віри у його красу і велич побудувати міцну державу неможливо. Кожна нація цим має перехворіти, і в цьому немає нічого поганого. Навпаки, без цього утвердитися неможливо.
Те, що робили Марр, Знойко, Валерій Ілля, Докія Гуменна, Сергій Плачинда та інші сподвижники, — велика і благородна справа. Те, що роблять їхні послідовники (насамперед С. Пушик, Канигін), викликає у мене захоплення і подив. І набагато ближчий мені соціаліст Сашко Хоменко, що написав блискучі есеї про Іллю і Плачинду, ніж ті скептики та інтелектуали, що, співаючи під чужу дудку, потоптують і висміюють усе, що зв’язано з нашою минувшиною.
Хай наша велика праісторія — міф. Але з міфу виростає гордість за націю, а з гордості почуття національної гідності.
Великі аристократичні роди завжди шукали пракоренів свого роду, раби — ніколи. Той, хто хоче, щоб українці не стали аристократами духу, а рабами, завжди буде насміхатися над проривами в історичне минуле. Але той, кому дороге становлення нації, підбиратиме найменші зеренця гіпотез і правд, щоб засіяти ними духовне поле.
Нашим предкам судилося жити на світових роздоріжжях, але вони вистояли і свідченням цього є ми. Раса для нас — не порожній звук. Раса самоочищається, викидає чужу кров і чистою та незламною проривається у прийдешні віки. Вірити в расу — вірити в Бога, любити праісторію — вірити в Україну.
Любов Пономаренко.
Чаруюча сила оповідної манери. Простота, зведена у культ.
Краса мови у її нутряному народному вияві. Загадка таланту, що запрошує до розгадки і здається такою доступною і легкою. Та ба! Магія оповіді залишається невловною і недоступною.
Слово пахне мальвами і луговою травою.
Раз занурившись у стихію цього письма, уже не можеш вийти з нього.
Ось кого треба видавати багатотисячними накладами і нагороджувати найвищими літературними нагородами. А письменниця живе, здається, у сільській глибинці і добру славу має тільки в тих, хто ще не забув, що слово може розпросторювати пахощі, мати особливу акустику і відкривати горні світи.
Основний критерій у літературі (як, власне, у всякому мистецтві) — цікаво це чи ні. Це найголовніше для кожного читача, критика і письменника. Залежно від того, зацікавлює твір чи ні, читач залишає книжку в руках. Без такої притягальної магнетичності немає руху.
Твір може бути написаний штудерно і вишукано, але якщо він мені абсолютно не цікавий, то я не спроможний пересилити себе і прочитати його.
Письмо має хвилювати, полонити, приковувати увагу.
Письменник має, як лучник, поціляти в яблучко цікавості. А далі демонструвати запаморочливу стилістику, мовне багатство, красу виражальних засобів і т. ін.
Якщо письменник пише з принуки, силуючи себе, це неодмінно відіб’ється на письмі й передасться читачеві. Рідко хто спроможний таку книжку дочитати до кінця, а якщо дочитає, то на душі залишиться вкрай важкий слід.
Це не означає, що всі талановиті твори народжувалися легко. Але письменницькі муки, якщо це справді муки талановитого автора, завжди солодкі.
Перший етап роботи над книжкою має бути легко-летючим, натхненним і, якщо це не приходить, не дається, то не варто й починати.
Подальша праця (оте шліфування твору) може бути натужним. Кількість правок залежить від сумлінності й відповідальності письменника. Вдосконаленню немає межі. Але кожен, хто має справу зі словом, знає: шліфувати можна тільки те, що вже викристалізувалося, бо рідка, аморфна річ шліфовці не підлягає.
У кожній області є п’ятірка міцних письменників, майстрів класичного надиху. Десь, можливо, їх більше, як ось у Львові та Києві, десь менше, як на східних кресах України. Але вони є скрізь — справжні, талановиті, плідні, покликані Богом… І хоча ці письменники не завжди дбають про свій імідж, їх знають в Україні та перекладають іншими мовами. Ще не так активно, як би хотілося, але перекладають. Їхні книжки читають, про них говорять. Більшість з них, на жаль, залишається у затінні, але це тому, що час такий чи, точніше, безчасся. Однак майбутнє за ними. І хочеться знову повторити услід за П. Кулішем: “Скільки у нас добра на Україні і ніхто йому ціни не знає, бо закинута наша земля всякою негіддю”.
Наткнувся у букініста на чотиритомник Степана Олійника, виданий ще за радянських часів, і знову перечитав його. Точніше сказати — перегортав, оскільки більшість речей мені добре знані. І ось тепер роздумую над долею поета-сатирика в часи тиранії.
С. Олійник весь у шорах соцреалізму, і вирватися з нього не зміг. Мабуть, особливо і не намагався.
Щось перешкоджало: страх, привілеї, нагороди, депутатський мандат? Мабуть, усе разом.
Якби він творив у вільній країні, то, безперечно, виріс би у першокласного сатирика. Задатки у нього були великі, відчуття гумору дивовижне. Але система загнала його у вузьке русло і жахливо обмежила творчі можливості — все, над чим він сміявся, дрібне і навіть мізерне. Сьогодні, з віддалі часу, це видно особливо ясно і чітко.
Зрозуміло, що він відчував постійний тиск, сатирик такого рівня не міг не перебувати під пильним оком КДБ. Тим більше, що він починав ще за сталінщини.
Жаль, що пізніше він не вів щоденників і записників, як Остап Вишня, Олесь Гончар чи Іван Чендей. У нього була лірична, м’яка душа поета і світло душі проливалося на все, що він писав. Цікаво, чи збереглася його епістолярія?
Він мав можливість піти шляхом Богуміла Грабара, і тоді став би хрестоматійною постаттю не тільки української, а й світової літератури.
У своїх кращих творах він чудовий: дотепний, іскрометний, винахідливий і, здається, невичерпний у гумористичних знахідках. Брат по крові І. Котляревському, С. Руданському, Остапові Вишні, Євгенові Дударю.
Але страх і обережність ніколи не покидали його. Вони теж у його крові й генах. Він завжди писав із огляданням на внутрішнього цензора, і тому в його усмішці — відблиск сльози.
Чи краще було б для України, якби він став дисидентом і пішов у табори?
Хто це може сказати. Будителями стають не тільки з власної волі. На це має бути вища Господня місія. Бог поклав на нього обов’язок берегти і розвивати рідну мову, дарувати людям бодай промінь світла в царстві деспотизму і темряви, а отже, берегти живу душу народу.
