Ірина ФАРІОН,
доктор філології, м. Львів
Продовження.
Поч. у ч. 3,4 за 2016 р.
II. Лінгвістичні знання і мовна діяльність композитора
Нещодавно, 2004 року, видано 550 листів Миколи Лисенка, 200 з яких опубліковано вперше — і вперше видання побачило світ без текстових вилучень ідеологічного характеру, як це було у попередньо виданих листах 1964 року [6; 7]. Листи-2004 дають можливість через мову “почути самого Миколу Віталійовича” [7, с. 7], через його правдиву фонетику, виписану в неусталеному правописі (через це і зберігаємо правопис композитора); багату і своєрідну лексику, щойно кодифіковану в основних словниках за редакцією Б. Грінченка та Є. Желехівського і С. Недільського; пружний і природний синтаксис, що тільки починав розгонисто входити до наукових текстів, і соковитий словотвір, з якого, на жаль, не все ввійшло до теперішньої літературної мови.
Правописно-граматична практика
Листи охоплюють 1867—1912 роки: саме час активних правописних дискусій між Галичиною та Великою Україною та в середині кожної з частин України. Композитор відображає не лише послідовну практику фонетичного правопису, запровадженого передусім П. Кулішем, а відтак М. Драгомановим, але й у листі до останнього, свого приятеля, дуже колоритно, з гумором, задіюючи музичну термінологію, відтворює запеклість атмосфери творення мовної конституції: “Болячка наша — правопис, знов був ув останнє счинив чималу бучу. Котилася піна, блищали й світили очі, а що вже лемент pic crescendo, що я був думав вже почути grand jeu des tous les registres vocales (музичні терміни: найголосніше); знаєте, як-от у фісгармонії по-вподобі притиснеш коліньми таку пружину, котра попуска у діло всеньки регістри. Що то за еффект! Оттак нестотно було й тутечки. Одже присок та жар довелось мені гасити чорт-батька-зна якою музикою…” [7, с. 117].
Проте композитор не зупиняється на відтворенні самої запеклої атмосфери, а висловлює власні вмотивовані судження щодо проблеми української фонетико-правописної системи: “Далебі, мені видається, що гросмейстер наш од филології [йдеться про П. Житецького — І. Ф.] каже й пропонує добру, корисну й вгідну правопись. Нема в їй тьми-тем тих ъ і чорт-батька-зна яких й; е j, і ще є важна увага й ознака вокалізму українського, мьякучі й не мьякучі суголосні, котрі й одзначати рає він ’ над суголосою: ніс (носъ), н’іс (несъ); лій (св.:чное сало), пол’ій (вода, виступ, сверху льда); тік (токъ), у т’ік (уб.:жалъ), дебел’і, б’ілі, с’віато, іас’ніти, с’віjский й инче. В очах не рябіє, і дуже лехко призвичаїтись. Чи воно не цікаве Вам?” [7, с. 117].
У цьому характерному філологічному дописові композитора йдеться про підтримку слушної потреби відобразити на письмі м’якість передньоязикових зубних приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], після яких уживали звук [і] вторинного походження з давнього [е] та ятя (?) ([і], дифтонг [іе]) поряд зі звуком [і] іншого походження — з давнього, етимологічного [о]: ніч — ночі, але л’іс — л.?су. На жаль, після довгих правописно-політичних битв ця слушна норма розрізнення вимови приголосних перед [і] різного походження, що підтверджено також південно-східними говорами [1, с. 231], через букву ї (сїм — семи, нїс — нести) була знівельована виданням “Словаря української мови” (1907—1909 рр.) за редакцією Б. Грінченка і водночас закріплена у Галичині етапним “Малорусько-німецьким словарем” (1886 р.) Є. Желехівського та С. Недільського і збережена на Західній Україні до 1939 року. Промовисто засвідчена вона і в композитора у написанні слова ніс як нис: “Вільно було мугикати хіба самотньому собі під нис [ніс]…” [7, с. 264]. Цю вимову ми і досі чуємо у наших діялектах.
Цікаво, що правильність цієї норми диференційної вимови передньоязикових зубних приголосних перед звуком [і] різного історичного походження (графічно як і та ї) була підтверджена в “Курсі сучасної української літературної мови” за редакцією Л. Булаховського [5, с. 182], але не закріплена ні правописом 1928 року, ні понад то асиміляційним із російською мовою правописом 1933 року. Так благі наміри, зокрема Б. Грінченка та І. Нечуя-Левицького, у розвиткові спільної літературної мови Галичини та Великої України призвели до знищення однієї з засадничих фонетичних ознак нашої мови, яку так добре відчував своїм винятковим музикальним слухом композитор Лисенко.
Серед інших акцентів, зроблених митцем, що також пов’язані з вище зазначеним історичним фонетичним явищем передання [і] різного походження, — позначення м’якої асиміляційної вимови зубних приголосних [д], [т], [з], [дз], [с], [ц] перед напівпом’якшеними губними: с’віато, с’віjский. Графічно на ту пору після цих приголосних прихильники фонетичного принципу правопису, з огляду на вимову, здебільшого писали м’який знак, зокрема в Галичині: сьвято, сьвіт (у словникові Є. Желехівського). Як бачимо, митець шукає правильних і точних способів передання цієї характерної асиміляційної м’якости, що в теперішньому правописі не має ні графічного, ні діяктричного вияву — хіба транскрипційний як уподібнювальна палаталізація передньоязикових приголосних у відповідних звукосполуках.
Своє ставлення до фонетичного правопису Лисенко відверто висловлює у листі до Івана Франка від 26 вересня 1899 року, де обговорює з письменником видання перекладних творів П. Куліша: “А для чого ж ви не хочете ужити Кулішевого правопису, звичайно, не такого, який трапляється часом у його останніх творах, де й він фонетіку і етимольогію ужива мішма й здається навіть подекуди” [7, с. 296].
Пропонуємо систематизацію основних правописно-граматичних рис від Миколи Лисенка, які, звісно, що не мали послідовного і системного характеру (ми це побачимо з цитування винятково в авторському варіянті), проте вони відображають властиву композиторові вимову, правописні та граматичні тенденції того часу з фонетичним принципом в основі і дуже рідко — з етимологічним принципом, як це спостережено, наприклад, подекуди у написанні сполучника и, чужомовних власних імен з початковим И (Иван, Ирина) та інших апелятивних запозичень.
У графічно-фонетичній практиці композитора визначаємо такі основні ознаки (у дужках сторінка покликань у позиції 7):
транскрибування груп передньоязикових приголосних (або повна чи часткова їхня фонетизація): поміч вам дастця (с. 78), догадаєсься (с. 81), здаєцця (с. 292), начихаєсься (с. 295), робитьця (с. 300);
асиміляційне пом’якшення груп передньоязикових зубних приголосних: пісьні (с. 120), україньці (с. 121);
звукове передання групи шиплячих шч, сч — щ: шчезне (с. 121), шчоденною, шчо (с. 137), крашче (с. 295), счинив (с. 117);
асиміляція за глухістю у групі гк: полехшала (с. 312);
передання йотації на початку слова та після голосного через е, і, ё (як у кулішівці), іо: працюе, записуе, перекладае (с. 175), щасної окасіі, любоі справи (с. 116), моім (с. 178), знаіомим, іого (с. 116); коломиёк, ёго, ёму (с. 116), тётя (с. 307);
фонетичне передання йотації через йі: йідної (с. 266), йійі (с. 276), йіх (с. 235), украйінської (с. 136);
передання йотації при збігові голосних у словах чужомовного походження (на місці зазвичай латинського іa), а також у єдиному випадкові через ьа та апостроф: матеріяльною (с. 123), провінціяльних (с. 236), спеціяльній (с. 297), азіятизм (с. 297), спеціяльний (с. 384), матерьялів (с. 235); матер’яли, вар’янти (с. 385) — цікаво, що останні два приклади зафіксовані лише 1904 року, коли апостроф, завдяки словникові Є. Желехівського від 1886 року (правда, лише після префіксів), поволі входив до практики;
написання хв, х на місці ф (за правописом О. Павловського 1818 р. і з огляду на характерну фонетичну ознаку південно-східних говорів): хвормою (с. 83), арихметики (с. 116), прохвесора (с. 137), Хведір (с. 169), Сохвійко (с. 16), Михайло Хведоровичу (с. 213);
написання початкового и, що засвідчує його фонемний статус, на відміну від російської та польської мов (зауважимо, що композитор розширює вживання початкового и за межі 99 слів, поданих у Словникові Б. Грінченка, додаючи до них запозичені власні назви та латинізми, з огляду на написання початкового и за етимологічним правописом, де цей звук вимовлявся як і на зразок Ирина): иншим робом (с. 78), инколи (с. 117, 124), ино (с. 120), инчій (с. 121), инак (с. 137), индича (с. 236); испитами, исторична посада (с. 266), Ив. Франко (с. 267), Ив. Сем. Нечуя-Левицького (с. 286), Ирена (Орися) (с. 378); и мова, и виклад твору (с. 273), идея (с. 274), интересів (с. 311), интерпретувати (с. 383) — на жаль, цю питому ознаку, всупереч фіксуванню у Словникові за редакцією Б. Грінченка, через незакріплення її у правописах ХХ століття ми також втратили;
написання м’якого та твердого знака на місці апострофа (після префіксів та в інших позиціях), як це зафіксовано у “Граматиці малорійського наріччя” О. Павловського та Словникові за редакцією Б. Грінченка: сімью (с. 118), безмовья, памьять (с. 119), імья (с. 236), фортепьяновим (с. 207), пьятім (с. 212), памьятника (с. 274) обовъязуеться (с. 42); відъїздить (с. 116), зьів би (с. 136), зъізді (с. 272), объїздив (с. 290), зъість (с. 296); лише у двох випадках з апострофом: з’їла (с. 206), сім’ю (с. 214) чи взагалі без позначення роздільної вимови: безязикому (с. 295), що може бути технічним недоглядом, а також рідкісне історичне написання і на місці апострофа: любовію (с. 119);
використання давнього, до 1619 року, звукосполучення кг на місці теперішньої букви ґ, як це зафіксовано у “Граматиці малорійського наріччя” О. Павловського: Кгалаган (с. 179), прокгавити (с. 387), орикгиналу (с. 310), редакгуєма (с. 205);
м’яке л у чужомовних словах (як у схваленій нормі НТШ у Львові 1904 р., які композитор уживає ще до цієї ухвали): клясичних перекладів (с. 236), мельодій (с. 238), психольогічний (с. 267), фонетіку і етимольогію (с. 296), деклямацію (с. 387), 1-ої кляси (с. 378) та ін., що підтверджує практику вживання м’якої вимови л у чужомовних словах на Великій Україні, а відтак підтвердження цього фонетичного принципу першим соборним правописом 1928 року та політичне вилучення цієї норми радянським, асиміляційно-зросійщеним правописом 1933 року.
Морфолого-синтаксична практика композитора відображає дві основні тенденції: питоме південно-східне діялектне вживання форм (за винятком дієслівних перфектних форм минулого часу) і зрідка відображення інтерферентних явищ у категоріях роду, числа та в синтаксичному керуванні:
закінчення -е іменників множини з суфіксом -ин: люде (с. 116, 212), львівчане (с. 83), кияне (с. 174), що характерно зазвичай для південно-східного та північного наріччя [8, с. 34, 36, 143; 1, с. 205];
закінчення -и іменників жіночого роду III відміни у родовому відмінкові однини (без обмежень щодо кінцевого -сть, -рть та інших окремих іменників на зразок кров, як це було у правописі 1928 року): української народовости (с. 42), снаги й умілости (с. 116), широкої публічности (с. 387), з новости (с. 120), помочи (с. 266), одповіди (с. 283), до осени (с.27) і зрідка поширення на іншу відмінкову форму: і не заважає в цілости віднестись з повним узнанєм (с. 382) — на жаль, цю наскрізну і всетериторіяльну морфологічну ознаку нашої мови знищено асиміляційним правописом 1933 року і натомість маємо асиміляційне закінчення -і;
відмінна від сучасної форма роду та числа, що виникла, очевидно, внаслідок міжмовної інтерференції: видаєму часопись (часопис), правопись (правопис) (с. 119), мебелі (меблів) (с. 291), як і синтаксичне керування: дякуєте мене (замість мені) (с. 271), дякувати Вас (замість вам) (с. 377, 382), вибачте мене (замість мені) (с. 384);
відмінювання прикметникового походження топоніма Київ без історичного чергування і–е, і–о: у Київі (с. 297), з Київа (с. 295), до Кийова (с. 290) — останнє наслідок польськомовної інтерференції;
дієслівні особові форми а) теперішнього часу: виїздю, хожу (с. 119), ходе, робе (с. 214), що є ознаками середньонаддніпрянського говору [8, с. 11]; б) минулого часу: малисьмо (с. 176), нагадали-сьте (с. 206 ДО КОГО ЛИСТ), дарували-сьте (с. 207), писалисте (с. 271), чулисьте мою (с. 386), бисте цікавилися (с. 386), що сте реклямуєте (с. 383) — це дієслівні форми минулого часу з залишками давнього перфекта, що були характерні для всіх теренів України [8, с. 61, 74, 149; 1, с. 211], а тепер вони властиві винятково для галицько-буковинської групи говорів, що свідчить про неспинний обмін та взаємовплив південно-східного та південно-західного наріччя через мовлення тодішньої інтелектуальної еліти. Характерно, що ці форми композитор уживає у листах до галицьких українців В. Шухевича, О. Франко, М. Менцинського, В. Лукича;
вживання активних дієприкметників теперішнього часу: шануючий вас (с. 159), маючий співати (с. 172), сприяючі відозви (с. 172), утискаючий побір (с. 176), ласкаво пропонуючий (с. 205), слідуючий сезон (с. 312), щиро вас люблячий і шануючий (с. 284); дієприкметників минулого часу: зацікавивша вістка (с. 264), редакгуєма вами (с. 205).
Далі буде.
Література
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. — К., 1980. — 245 с.
2. Ґайда Роман, Пляцко Роман. Пулюй Іван (1845–1918). Визначні діячі НТШ. Життєписно-бібліографічний нарис / Відп. ред. Олег Купчинський. — Львів, 1998. — 284 с.
3. Гринченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / Упорядк., з дод. власн. матеріялу Борис Грінченко. — К., 1907–1909. — Т. I. — К., 1958. — С. IХ–ХХХII.
4. Корній Л. П. Микола Лисенко як творець української національної моделі романтичного стилю // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Korniy.pdf
5. Курс сучасної української літературної мови за ред. Л. А. Булаховського: у 2-х т. — Т. 1. — К., 1951.
6. Лисенко М. В. Листи / Упорядк., примітки та коментарі О. Лисенка. — К., 1964. — 533 с.
7. Лисенко М. В. Листи / Авт.-упоряд. Р. М. Скорульська. — К., 2004. — 680 с.
8. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — 163 с.
9. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2 т. / Редкол.: А. П. Лащенко та ін. — К., 2003. — Т. I. — 342 с.
10. Поліщук Тетяна. Микола Лисенко — Гетьман української музики. — Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=576
11. Таранченко О. Г. Микола Лисенко у роботі над оперним лібрето: особливості творчого процесу // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Taranchenko.pdf
