Прем’єра рубрики Родовід пісень
“Ой ти, ніченько”, “Степом, степом”, “Хата моя, біла хата”, “Мамина вишня” — у цих чотирьох шедеврів української пісенної культури ХХ століття один автор — композитор Анатолій Пашкевич, який у співпраці з поетами Дмитром Луценком і Миколою Негодою створив пісні, що з перших днів звучання були названі народними. Вони й зараз є народними, хоч майже й витіснені з радіоефірів і телеекранів. Та їх не можна витіснити з українських сердець, вони стали рідними.
Пісня зберігається довше в сімейній, родовій пам’яті тоді, коли вона прив’язана до якоїсь дуже інтимної, зворушливої, знакової історії. До незбагненого і невисловленого. А ще до того вихлюпу таланту і натхнення, з яким творилася, поєднуючи в собі досвід митців сьогоденний і багаторічний, часом — родовий. На такій височині писав музику Анатолій Пашкевич. Як правило, він шукав співавторів, коли вже уявляв шлях до свого творіння. Тому кожна з його пісень має свою історію. Саме з фрагментів книжки “Анатолій Пашкевич”, яку створив журналіст Володимир Костенко, ми хочемо розпочати в газеті нову рубрику “Родовід пісень”. У ній розповідатимемо, де, як і коли з’явилися народні й авторські шедеври, які житейські історії з ними пов’язані, які виконавці брали їх до свого репертуару.
Висловлюємо глибоку вдячність Неллі Іванівні Даниленко, завдяки якій ця книжка і публікація стали можливими. Як завжди, сподіваємося на співпрацю з читачами у подальшому житті рубрики на шпальтах “СП”.
Інколи вона будить уночі і починає ятрити рани, що, здавалося, мали б уже загоїтись (кажуть-бо — час лікує), іноді наздоганяє зненацька вдень — їй байдуже, що там кажуть про час. Імення її — Печаль. І коли ти наодинці, вона може пролитися сльозою або ж рядочком із пісні:
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду…
Плаче. От тільки тепер не лише за мамами, а й за синами. Бо “пішли вже за межу” і автор слів пісні — поет Дмитро Луценко, і автор музики — композитор Анатолій Пашкевич, і автор цієї книжки — журналіст Володимир Костенко.
За двома останніми сумую найбільше, бо знала їх особисто. А з Володимиром багато років ми дружили. Він був одним із тих, котрих багато не буває — справжнім другом, який зрозуміє і підтримає у найтяжчу хвилину і щиро розділить радість у хвилину добру.
Дізнавшись про свою невиліковну хворобу, Володимир заповів мені закінчити розпочату ним кілька років тому велику працю. Це книжка про воістину народного артиста України, композитора, неперевершеного хормейстера і непросту, але на диво шляхетну, до неймовірності порядну і віддану Україні людину — Анатолія Максимовича Пашкевича.
Власне, те, що сталося з Володимиром наприкінці його життєвого шляху, було як грім серед ясного неба. Красень, спортсмен, здоров’як, він, здавалося, мав жити до ста років і довше. Але злодійка, що розкошує в цьому світі вже не одну сотню літ, онкологічна хвороба, вирішила вкрасти, на додачу до мільйонів інших, і його життя…
Не часто зустрінеш людину, котра б із такою мужністю і стійкістю переносила пекельні муки страшної хвороби. Ні стогонів, ні скарг і нарікань на несправедливість долі від нього ніхто не почув. Не знаю, що коїлося в його душі, але про необхідність завершувати книжку мені — впорядкувати і відредагувати — він говорив спокійно, діловито і без надриву. Ми мали кілька телефонних розмов. І під час останньої домовилися, що днями, як тільки біль хоч трішки відпустить його, ми зустрінемось, і він мені все покаже і розкаже, і передасть усі зібрані матеріали.
Не зустрілися. 23 лютого 2013 року Володимира Костенка — талановитого журналіста, диктора радіо і телебачення, актора, мандрівника — не стало. Весь зібраний Володимиром до цієї книжки матеріал передавала мені його вірна дружина Анна. Матеріалу багато. І зпоміж іншого — особистий архів Анатолія Пашкевича, який він свого часу довірив саме Володимиру, бо, не зважаючи на значну різницю в віці, вони аж до останніх днів життя маестро були справжніми друзями. Та дружба розпочалася тоді, коли обидва мешкали в Чернігові.
До жалоби, суму і печалі, котрі переживала я в ті дні, додалася і деяка розгубленість: як усьому огрому зібраного Володимиром матеріалу дати лад, якою він бачив свою книжку? Немає в кого запитати — глухою стіною стало між нами оте страшне слово “ніколи”. А заповіт є заповіт. Його слід виконувати старанно і чесно. Що залишалося мені робити? Сподіватися на Божу допомогу.
І ось перебираючи невдовзі свої архівні записи, раптом натрапляю на розшифровку мого інтерв’ю з Володимиром про майбутню книжку, записаного для радіо кілька років тому. Я не планувала це інтерв’ю зберігати, я вже не пам’ятала в деталях усі нюанси розмови — ну поговорили і поговорили. І нехай собі автор пише. Хіба хоч на мить я могла тоді уявити, що дописувати доведеться мені? Але те інтерв’ю стало справжнім подарунком: і підказкою, і спрямуванням. Ось воно.
Володимир КОСТЕНКО: Чим більше заглиблюєшся в матеріали, в архіви Пашкевича, в спогади його, тим яскравіше такий обшир відкривається!.. От проїжджаєш його місця, де він народився, з багатьма людьми говориш, думаєш: ну, все, оце ще запишу і все — вже можна статті писати, а то й книжку. Але чим більше тягнеш оту ниточку пам’яті, тим більше відкривається такого цікавого, що зупинитись неможливо. І думаєш: все життя можна присвятити дослідженню долі цієї особистості.
Нелля ДАНИЛЕНКО: Отже, ти збираєш тепер матеріал для книжки. Якою вона буде?
В. К.: Ця книжка буде дуже непередбачувана — я так її уявляю — і строката, мабуть, багато в чому, така, яким був і сам Анатолій Пашкевич.
Н. Д.: Звідки в тебе виникла така ідея — написати книжку: це ж не просто сів і спогади свої написав, а треба зібрати спогади багатьох-багатьох людей. І не тільки спогади, а й твори Пашкевича і т. ін.
В. К.: Саме процес збирання матеріалу, розшифровка плівок, аудіокасет із записами його сучасників, яких у мене дуже багато; фотографії, документи, які у мене залишились, слава Богу — це таку дає втіху, так мене самого збагачує!.. Хоча я уявляю, якщо вийде книжка, скільки ще треба попрацювати! Книжка про Пашкевича — це так: або можна зараз зупинитися, зробити її (того, що є, вже, по-моєму, достатньо), або можна ще багато років збирати, і буде ще так багато цікавого.
Н. Д.: Із записів спогадів артистів його хорів у Черкасах, Києві, Житомирі, Чернігові, на Волині — щось особливо запам’яталося?
В. К.: Один із вражаючих феноменів Пашкевича. Коли я зустрічаюсь з його хористами (і колишніми, і тими, які донині співають у хорах), багато з них розповідають про нього не тільки як про видатного хорового диригента і композитора, а ще і як про людину, з якою… тільки з ним вони могли працювати з істинним натхненням і задоволенням: його жест, його усмішка, його гумор, його такт… Після Пашкевича навіть близько на такому рівні вони не можуть працювати. Це не в образу іншим керівникам — вони свою справу знають і чесно роблять. Але манера Анатолія Пашкевича, його підхід до пісні, нюансування — ні з чим не зрівняти!
Одначе повторюсь: людина він був дуже складна і непередбачувана. Як казав один із очевидців: “Так само, як він хоровий диригент і композитор геніальний в народному мелосі, так він непередбачуваний як людина”. Але тим він був і цікавий. Його часто не розуміли начальники, бо був безкомпромісний, його боялися деякі артисти, бо був дуже вимогливий. Боялися йти на розспівку: “Ага, а що Пашкевич скаже?”. Він казав! Міг і грубо щось сказати, але без злості, це все одно було тактовно. І його слову артисти довіряли більше, ніж тому, що буде сказано улесливо, але не щиро.
Не знаю, як це все вдасться викласти в книжці, наскільки я зумію глибоко і всебічно розкрити образ Пашкевича, але знаю одне — це буде щира і правдива розповідь, як був він сам.
Про те, як ретельно, старанно і добросовісно працював автор над цією книжкою, свідчить не лише кількість зібраних фактів, спогадів сучасників, документів, що розповідають про життя Анатолія Пашкевича, а й те, як усе це Володимир опрацьовував і компонував. Адже окремі фрагменти налічували інколи 5—6 варіантів. Мені треба було вибрати один. Звичайно, намагалася, щоб це був варіант найповніший, найзмістовніший — найкращий. Хочеться вірити, що не помилялася. Ще маю наголосити, що 99 відсотків написаного в цій книжці належить Володимиру Костенку. Я не додавала майже нічого, а якщо і додавала, то лише в тих випадках, коли треба було знайти смисловий чи композиційний перехід або ж невеличкий коментар. Загалом же, повторюся, книжка належить перу Володимира Костенка. І, напевне можна сказати, що це не дописаний його труд. Якісь розділи багатші, змістовніші, а якісь він обов’язково ще поповнив би новими фактами чи роздумами. Але те, що ви прочитаєте, маю надію, дасть можливість вам, як дало мені, побачити шанобливо і старанно вивчений автором і яскраво та багатогранно змальований образ героя цієї книжки, книжки, котра за велінням долі стала даниною пам’яті двох митців: героя твору Анатолія Пашкевича і автора Володимира Костенка.
Нелля ДАНИЛЕНКО,
заслужена журналістка України
