В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
Чимало поціновувачів літератури пригадують надзвичайно цікаву роботу Євгена Нахліка “Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій)” (1994). А віднедавна вона одержала своєрідне продовження — працю “Перелицьований світ Івана Котляревського…” (2015).
Цей значний за обсягом том доктора філологічних наук, професора, директора Інституту Івана Франка НАНУ становить також своєрідну дилогію з його попередньою книгою. Ідеться про масштабну шевченкознавчу працю “І мертвим, і живим, і ненарожденним”, і самому собі…” (2014). У кожній зі студій пропонується нове прочитання спадщини українських класиків. Засноване на активному обґрунтуванні гіпотез, насамперед шляхом застосування компаративних підходів, воно охоплює низку істотних спостережень.
При цьому розважливий енциклопедичний виклад увиразнено завдяки структурі аналізованої роботи. Так, її стрижневі розділи присвячені “Енеїді”, “Наталці Полтавці”, “Москалеві-чарівнику” та іншим творам Котляревського.
Зокрема щодо “Енеїди” вияскравлено численні міжтекстові зв’язки. У полі зору дослідника опинилися поема Котляревського, її античне джерело та російськомовна адаптація Вергілія як “інтертекстуальний рудимент”. Науковець також ретельно висвітлює фольклорні й етнографічні начала (від бачень музи та долі до розуміння повсякдення). Серед їх виявів — колоритні гастрономічні образи. Здавалося б, кулінарія у класичному творі не раз ставала об’єктом ретельного вивчення. Проте цікавинок для справжніх гурманів, зокрема й літературних, не бракує. Тож Євген Нахлік наводить чимало цікавих спостережень, приміром, щодо нині загадкових “сикизки” та “з кав’яром буханців”. Ці та інші страви потрактовані з урахуванням іще не актуалізованих належно джерел, як-от праці Миколи Маркевича “Звичаї, повір’я, кухня та напої малоросіян…” (1860).
Водночас суттєво, що осмислення війни, революції та гайдамаччини в “Енеїді” узалежнюється від особистого досвіду письменника. У зв’язку з цим уточнено й доповнено інформацію про службу Котляревського — військову і дипломатичну.
У розділі про “Наталку Полтавку” увагу привертає вмотивоване зіставлення п’єси з романом Руссо “Юлія, або Нова Елоїза”. Крім західноєвропейських ремінісценцій, Є. Нахлік розглядає феномен “полтавського патріотизму”, значущий для подальшого вивчення художнього простору. Новаційно витлумачено й систему дійових осіб. На думку науковця, Борис — ім’я, що фігурує у драмі, належить не возному Тетерваковському, а натяково окресленому другому старості.
Щодо “Москаля-чарівника” проаналізовано численні українські й іншомовні прототексти. На їх тлі самобутність водевілю пов’язана, зосібна, з антиколоніальним звучанням і розбудовою колізії між “освіченою” і “природною” людиною на основі “любовно-побутової” суперечності.
Прикметна риса монографії — певне антропоцентричне трактування образів. Зокрема у коханні Возного до Наталки простежено драму провінційного держслужбовця, а в Дідоні — риси поміщиці з не вповні бездоганним бенкетним меню. Ознаки травестійних змін вирізнено і в химерній долі садиби письменника.
Зрештою, цінними є детальні примітки. У коментарях науковець уміщує навіть малознаний дарчий напис Юрія Шевельова Михайлові Возняку.
Тож хочеться сподіватися, що ця книжка Євгена Нахліка, як і його попередні праці, буде винагороджена читацькою увагою.
