Юрій БАРАБАШ,
Москва
За останній рік у мене в Києві побільшало друзів — принаймні точно на одну особу, і це, ясна річ, для мене добра звістка. Шкода, однак, що одночасно поменшало, так само на одну особу, друзів у Москві…
Річ у тім, що головним персонажем обох цих сюжетів є одна й та сама людина — Володимир Юхимович Мельниченко.
Не приховаю, що за моїми словами криється певна, і то чимала, частка особистого сентименту. Моя наукова й творча праця, ба поточне московське життя-буття останнього десятиліття, ба й більше, були невідривні від Культурного центру України і тим самим від дружнього спілкування з його директором і, так скажу, “Добрим Духом” — Володимиром Юхимовичем Мельниченком. Таке спілкування взагалі річ неоціненна, а наскільки вона дефіцитна для українця в умовах сучасної Москви, про це годі говорити.
Так, Центр і сьогодні, після того, як пішов Мельниченко, залишився на місці, тут працює дібраний ним колектив ентузіастів. Немає тільки його самого, так сталося не за його бажанням і всупереч нашому, московських українців, бажанню, яким, на жаль, знехтували київські достойники.
Адже головне, звичайно, не в моєму особистому сентименті. Як давній спостерігач і учасник українського культурного життя Москви, де мешкаю ось уже шостий десяток літ, хочу засвідчити, що на моїх очах Центр із пересічної бюрократичної установи перетворився на справжній творчий осередок української культури, науки, національних традицій. До Центру як до теплого Українського Дому горнеться все московське, ширше — російське українство, до нього тягнуться найвидатніші діячі культури з материкової України, його охоче відвідують і москвичі-росіяни. Це заслуга Володимира Мельниченка, в чиїй особі щасливим чином поєдналося кілька іпостасей. Учений-історик, який у своїх фундаментальних працях через імена і життєві долі Шевченка і Гоголя, Бодянського і Грушевського відкрив яскраві сторінки української культурної історії Москви. Знавець і тонкий поціновувач красного письменства. Блискучий (і чи замінний?) адміністратор. Добрий друг і щира людина.
Залишайтеся таким — самим собою — і надалі, Володимире Юхимовичу. Роботи ще хоч греблю гати, і 70 — це ще не вік, повірте мені, та Ви й без мене це знаєте і, головно, відчуваєте. Тож нехай Вам добре ведеться, нехай здоровиться, думається, пишеться ще довгі роки.
