Галина ПАГУТЯК,
Львів
Невеликі наклади українських книг через дорожнечу паперу — це лише одна з причин того, що ми маємо нині розруху в головах і вітер у кишені. Письменники і читачі. У 90-ті роки спритні ділки вигребли всі книжки за безцінь із книгарень, не дивлячись, чи це партійна література, чи поезія. Макулатуру пустили під ніж, щоб зробити неякісний папір за примітивною технологією і навидавати всіляких книжечок із псевдонародної медицини, кулінарії, магії, часом щось навіть патріотичне, орієнтуючись на найменш вибагливого споживача. Зараз все воно розлазиться під руками. Поступово полиці книгарень спорожніли, і господарі нашого славного галицького П’ємонту повіддавали книгарні у центрі під копальні кави, кнайпи та бутіки парфумів. А ті крамнички, що вижили, перетворились на гніздо “руського міра”, бо московити знаються на пропаганді краще і не пустили під ніж своє книговидання. Брудний і кривавий слід тягнеться за багатьма “культурними” діячами, які тоді випливли на верх влади. Не знаю, чи зробили вони те свідомо, чи з наївності, але ще в апокрифічному Євангелії від Хоми Ісус мовив: “Блаженні ті, хто знає і чинить, і прокляті ті, хто чинить не знаючи”. Останніх Господь залишить у школі на другий рік.
Видавець Василь Габор привіз рік тому з Нью-Йорка рулон паперу, який йому подарували, аби хоч трохи здешевити книгу з “Приватної колекції”. Чи таке роблять німецькі або польські видавці? Зате на жовту чи російськомовну пресу та передвиборні агітки у нас паперу завжди вистачає. Взагалі, небайдужим громадянам-книголюбам мусять бути вигідні вибори. Ми можемо визбирати весь спам зі стовпів і під’їздів, відкрити папірні по всій Україні і віддати той папір видавцям гарної української книги, які можуть принаймні обміняти його на потрібний.
У дитинстві я часто чула голос міняйла: “Міняй, міняй, онучі давай!”. Демонічної зовнішності дядько їздив на возі з пишно вбраними у латунні кружальця та червоні кутаси кіньми і вимінював бавовняні та лляні шмати на синьку, просяні щітки, свищики, надувні кульки і блискучі м’ячики на гумці. Він був як бог і страшенно обурювався, коли йому підсовували нейлон чи ще якусь гидоту. З тих онуч робили папір. Де — не знаю, я тоді боялася підійти навіть до воза. Зараз такого міняйлу миттю вгамували б податками. А от ми теж могли б збирати і здавати драні простирадла, якби знали, що з того зроблять папір і він піде на українську книгу. Ну й що, що зараз ХХІ століття, коли державно-репресивна машина повільно мігрує від феодального суспільства до рабовласницького, правда, невідомо, під чиїм патронатом — ЄС чи Європи. Аби від когось залежати. Соромно красти і просити, а рятувати культуру, без якої немає в України майбутнього, — шляхетно. Мати сумочку, що вартує цілого поліційного відділку, соромно, а віддавати останнє хворим сиротам — ні, як і жити чесно.
Я сиджу в архіві і тримаю в руках книгу протоколів братства при церкві Воздвиження у Дрогобичі. Записи в цій книзі вели з кінця XVII до початку ХІХ століття. Уявіть собі, в одній і тій самій книзі. Через майже чотириста років папір все ще цупкий і не пожовк, а чорнило не вицвіло. Сірий грубий папір пережив війни, потопи, пожежі і став свідком історії українського паперового виробництва. Не возили тоді паперу з Європи, мали свій, і писали на ньому українською мовою. А також латиною, вірменською, польською, івритом, німецькою. І кожна папірня спеціалізувалася на якомусь різновиді паперу.
Іван Вагилевич стверджує, що папір виготовляли у нас ще в ХІІ ст., в Галичі, однак немає цьому документальних підтверджень. Перша знана друкарня в Україні з’явилася на початку XVI ст. в Буську, а згодом в інших містечках Галичини. Чи знають про це в Буську?
Більшість папірень XVI ст. у нас були мануфактурного типу. Папірня в Брюховичах, заснована 1599 року, мала вигляд триповерхового будинку, де були всі основні знаряддя виготовлення паперу: ступи від водяного млина, бочки, котли, сита. Виробництво паперу потребує багато води, тому шукайте папірні на річках. Деякі з них були згодом перетворені на млини. У моєму селі Уріж теж була папірня ХІХ ст., яка належала жінці — пані Павликовій. Виготовлення паперу — прибутковий бізнес, тому він активно розвивався в Україні, швидко реагував на новітні технології. Перший папір був сірий, тільки згодом його навчилися відбілювати хлором. Сама історія папірень не менш цікава, ніж політична історія, але дуже рідко в нас хтось досліджує її і намагається пов’язати з розвитком книгодрукування. Центри книгодрукування виникали там, де був близько папір. Наприклад, у Києві, Острозі, Львові. Цей папір виготовляли з ганчір’я. Картон і обгортковий папір виготовляли з деревини й соломи. Водяні знаки на папері були візиткою папірні і її рекламою в книгодрукуванні. Є інформація, наразі не підтверджена, що між Добромилем і Боневичами на початку XVIІ ст. існувала папірня. Чи вона була до того, як Ян Щасний Гербурт заснував друкарню, чи виникла для потреб друкарні, наразі невідомо. Але я тримала в руках стародруки з Боневич, які зараз коштують від кількох десятків до кількох сотень тисяч доларів. Зроблено в Україні — нам є чим пишатися. Для памфлетів використовувався дешевший, очевидно, місцевий папір, для історичних хронік — дорожчий, можливо, придбаний у Німеччині чи Голландії.
При механізованому виробництві на невелику папірню вистачало 4 робітників, кожен з яких займався конкретною справою. Також наймали людей, які збирали сировину по містах і селах.
Ясна річ, ганчір’яна сировина — сьогодні велика розкіш. Папір із макулатури теж не дуже якісний. Наші ліси вирубують і вивозять за кордон, і вони повертаються до нас дорогим папером, а річки міліють, а довкілля забруднюється. Покоління, яке зараз грабує Україну, буде прокляте нащадками до сьомого коліна. Байдужі — також. Нам не потрібні паперові комбінати, видавництва, бо це не для людей, які не вміють працювати. А на чому ж тоді будувати економічну незалежність держави? Папір нам так само потрібен як хліб, від високоякісного до пакувального. І всі розмови про українське книговидання повинні починатися і закінчуватися розмовою про папір українського виробництва.
6-го лютого, 2016 р., сторінка у Фейсбуці
