В’ячеслав АНТИПОВИЧ,
м. Львів
Він повертався додому. Рейс у Європу затягнувся на місяць. Спочатку з України — на Польщу, звідти до Німеччини, Голландії. Мала бути ще й Іспанія, але в останній момент в офісі щось переінакшили. Наказ був завантажитися в Білорусі і через Росію — додому.
Найбільше боявся Німеччини. Їхав туди вперше, а від колег чув, як доскіпливо ставиться транспортна поліція до перевізників не з Євросоюзу. Тотальний контроль на німецьких дорогах гарантував порядок, абсолютний орднунг. Та й не тільки на німецьких. Його колега мав колись необережність о п’ятій ранку викинути баночку з-під кока-коли через вікно автомобіля (звичка, звісно, препаскудна, і на наших дорогах її одними щитами з подякою за чисте узбіччя не подолати). Це було в якомусь тихому бельгійському містечку. Містечко — одна вулиця, на якій ні душі. Тож коли через п’ятнадцять кілометрів його наздогнала поліція, спочатку навіть не зрозумів, чого від нього хочуть. Аж доки полісмен не показав злощасну баночку. Обійшлося це в 150 євро. Наука на майбутнє. І не тільки йому.
Навчений досвідом колеги, він ніде на європейських дорогах волосинки не зронив. Але коли стояв дві доби під німецьким містечком, бачив, як захмелілі німці розходилися з барів, горлаючи пісні, і на очах у двірників, котрі вже прибирали вулиці, били порожні пляшки об тротуар. Поліція мовчки спостерігала і не втручалася. Це було під час якогось свята — чи то міста, чи то пива, але однак викликало подив і образу: і Німеччина живе за подвійними стандартами? Якщо закон один, то чому він не діє для всіх? Несправедливо…
Уперше несправедливість він відчув на власній шкурі ще на строковій службі. Потрапив у Афганістан. Жахіття війни витримував стійко. Чекав. І коли дослужувати залишилося якийсь місяць, з ним сталося те, що лишило слід у душі на решту життя.
Їх відібрали десять чоловік. Кожен, як і він, уже рахував лічені дні до “дембеля”. Пам’ятає, як ротний понуро мовчав, доки особіст сухо, короткими різкими фразами пояснював завдання: неподалік духи підбили машину з “вантажем 200”. Тож завдання їхньої групи — забрати вантаж. Пам’ятає, як особіст казав, що хлопці не повинні помирати двічі і що завдання важливо виконати будь-якою ціною, інакше трибунал.
Він слухав, і серце стискалося: уявляв, якби він був там, в ущелині, мертвий, у труні, і ніхто не зміг би його забрати, і рідні ніколи не змогли б поплакати на його могилі. Будь-якою ціною — ця думка засіла в голові й уже не покидала його.
Але щось було тут не так, як завжди. Годину-дві тому він чув стрілянину. Зазвичай у таких випадках їхню роту охорони і супроводу піднімали за бойовою тривогою, доки все не стихне. А тут — нічого. Усі роблять свої справи — як у спокійний день. Ротний, який завжди перед завданням підходив і оглядав кожного бійця з ніг до голови, міг пожартувати, поплескати по плечу, бо ж разом, як-не-як, півтора року, — стоїть такий мовчазний… І цей майор-особіст — звідки він? Ні, не наш, не з нашої частини.
Щось не так — шкребла мізки думка. Його призначено старшим групи. Тож мав право запитати: “А розвідка? Що каже розвідка?” На що особіст різко кинув: “Є наказ, усе вже перевірено — духів там немає”.
Потім вони їхали. Одним БТРом, і позаду — особіст у КамАЗі.
Розтрощену вантажівку з трунами вони побачили за поворотом перед ущелиною. Дав команду зупинитись. І тут втрутився майор: наказав негайно підганяти КамАЗ і вантажити труни.
Хотів заперечити, бо ж хлопці ще не оглянули місцевість, та особіст був непохитний.
Разом із земляком Миколою першими підійшли до понівеченої вантажівки. Одну з трун вибухом відкинуло метрів на сім. Вирішили почати з неї. І коли перекинули труну в нормальне положення, з посіченої осколками стінки посипався сіруватий порошок.
— Юрку, це наркота! — слова товариша приголомшили.
На мить він немов закам’янів. А потім — вибух! Озирнувся — горів їхній КамАЗ. Особіст валявся на землі і корчився від болю.
— Це з гранатомета! — крикнув Микола. — Юрку, що робити?
— Відходимо, — вичавив із себе.
Думки стали якісь повільні, ніби запліталися одна за одну. — “Будь-якою ціною”, “Хлопці не повинні помирати двічі”, “За невиконання…”, “…Наркота!”
Потому пролунав вибух, і дзвін, дзвін, ніби дзвони з церков усього світу злилися в один всепоглинаючий гул.
Усе, що він бачив потім, було в червоно-рожевій пелені — чи то від контузії, чи то від крові, що заливала голову з посіченого чола, з носа, з вух.
Пам’ятає, як Микола волік його до БТРа. Як лежав на купі своїх товаришів — хто ще був живий, ворушився під ним.
Пробував посунутися, але тіло вже не слухалося, від втрати крові огортала якась апатія. Їх кидало з боку на бік. Тіла перемішувалися і спліталися перебитими руками й ногами.
Уже в госпіталі Микола сказав йому, що не зміг затягти до БТРа лише одного — Василя з Вінниці: його облило соляркою з пробитого бака КамАЗа, і він увесь палав.
— А особіст? — раптом згадав він. — Що з ним?
Микола на мить затнувся і раптом тихо, над вухо:
— Юрку, забудь, тобі ще скажуть.
Коли вже зміг ходити, викликали в штаб. Перед ним сидів уже їхній особіст. Думав, зараз за невиконаня наказу дисбат або розстріл. Та ба — ні. Особіст прискіпливо дивився в очі, мовчав, курив. Потім врешті зронив:
— Додому хочеш?
— Хочу.
— То їдь. А все, що бачив, забудь. Ти зрозумів мене? Забудь до кінця життя. Давай, іди.
І звідтоді він часто думав про те, що в екстремальній ситуації людина здатна витримати і біль, і страх — вони стають переборні. Але зрада, підступність, обман — те непереборне, і воно отруює життя, не дає повноцінно радіти йому.
…Білорусь пройшов на одному диханні. Гарні дороги. Чисті стоянки. Доглянуті поля. Понад дорогою тваринницькі ферми — на тисячі голів. Згадав, як у його рідному селі розкрадали ферму: уночі приїжджав скотовоз, а на ранок оголошували, що бугаї або коні розламали загорожу і втекли. Сторож казав, що заснув і нічого не чув. Але його чомусь з роботи не звільняли. Мабуть, білоруси таки менше крали, ніж наші великі й дрібні начальники та їхня свита.
Єдине, що дивувало в Білорусі, — це те, що люди на вулицях, коли їх про щось запитаєш, відразу перелякано крутять головами навсебіч, чи за ними не стежать, а тоді вже й відповідають заїжджому чоловікові.
…У Підмосков’ї розвантажили швидко. Бував тут уже не раз. Хотілося натиснути на газ і за день долетіти до України, але він пам’ятав: Росія — це своя специфіка. І ім’я цій специфіці — провокація. Що в політиці, що на дорогах.
Ось їде перед тобою п’ятірка (“Жигулі”), не їде, а повзе зі швидкістю 40-50 км при дозволеній удвічі більшій. Але обігнати не можна: знак і суцільна лінія розмітки. Позаду вже назбиралося з десяток автівок. У когось здають нерви — іде на обгін. А гаішники причаїлися за автобусною зупинкою. “Попався хлопака”, — подумав Юрій. А та п’ятірка курсує тут регулярно, бо запам’ятав номери і вишиті подушки під заднім склом. Рік тому він обігнав її, і володарі смугастих паличок здерли з нього удвічі більше, ніж у них заведено для москалів.
Пробував дискутувати, але хвацький лейтенант сказав, як відрубав: “Ти хохол, потому і платіш больше”. (Тоді вони називали нас ще хохлами, а не укропами.) Хотілося сказати: ви бидло, ви не вмієте ні господарювати, ні тримати свій дім належно. Та тільки мовчки зціпив зуби. Подумав: і так ви всі вимрете. Он у вас є ізби, де вікна позабивані навхрест дошками, на подвір’ї бур’яни по вуха, городи не саджені, а господарі сидять на перехнябленому ґанку і ждуть, доки їм принесуть пенсію чи допомогу, щоб лишити її у найближчому генделику. Наберуть дешевого “пойла” і дудлять, доки гроші скінчаться. А потім знов на ґанку сидять.
Де у нас в Україні є такі двори? Так, є покинуті, де ніхто не живе, але щоб жити із забитими навхрест вікнами…
Згадав, як поламався у якомусь селі під Нижнім Новгородом. По вулиці всі ізби обдерті, перехняблені, городи недоглянуті, гнилі штахети розмежовують цю убогість. А один дім пристойний, хоча й дерев’яний: пофарбовані віконниці, ворота нові. На подвір’ї порядок, дерева в саду підрізані, город вабить око рівними рядочками… Вирішив, що такий господар завжди матиме чим допомогти. Зайшов. Виявилося — українці. Чоловік і жінка. Були на заробітках у Сибіру. Хотіли повертатися в Україну, та не ризикнули, бо самі з Луганщини, а там нині чортзна-що твориться. Сподіваються, що осіли в чужому краю тимчасово. А там як Бог дасть.
І отак воно по всій Росії: де гарна, доглянута господа в селі, — там українці живуть.
Попереду замаячив прикордонний перехід. Ще трішки — і зможе зателефонувати рідним, наговоритися досхочу. Скінчиться напруга їзди, оформлення документів, планування графіка. Радісний пройшов усі контролі: прикордонників, екологію, радіологію, і коли вже остаточно оформлявся у митника на виїзд із Росії, сприйняв спокійно, як належне, вказівку підійти до транспортного відділу. Подумаєш, транспортний контроль! Він же з Європи! Тахокарти, графік відпочинків — усе в порядку за цілий місяць.
У будці транспортного контролю сидів старий капітан. Такий самий старий і пожмаканий був його мундир. Погони звисали зі старечих плечей, і здавалося, зараз відпадуть на стіл, де разом з купою лушпиння від насіння лежав пошарпаний кашкет. Навіть хижий російський двоголовий орел на ньому у такій обстановці викликав то сміх, то жалість. “Теж мені служака!” — подумав Юрій.
— Ну что, хохол, будєм провєрять, — проскрипів капітан і висунув шухляду столу.
Так вони роблять, коли беруть хабара, адже знають, що по всій Росії ніхто не дотримується режиму їзди і відпочинку. Усі дають і всі беруть.
— Я з Європи, — мовив тихо, але твердо.
— Ну і что, ти же знаєш, всьо равно што-нібудь да найдьом.
— Прошу, перевіряйте, — Юрій поклав на стіл усі свої тахокарти за місяць.
— Ти чьо, дурачком прікідиваєшся? — капітан свердлив його поглядом. — Я же всьоравно найду.
— Шукайте, ваше право.
Капітан засунув шухляду, плюнув в урну біля столу, послинив пальці і взяв до рук пачку тахокарт. Подивився верхню, витяг навмання одну із середини і знову став свердлити водія поглядом.
— І гдє вас такіх бєрут? Ми к вам со всєй душой, вот ви єздітє у нас, а нашім работи нє хватаєт.
— Я в Росії не завантажувався. Я з Європи, ще раз кажу вам.
— Ладно, хохол. Гдє вас такіх нєсговорчівих бєрут? Забірай свойо і уй…уй!
На цих словах капітан кинув пачку тахокарт на купу лушпиння, але не розрахував, і вся пачка разом з лушпою злетіла на підлогу. Капітан не звернув на це жодної уваги, відсунув шухляду і взявся далі плюхати насіння.
— Підніміть і складіть, як було, — тихо промовив Юрій, відчуваючи, як наливаються очі і починає сіпатися колись поранена рука.
— Сам подимєш, — буркнув капітан, не повертаючи голови.
— Ні, ти піднімеш і складеш, як було! — руки вже стиснулися в кулаки.
Україна, родина, шлагбаум за сто метрів — усе раптом стало таким далеким… Це бидло москальське хоче хабара і ще й ображає його гідність! А чи не забагато образ у цьому житті? Та ще й від кого — від цього замухришки?
Капітан підвівся з крісла, натягнув кашкет і спробував розправити сутулі плечі.
— Пошол вон отсюда! — крикнув голосно, але крик був подібний до каркання, і з цими словами штовхнув водія до дверей.
Далі все відбувалося, немов у німому кіно. Юрко мовчки вхопив капітана за комір мундира і не пам’ятає, скільки разів приліпив мордою до столу. Лише коли у того з писка рясно заюшила кров, відпустив і спокійно сказав:
— Піднімай.
…Його тримали в СІЗО два тижні. Що довелося пережити там — окрема історія. І знову втрутився Бог. Бо чиєю ж милістю слідчий, що вів його справу, виявився в минулому теж афганцем і був знайомий з його ротним командиром?
Коли вони прощалися по закритті справи, колишній ротний сказав:
— Твое счастье, Юрий, что старый пердун ставит деньги выше принципов. Иначе ты бы никогда не увидел дома. А про Россию забудь — у тебя депортация.
— Невелика втрата. Я ж тут був проїздом з Європи.
Він міцно потиснув руку колишньому командирові:
— Приїжджай до мене в село. У мене така риболовля!
А перед очима вже пливли рідна хата, сад з вишнями і яблунями, луки біля річки.
Він повертався додому.
2014 рік
