Лариса КОПАНЬ,
директор “Університетського видавництва ПУЛЬСАРИ”
Письменник, мистецтвознавець, громадський і політичний діяч, активний учасник руху шістдесятництва Богдан Горинь… А можливо, цей перелік слід розвернути навспак? Бо розпочинався письменник із молодіжних зібрань, де обговорювалися найгостріші питання суспільно-політичного життя, підневільного стану української культури та освіти, з демонстрацій, які часто саме він і очолював, із просвітницької діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості земляків. Можливо, й гени борця за справедливість у ньому озивалися — батько був організатором політичного і культурного життя в рідному селі Кніселі в 30-ті роки минулого століття, мама — “родичка одного з провідних діячів ОУН Миколи Лебедя” (“Богдан Горинь. Біобібліографічний покажчик: 1960-2015”. — К., 2015: Унів. в-во ПУЛЬСАРИ). А вже інтерес у студентські роки до історії образотворчого мистецтва, загальної психології, зокрема до психології творчості, визрівав у молодого дослідника як медові квіти, щоб дати згодом щедрий творчий врожай. Почалося з дипломної роботи в університеті “Питання психології творчості в праці Івана Франка “Із секретів поетичної творчості”. А потім — семицвіття — сім біографічно-документальних книг про митців та мистецтво. Зокрема у нашому видавництві побачив світ документальний роман-есе “Туга Віктора Цимбала” (2005), “Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут” (2014).
Я статків після себе не лишу,
Лише ім’я своє на книжці напишу.
(Тудор Аргезі. “Відлуння”.
Пер. В. Пояти)
У передмові до книжки Б. Гориня про життєвий і творчий шлях видатного художника, громадського й політичного діяча Віктора Цимбала, чия діяльність проходила далеко від рідної землі, Валерій Шевчук написав: “Здавалося б, який зв’язок міг бути між закинутим у світ чоловіком і одним із активних шістдесятників, автором книги про того скитальця? А зв’язок був, бо автор у свій час також піднявся на визвольний чин за волю рідної землі (правда, не гвинтівкою, а пером), і йому став цікавий той, для нас ніби загублений, блукалець, тому людина нового часу бере собі за мету повернути в лоно рідної духовності відкинутого і створює ґрунтовну книгу, яка повертає визначне ім’я в нашу сферу. Такий зв’язок можна визначати і за реальний, і за метафізичний. Але завжди бувало: нові покоління для свого становлення озираються, шукаючи у тьмі часів саме ті вогні, якими освітлюють себе”.
Нагода поговорити про “людину нового часу” сьогодні унікальна — сповнюється 80 літ Богдану Миколайовичу Гориню. А він — невід’ємна часточка тієї нової генерації творчої інтелігенції (переважно письменників та митців), що з’явилася в Україні в першій половині 60-х років ХХ століття. Його до самозречення полум’яна просвітницька й політична діяльність мала логічну “зупинку” — трирічне ув’язнення, оголошене 1966 року Львівським обласним судом. Відбув своє покарання у концтаборі № 11 Мордовської АРСР. Легко написати одним дієсловом, “відбув”, а які муки доводилося долати молодій людині, сповненій революційної — в істинному значенні слова — енергії, творчих задумів, які зріли, мов зернятка у колоску.
Він повернувся у “велику зону” не зламаний, не пригнічений, а збагачений досвідом сильних духом, і згодом ми вже бачимо його в найгарячіших точках України, чуємо з найвищих трибун. Співзасновник Української Гельсінської Спілки. Учасник Народного руху України, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Всеукраїнського товариства “Меморіал”, депутат Верховної Ради України…
Збільшується розмах діяльності, збільшується досвід політичної і громадської діяльності. Водночас розростається й архів учасника важливих подій, письменника.
І якщо роман про Віктора Цимбала, насичений численними фотографіями з життя художника, репродукціями його робіт, має жанрове визначення “документальний роман-есе”, то вже перший том монументальної роботи “Не тільки про себе” з епіграфом “Учасникам руху шістдесятників присвячую”, визначається як роман-колаж. Власне, він і розпочинається авторським словом “Обираю колаж”. І відтоді (2006 р.) цей жанр домінує у творчості Богдана Миколайовича аж до його найновішого, висунутого на здобуття Шевченківської премії 2016 року, і щиро підтриманого нами, читачами, 2-томного роману “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут”. “Здавалося б, що есей і колаж одне і те ж, але насправді між ними існує суттєва різниця, — зазначає автор. — Полягає вона в тому, що роман-есей має у своїй побудові тематичний сюжетний стрижень — розповідь про себе або про обраного героя, тоді як колаж дає можливість водночас розкривати кілька чи кільканадцять автономних тем, сюжетів, вводити складові, які можуть існувати самі по собі, незалежно, але у складній архітектонічній будівлі несуть конструктивне навантаження, підпорядковане цілості”.
Трилогія “Не тільки про себе” ще до кінця не оцінена фахівцями, — ні літераторами, ні істориками. Величезний масив документів і вражень очевидця, сподіваюся, стане предметом досліджень не одного відділу Інституту історії України.
Можливо, автор і пам’ятає, що стало поштовхом до вибору жанру, а точніше, манери подальшого його письма — обрання “літератури факту” на противагу “літературі вигадки”, як називали белетристику ЛЕФівці, друзі Маяковського, сто років тому, в часи революції і буревіїв, суголосні сьогоднішнім. Нам важлива його принциповість, його масштабність бачення, мислення, вболівання не тільки про свій “творчий куточок”.
“Народжений на межі наукової і художньої творчості, колаж, як літературний жанр в епоху цифрових технологій ХХІ сторіччя, криє в собі величезні можливості розвитку, — пише Богдан Миколайович, завершуючи епохальну і до щемливості відверту оповідь про видатну українську художницю. — Ось чому, пропонуючи читачам двотомник “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут”, водночас ставлю за мету також привернути увагу до можливостей модерного літературного жанру” (Б. Горинь. “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут”. — Т. ІІ. — Львів, 2015. — С. 696).
Ось такий він — Богдан Горинь — у політиці, у літературі. Просто в житті.
