Петро СОРОКА
Письменник за покликанням починає свій шлях у літературу зі щоденника і щоденником завершує. Але мало кому вдавалося сказати в цьому жанрі нове слово. Принаймні можу назвати не більше півдесятка справжніх майстрів. На українському полі це Юрко Гудзь, Галя Пагутяк, Микола Горбаль і Василь Захарченко (кажу про другу половину ХХ ст).
Щоденники — підступний жанр. Багатьох він зрадив, над багатьма посміявся, навіть над відомими і визнаними майстрами.
Маю маленьку втіху — перечитую щоденник Юрія Луцького “Роки сподівань і втрат”. Це не мій автор і ніколи ним не був, але ця духовна сповідь на схилі віку надзвичайно цікава в нього. І те, як він оцінює своїх сучасників, близьке мені.
“Поезія Мілоша мене ніколи не захоплювала”. “Джордж Стайнер сказав про сучасну літературу — в основі її лежить не щось, а нащо. Звідси сучасний нігілізм. Не захоплює мене також поезія і проза Андієвської, хоч визнаю їй певну новизну”. “Я ще можу читати Стуса, Калинця чи Костенко. З Голобородьком важче… Нью-Йоркська група і молоді постмодерністи мене не цікавлять”. “Наука смердить мені тепер аж занадто. Я настроєний проти науки”. “Г. Грабович — це зарозумілість і самозакоханість” і т. ін.
А ось інше. “Найкращі хвилини — невисловлені… Думка багатша від слова”.
“Мова (в літературному творі — прим. П. С.) — це все”.
Ю. Луцький сподівався, що цей щоденник стане в Україні бестселером. Дарма! У надто неприхильній ситуації він вийшов друком. На нього звернули увагу тільки одиниці. Але в історії літератури залишиться, і з часом, безперечно, можна буде надіятися на його перевидання… Скажімо, через кілька десятків років… або раніше, коли настане справжня ера щоденників.
Спогади Б. Антоненка-Давидовича про юнацькі роки і участь у національно-визвольній боротьбі 1918—1920 років вийшли у світ завдяки Борисові Тимошенку. Завдяки йому вони й потрапили мені до рук. Господи, який блискучий оповідач і бездоганний стиліст Антоненко-Давидович, скільки в його письмі світла, любові й доброти. Ось письменник, українськість якого відчувається не тільки за змістом, а й стилем письма, акцентуванням фрази. Ось україноцентрична проза, що має репрезентувати нас у світі. А між тим так зване українське літературознавство зараховує Антоненка-Давидовича до тих письменників, які нічого нового не привнесли в новітню літературу — ні тематично, ні стилістично. Яка сліпота! Втім, це не сліпота, це свідома настанова — відкинути на маргінес тих, хто найповніше виповів душу народу і чиє письмо формує свідомого українця, патріота і націоналіста. Той, хто прочитав Антоненка-Давидовича, пустив його слово в душу, вже не може бути космополітом. А цього, вочевидь, найбільше бояться ті, кого жахає становлення української душі і ріст нашої національної свідомості. Їм багнеться, щоб ми захоплювалися тільки модерними вибриками, читали тільки витіювату і туманну лектуру, означену іменами Хвильового, Петрова-Домонтовича, представниками Нью-Йоркської школи і аж до Забужко. Щоб вони були на перших ролях, а такі глибоко національні митці, як С. Васильченко, Григір Тютюнник, Віктор Міняйло, Віктор Близнець, Степан Пушик, Андрій Кондратюк, Євген Гуцало залишалися на другорядних ролях.
Талант потрапляє у ціль, яку бачать усі, але досягнути не можуть. Геній потрапляє у ціль, яку бачить тільки він.
Блискучий афоризм — вершина літературної досконалості. У ньому все: глибина думки, цікаве узагальнення, безмежні особливості мови… Але це така рідкість — вдалий афоризм, який сам по собі відкриває неохопні околи і може існувати як втілення абсолютної форми. Він вимагає простору. Для денника краще — афористична мова, але не нанизування голих афоризмів.
Великі твори народжуються з волі Вищої Сили. Гете зізнавався, що тільки другу частину “Фауста” написав за власною спонукою, а все інше було продиктовано згори (черпав думки з небесного духовного джерела). Річард Бах, автор “Чайки Джонатан Лівінгстон” не приховував, що цей твір йому надиктував якийсь безтілесний дух. Це ж стосується “Бесід з Богом” Н. Д. Уолша.
У мемуарах Миколи Руденка є вражаючий опис того, як три доби він отримував інформацію з Неба, наслідком чого стали його дисидентські книги. Аналогічний досвід пережили також його друзі-політв’язні та й, мабуть, усі великі письменники.
Справді талановиті книжки написані в стані натхнення. А натхнення посилає Господь. Писати з примусу — мучити себе і читача.
Сьогодні час силуваних книжок. І просто смішно, коли автори ремствують, що в них немає читачів.
Думалося-гадалося: пережили соцреалізм у літературі й усе найстрашніше позаду. Дарма! Виявилося, що попереду ще більше лихо — графоманія і нацреалізм у його найпримітивнішому вияві.
Так і з цензурою.
Ситуація була жахлива. Але жах подвоївся, коли цензура зникла.
Усе, що вміє читати і писати, кинулося плодити і видавати свої опуси.
Для вседозволеності потрібна всякденна внутрішня культура. Коли цього немає, мистецтво перетворюється на клоаку. Тепер нам вигрібати-вибиратися з неї десятки років, як Мойсею з пустелі.
Книга-подія. Герберт Розендорфер “Листи в Давній Китай”. Витончена стилістика, блискуча іронія та бездоганне відтворення психології людини з минулого, що опиняється в нашому світі. Але найголовніше — настрій, той особливий світ, у який занурюєшся з цілковитою довірою і мимовільним жалем, що невдовзі доведеться з нього вийти. Допоки тримав “Листи” в руках, вони асоціювалися у мене з “Пригодами Гуллівера”. Такого ж високого рівня література. Подібні твори спроможний створити тільки справді обдарований автор, натхненний вищим духом, та ще за неодмінної умови виняткової працездатності. Письменників, здатних піднятися на подібний рівень, завжди було небагато. І сьогодні їх негусто. Стиль — це вміння навіяти відповідний настрій. Я можу забути сюжетні периперії і фабульні ходи епіки Андрія Кондратюка, Віктора Міняйла, Галини Пагутяк, Марії Хіміч, Василя Трубая, Сергія Грабара, але той настрій, який залишили в душі їхні твори, заберу з собою і в засвіти.
Невже у молодих поетів, що входять у літературу, оте відчуття святості, побожності й шанобливого трепету до слова безповоротно втрачено?
Невже вони не відчувають жодного пієтету, коли зустрічаються зі справжнім письменником?
Невже не хочуть стати схожими на нього, не мають ідеалу і не мріють дорости до нього?
Невже абсолютне збайдужіння, повна зневага, панібратство і безпардонне поводження стають нормою?
Невже вони більше ніколи не витиратимуть черевики, коли входитимуть у літературу?
Невже не ставитимуть собі питання: як ми потрапили в хату великої людини і чому ні на хвилину не знітилися, не почервоніли?
Це нездари культивують оце стадне панібратство. Це вони афішують, як рекламну марницю, рівність з великою людиною, це вони дозволяють собі поплескувати по плечу визнаного метра, бо вроджена ввічливість і етика великої людини не дозволяють їй ту руку гидливо скинути зі свого плеча.
Це сіра бездарність розтиражовує фальшиві спогади про Олеся Гончара чи Миколу Вінграновського, як своїх “корешків” і друзяк по пляшці. Мізерне і нікчемне завжди змалює велике. А хто великий душею, той спроможний відчути, оцінити велич іншого і зупинитися перед ним у благоговінні та захваті.
Вхід у літературу охороняють літературні посередності, оскільки саме вони займають усі ключові пости, очолюють різні журі, відають преміями, редагують журнали і заправляють літературним процесом. Талановитий письменник завжди “не від світу цього”, його карма — писати. Уявити собі справжнього поета на керівній посаді — річ майже немислима. Ось і виходить, що талант залежить від сірості. Так було і так, мабуть, буде ще довго.
Мені не раз доводилося спостерігати, як обдарований поет прогинається перед повним нулем у літературі. Болісне, гірке видовище! А ті, кому власна гідність не дозволяє цього робити, як правило, забуті й відкинуті на маргінес. Жодного ходу їм немає. Ні помітні публікації, ні книжки, ні, тим більше, престижні премії їм не світять. Майже в повній відірваності від літературного руху прожили Михайло Левицький, Юрко Гуздь, І. Іов, В. Кашка, В. Затуливітер, в діаспорі — М. Ситник, Б. Олександрів, М. Карпенко-Криниця, чимало інших.
Кожен раз, коли перечитаю “Заблудлі птахи” Володимира Науменка, мені приходять на гадку М. Гірник і Дмитро Іванов (обидва полюбляють балади), та ще Ярослав Павуляк, “Блудний лебідь” якого винятково близько стоїть до “Заблудлих птахів”.
В. Науменко не з тих митців, яким мало бути тільки поетом, бо багнеться ще заправляти літпроцесом, тасувати обойми, виносити присуди і виголошувати суворі менторські вердикти. Він людина виняткової скромності. Про це свідчить хоча б той факт, що він досі залишається поза письменницькою спілкою і важко пригадати відгуки на його збірки, аналітичні рецензії, яких він, як редактор популярного журналу, міг би замовляти стосами. Але це не для нього! Він воліє залишатися в затінні, особливо в наш розірваний час, чи, точніше сказати, літературне безчасся. Хай суєтяться і піаряться, ганяються за відзнаками і нагородами більш пробивні, амбіційні, безпринципні.
В. Науменко — редактор доброї старої генерації, яких сьогодні вдень з вогнем не знайдеш. Погляньте на нинішніх редакторів літературних журналів. Для більшості з них ті видання, що вони очолюють, перетворилися на п’єдестал чи підніжжя до нього. Звідси численні презентації, замовні панегірики, славослов’я у періодиці. В. Науменко все робить по-справжньому, щиро, за покликом серця. І при тому залишається на другорядних ролях. А між тим під його орудою “Березіль” став одним із найкращих, найсвітліших часописів України, що до кінця витримав (і витримує сьогодні, у період тотального агресивного засилля постмодерну) свою чітку і незрадливу лінію, яку можна означити як неокласичну. Редактор і редагований ним журнал ні з ким не заграють, ні перед ким не прогинаються, нікого не наслідують. У “Березолі” немає теоретико-ідеологічної мішанини, як це часто-густо спостерігаємо в інших виданнях. Спробуйте запитати будь-якого редактора літературного часопису, на якій теоретичній платформі він стоїть, то найчастіше почуєте: наші двері відчинені для всіх. А всі — це базар, де література стає предметом торгівлі та гендлю. Свою лінію “Березіль” витримує твердо. І естетично підготовлений читач там завжди знайде що читати, чим наснажити душу.
Науменко-поет і Науменко-редактор — це одне нерозривне ціле, одна іпостась, бо в обох горує творче начало. Хто шукає справжнього в сучасній літературі, бо стомився від порожнього штукарства і бездумного формального експериментаторства, неодмінно побачить це. Не може не побачити.
Найбільше моє цьогорічне відкриття — щоденники Ніни Вірченко “Зернини з доріг життя мого…”. Це майже 800-сторінковий фоліант, у якому окрім щоденникових нотаток розміщенні спогади, виступи авторки на наукових конференціях, літературні спроби, статті, нариси і світлини…
Ніна Вірченко — колишня політкаторжанка, доктор математичних наук, професор. Її життя — життєвий і духовний подвиг. Те, як вона зробила таку високу і запаморочливу наукову кар’єру за радянщини — подивовує, вражає і захоплює. Це справді шлях через терни до зірок, бо все було всупереч режиму, прорадянській науковій (точніше — псевдонауковій) мафії, під пильним оком “органів” і “стукачів”.
Її життєва позиція, відданість ідеалам правди, добра і свободи, полум’яна любов до України, незламність духу і віра у вільну Україну дають право стверджувати, що вона з когорти вибраних, з того високого ряду, що освячений іменами Стуса і Чорновола, Плюща та І. Гнатюка.
Щоденник Вірченко дещо фрагментарний, місцями сухий, більшість записів — гола констатація фактів. Що вдіяти — пише математик. Але яка сила, яка краса душі та любові до рідної землі просвічується в кожній фразі, ба навіть у кожному слові. Яка велич духу в усьому. Яка віра в свою правоту, в ідеали Правди. “З такою душею і на зорях привітають!” — сказав би В. Ілля.
Є в щоденнику Н. Вірченко і більш розлогі записи, з точними і вражаючими деталями. Це тоді, коли вона розповідає про батька, що дивом уник розстрілу і все життя жив ніби під дулом пістолета, про те, як отримувала довідку про реабілітацію вже за незалежності і наткнулася на непробивну цинічність і кровожерність кадебістів, що розплодилися в кам’яних цитаделях, як таргани… Яскраво і з незабутніми деталями висвітлені деякі пам’ятні зустрічі з відомими людьми, похорон Слави Стецько, бесіди з Євгеном Концевичем, події Помаранчевої революції, відпружуючі поїздки Україною і світом… Усе це свідчить про незаперечний літературний хист Ніни Опанасівни. Її щоденники рясніють десятками імен — письменників і науковців, акторів і політиків, високих державних діячів і рядових людей… Усе це дає змогу розглядати діаріуш як цінний і цікавий документ епохи, вага якого з роками тільки зростатиме. Про “Зернини…” ще писатимуть, вони ще стануть об’єктом пильних літературознавчих студій, на них посилатимуться, як на правдиве свідчення нашої вивихнутої епохи, але, зрозуміло, не за правління януковичів і табачників, зпід рахітних ніг яких подібні видання вибивають твердий ґрунт…
Варто наголосити також, що Ніна Вірченко — дружина Ростислава Доценка, відомого письменника, перекладача і афориста, який також пройшов голгофною сибірською дорогою.
Петриківський Ліс
