Світлана ПАТРА,
журналіст Імідж-центру Університету “Україна”
Оксана РАДУШИНСЬКА — письменниця, журналістка, громадський діяч, а також — магістрантка Інституту філології та масових комунікацій Університету “Україна” (Київ). Останні два роки свого життя вона присвятила волонтерській діяльності.
…Чарівної осінньої днини на теренах Хмельниччини, у Старокостянтинові, народилася дівчинка. Була веселою, жвавою дитиною. Та у три роки життя для маленької Оксанки розділилося на “до” та “після”. За добу дівчинка стала інвалідом. Проте батьки довго не могли довідатися, у чому причина. Врешті-решт, батьки привезли Оксану до одного з київських медичних інститутів, де літня професорка, оглянувши дівчинку, сказала: “Этот ребёнок — не жилец. До пяти лет проживет, максимум…” Але мама і тато не змирилися з вироком. Вони зробили все, щоб їхня донечка змогла не просто існувати, а жити повноцінним життям. Оксана закінчила школу, отримала вищу освіту, стала журналісткою, письменницею, володаркою численних премій і нагород творчих конкурсів…
Україна здобула незалежність. Таку омріяну, бажану, виплекану в праці, жертвах сотень поколінь українців… Як і всі молоді держави, Україна розвивалася: були успіхи й невдачі… Та на 23-му році Незалежності нашої держави у високих кремлівських кабінетах вирішили: “Эта страна — не жилец. Год-два ей остался, максимум…” Але українці не змирилися з вироком. Воїни, волонтери, митці, звичайні люди змусили кремлівських посіпак якщо не відступити, то хоча б зупинитися. І серед цих героїв неоголошеної війни Росії проти України і вона — Оксана РАДУШИНСЬКА, яку ми покликали до розмови.
— Оксано, розкажіть, будь ласка, як розпочалася Ваша волонтерська діяльність?
— Дуже чітко пам’ятаю 1 березня 2014 року. Тоді Росія де-факто розпочала війну. Було дуже страшно… Старокостянтинів — військове містечко, серед моїх знайомих і родичів чимало військових, отож про жалюгідний стан української армії я знала достатньо, аби усвідомлювати рівень небезпеки у випадку відвертих військових дій. Як журналіст районного радіо, почала готувати репортаж про ситуацію в гарнізоні. На тлі потужної на той час в Україні риторики у стилі “фсьопропало” вразила витримка заступника командира по роботі з особовим складом авіаційної бригади підполковника Миколи Старушика, який відповів: “Ми з усім упораємося. Скажіть вашим слухачам, нехай не бояться. Ми — на чатах!” А потім були черги біля військкоматів, мобілізовані, добровольці… Я робила репортажі, писала пости в соціальній мережі і… розуміла, що цього вкрай мало. Але що я, людина у візку, яка ніколи не тримала в руках зброю, вмію робити? Писати? Так, пишу. Організовувати і проводити концерти?.. Кому вони тепер потрібні? Просилася з концертом у Чонгар — тоді це була “найгарячіша” точка. У відповідь покрутили пальцем біля скроні і категорично відмовили… Відтак уже у квітні на Вербну неділю на летовищі авіаційної бригади на Старокостянтинівщині відбувся перший благодійний концерт для військовослужбовців. Запросила до участі в ньому знайомих співаків, домовилася з владою, аби виділили автобус і пальне, щоб завезти-відвезти артистів із Хмельницького. І відверто тішилася тим, що змогла стати у пригоді, зробила свій внесок у літопис новітньої української історії. Тоді думалося, що все от-от закінчиться.
— У чому полягає Ваша волонтерська робота?
— Найголовніше — культурна підтримка військовослужбовців. Ми веземо пісню, музику, гумор, поетичне слово туди, де люди цілодобово перебувають у стані емоційного і фізичного навантаження: у шпиталі, у військові частини, на полігони України, в зону АТО. Саме такий різновид волонтерської діяльності надзвичайно затребуваний серед вояків. Авжеж, потрібно розуміти, які пісні варто співати для поранених чи армійців, котрі тільки прийшли з бою, або незабаром — знову в бій. Потрібно виважувати кожне слово, аби воно несло розраду. Після кожного концерту бійці хочуть сфотографуватися, подякувати, обійнятися чи просто глянути в очі. Інколи такі мовчазні погляди красномовніші за будь-які слова, вони запам’ятовуються, вростають у душу.
Окрім мистецької складової, переймалися і хлібом насущним, відвозячи військовим в АТО гуманітарний вантаж. За 2015 рік наша волонтерська спільнота зібрала і переправила на фронт близько 20 тонн “гуманітарки” — від туалетного паперу до пічок-буржуйок і подушок, а ще продукти харчування, одяг, медикаменти, питна вода, консервація. Організовувала концерти зі збору коштів на купівлю карематів, спальників, бронежилетів (на початку війни з ними було дуже сутужно), а також медичного устаткування для шпиталю, різноманітні акції, спрямовані на фінансову підтримку армійців. Тепер опікуємося родинами учасників АТО, особливо родинами тих земляків, котрі загинули на війні.
Усвідомила, що чим більше робиш, тим більше потрібно робити, — бо на тебе чекають, тобі довіряють, ти знаєш, як це робити, а тому не маєш права відійти в бік. Щодо кількості концертів від квітня 2014го і дотепер — більше двох сотень. Із них у зоні АТО — близько 30-ти.
— Із якими труднощами Ви зіткнулися під час волонтерської діяльності? Як Ви долали ці труднощі?
— Кожен, хто взяв на свої плечі ношу волонтерства саме у площині допомоги українській армії, щоденно стикається з труднощами. На моральному рівні — банальне людське нерозуміння, коли мене називали злодійкою чи сумнівалися у тому, що зібрані гроші підуть на потреби вояків. Але то було спочатку. Надалі всі пересвідчилися в чесності намірів і дій. Тим більше, що ми про все звітуємо, усім, хто допомагає, дякуємо, не присвоюючи собі чужих заслуг-грошей-товарів. Великою проблемою ставав пошук транспорту для поїздок в АТО. Особисто телефонувала до різних перевізників — від офіційних до нелегальних, до власників пасажирських і вантажних “спринтерів”, шукаючи патріотів для волонтерської поїздки. Хтось відмовлявся, хтось “викручувався” з різними відмовками, а були й такі, що казали: “Платіть — поїду!”. Інколи, після десятої-двадцятої відмови, просто починала плакати… На щастя, є свідомі люди, котрим не доводилося пояснювати банальну правду. З часом до нас долучилися партнери-транспортники, готові возити нас в АТО і загалом — до військових по Україні.
— Оксано, Ви — голова громадської організації “Творча сотня “Рух до перемоги”. Розкажіть про це.
— Після переходу з іпостасі керівника неофіційної волонтерської організації до офіційно зареєстрованої ГО принципово нічого не змінилося. Я організовувала волонтерські заходи, домовлялася з різними установами й організаціями, координувала дії, писала офіційні листи-клопотання і надалі це роблю. Ось лише в листах до різних інстанцій, окрім мого підпису, стоїть ще й печатка громадської організації. Маю трохи більше повноважень, та й більше відповідальності.
— Із Вами завжди поруч Ваші янголи-охоронці — мама і тато. Розкажіть про Ніну Василівну та Петра Онуфрійовича…
— Вони — пенсіонери дієві й прогресивні! Вони — завжди поруч зі мною: на літературних імпрезах, фестивалях, конкурсах, під час виступів, навчання, у госпіталях із концертами для бійців і поїздках у зону АТО. Якби не мама і тато, то не досягла б того, що тепер є складовою моєї біографії, не побувала б там, де змогла побувати, адже батьки стали моїми руками і ногами.
— Чи легко їм супроводжувати Вас під час поїздок?
— Якщо молодим людям фізично важко перебувати в дорозі упродовж 17—20 годин то нелегко й пенсіонерам. Але це їхній свідомий вибір. Більше того, батьки не просто супроводжують мене, вони активні волонтери нашої спільноти. Тато як професійний фотограф здійснює фотозйомку наших заходів, а між поїздками проводить зустрічі з працівниками підприємств, навчальних закладів, із керівниками різних установ, залучаючи їх до формування гуманітарного вантажу, збору продуктів і речей, котрі щомісяця завозимо в АТО.
Від початку російської агресії я прагнула поїхати до вояків у бік Криму, потім на схід. Саме тоді вдома відбулася дуже серйозна розмова: обговорювали всі небезпеки, труднощі, відповідальність і людське нерозуміння, котре спровокує такий мій (наш) вчинок. У цей час у кімнаті працював телевізор, випуск новин — як тло до нашої розмови. Показали сюжет про юнака, котрий пішов добровольцем на війну. Його мама пішла за сином у той же добровольчий батальйон. А за ними — і його вітчим. Отак усі троє й воюють на сході… Наша історія схожа — відтоді й “воюємо” на волонтерській ниві.
— Які люди зустрічаються на Ваших волонтерських шляхах?
— Від самого початку моєї артистично-волонтерської діяльності звернулася з пропозицією про співпрацю до людей, із якими багато років знайома, працюємо і дружимо разом. Це 42 Гарнізонний Будинок офіцерів. Його директор Сергій Чеплаков координує наші дії, маневруючи між військовими реаліями й ініціативами волонтерського об’єднання. Усебічне сприяння отримую від старокостянтинівського міського управління соціального захисту населення, а начальник управління Наталія Шабельник регулярно долучається до волонтерських акцій, сама їх ініціює. Конструктивно співпрацюємо з організацією воїнів АТО м. Старокостянтинова, з хмельницьким об’єднанням українок “Яворина”, Старокостянтинівським гарнізоном. Плануючи поїздки в зону АТО, співпрацюю з Генеральним Штабом ЗСУ і також маю всебічну підтримку наших волонтерських ініціатив. Не залишається осторонь обласне управління культури, філармонія. Особливістю Творчої сотні “Рух до перемоги” є те, що ми веземо бійцям не лише речі, а й концертні програми.
За два роки діяльності у складі артистичних команд побували різні співаки та музиканти. Хтось не зміг продовжувати рух у зв’язку з професійними чи сімейними обставинами, для когось навантаження виявилося завеликим… Не бачу у цьому катастрофи, адже в кожного своя дорога і своя місія у цьому житті. Проте щиро вдячна людям, разом із якими ми тепер рухаємося в одному напрямку — у напрямку перемоги. Серед волонтерів Творчої сотні артисти європейського, всеукраїнського рівнів, аматори, котрі підходять до участі в наших концертах зовсім не по-аматорськи. Це відома скрипалька Майя Онищук, оперний співак Степан Дробіт, лауреат інструментальних конкурсів баяніст Олександр Якубов, яскрава співачка Марія Мазур, чоловічий вокальний ансамбль “Mikst”, бард Ігор Білий, автор і виконавець Юрій Старчевод із Києва, гітарист і співак Юрій Вилавський, капітан ЗСУ співак Олександр Петрук, репер Руслан Ковальчук, співачка Ірина Качан — дружина підполковника, капітана І льотної ескадрильї, співак Сергій Скоп. До участі долучаються співочі школярі: Артем Харченко, Олена Лиманська, Марія Голюк. А ще серед волонтерів нашої сотні — настоятель храму Святої Трійці УПЦ КП отець Степан Капустинський, звукооператор Сергій Грищук, фотограф Леся Храбровська. Цей список не остаточний, ми готові до співпраці та конструктиву. Врешті, не дарма наше об’єднання називається “сотнею” — учасників має бути не менше ста!
— Зараз волонтерська діяльність приносить користь Україні?
— Про це варто запитувати у тих хлопців, котрі чекають нашого приїзду в окопах, у бліндажах, у палатках по всій лінії розмежування. Їхня відповідь однозначна. Я ж своєю волонтерською діяльністю “заробила” місце у сепарських розстрільних списках як посібник карателів. Чим відверто пишаюся (сміється).
Пригадую одну з перших своїх поїздок до Маріуполя. Після концерту на території міжнародного аеропорту, де базувалися військовослужбовці різних родів військ, капелан отець Ігор, розповівши про те, що він пережив-перебачив на передовій, відверто запитав: “А нащо це потрібно Вам?”. Я відповіла: “Якби не сиділа у візку, стояла б поруч із Вами з автоматом у руках. Оскільки це для мене неможливо — роблю, що можу”. На диво, відтоді ніхто більше не цікавився, а навіщо мені волонтерство і тим більше — фізично та емоційно виснажливі поїздки на схід. Тільки часто носять на руках. Буквально. Часто стають переді мною на коліно, аби поцілувати руку.
