Продовження.
Поч. у ч. 5 за 2016 р.
“Степом, степом…”
Магія українського
реквієму
“Степом, степом…” Пам’ять повертає мене у далеке дитинство, в селище Козелець на Чернігівщині. У засніжені зимові вечори в обігрітій болотним торфом оселі часто звучали фронтові і повоєнні пісні.
І раптом — “Степом, степом”! Ця пісня викликала справжнє потрясіння, тількино з’явилася в ефірі. Власне, цим твором у другій половині 60х років минулого століття повноголосо заявив про себе Черкаський державний народний хор. Своїм репертуаром, звучанням і манерою виконання колектив одразу став дуже рідним і близьким людям. Хоч би про що співали черкащани, кожен зі слухачів виокремлював із мелодій щось своє, сокровенне, у полоні щемливотеплих асоціацій повертався у дитинство, до затишної батьківської хати, до своєї землі, до буремних років ще порівняно недавньої війни…
“Степом, степом…” На рівні інтуїції навіть за однією лише піснею вгадувалася велика творча особистість молодого композитора і хорового диригента Анатолія Пашкевича. Мало який із тогочасних хорових колективів обходився у своєму репертуарі без Пашкевичевих пісень: “Хата моя, біла хата”, “Мамина вишня”, “Виростеш ти, сину”, “Ой ти, ніченько”, “Земле наша мила”, “Чебреці”…
Ще задовго до нашого особистого знайомства щаслива доля долучитися до творчості композитора випала мені у Полтаві. У складі заслуженого ансамблю пісні і танцю “Лтава” під орудою Валентина Міщенка я співав у баритоновій партії, зокрема і пісні “Степом, степом…” та “Мамина вишня” під час виступів колективу і в Україні, і за її межами.
…На початку 90х, заприятелювавши з Анатолієм Максимовичем у Чернігові, ми не раз говорили про витоки тієї чи тієї його пісні. І стало очевидним: такий величний твір, як “Степом, степом…”, попри заідеологізовану атмосферу тих часів, неможливо було написати під чиєсь замовлення чи до якоїсь дати, як тоді зазвичай було прийнято. Вона виношувалася і шліфувалася не один місяць, була вистраждана зболеною душею авторів, у яких змалечку в пам’яті закарбувалися драматичні образи воєнного лихоліття.
Анатолій ПАШКЕВИЧ:
— Перші начерки слів і мелодії пісні з’явилися у мене на Житомирщині десь у 1964—65 роках, ще до від’їзду в Черкаси. Не дуже вдало склалася у мене ситуація у Житомирі, і я деякий час після роботи у “Льонку” поневірявся у Коростишеві. Жив у готелі, інструмента під рукою не було, так я щовечора музикував у думках. Ось так нанизувалися перші музичні заготовки — “риба”, як ми кажемо… Напливала мелодія, точніше, отой її простий і широкий такт “Степом…степом…” Часто доробляв, переробляв, хотів навіть кинути цю затію, але мелодія не полишала. Разом із нею добирав і слова. Куплети, що народилися з мелодією, пізніше показав у Черкасах поету Миколі Негоді. Він узявся писати свій текст, але довго не виходило, і врешті попросив: “Давай свою “рибу”. Микола використав мої текстові заготовки, бо вони вже були мертво злиті з мелодією і відторгали інші слова як чужорідні — і зробив літературно досконалий текст.
Заслужений діяч мистецтв України, а на той час молодий письменник Микола Негода з Анатолієм Пашкевичем познайомився у Золотоноші на Черкащині, де, гастролюючи задніпровськими селами, базувався Черкаський державний народний хор.
…А говорити двом митцям було про що. І, як виявилося, надовго. Творчі побратими відразу знайшли спільну мову і в майбутньому скріпили свою дружбу не одним десятком талановитих пісень. Той факт, що автори змалку відчули на собі лихоліття війни, певним чином зіграв роль у тому, що згодом цей творчий дует написав окрім “Степом, степом…” — “Фронтові побратими”, “А мати ходить на курган”, “Над Россю”, “Батькове серце” та інші.
Микола НЕГОДА:
— Пашкевич рвучко, як вітер, влетів у готельне помешкання, плече помітно пересмикнулось, очі примружились — і, середнім пальцем поправляючи окуляри на переніссі, придивився до приїжджого.
“Як добре, Миколо, що ти приїхав! — вигукнув Анатолій, ніби бознавідколи знав, хоч бачив уперше. — Ходімо до мене”.
Завів до кімнати й одразу почав на руках показувати, яку пісню їм треба: “Ось таку!” — розмахнув руками, присідаючи. А потім аж підлога під ним задвигтіла, так він заходився вибивати музичні такти. І розвернувся, і руками розмахує, демонструє всю широчінь і велич композиції, не може знайти слів — ритм, каже, має бути неймовірний! А потім вступає хоровод, танці!.. Словом, куплет за куплетом ми десь за день написали цю композицію і святкову пісню, якою мали відкривати концерт.
Але, відчувалось, не це полонило творчу уяву Пашкевича. “Толю, про що ти вранці грав?” — запитав Микола. І тут Пашкевич розповів про задум “Степом, степом…”. Згадав, як в одному селі під час гастролей хористам показали могилу з обеліском і розповіли, що сюди щонеділі за будьякої погоди приходить мати, дізнавшись, що там поховано її сина.
Була саме неділя. Хористи підійшли до обеліска і побачили стареньку жінку, яка копала грядочку і садила квіти. (І це не єдиний випадок, коли Анатолій Максимович зустрічав згорьованих самотніх матерів біля могил синівсолдатів). Вони стали півколом і проспівали для неї найкращі пісні, що були у їхньому репертуарі. Але пошкодували, що немає пісні, яка б передавала материнську скорботу за полеглим сином. Отак і виник задум епохального твору…
Микола НЕГОДА:
— Потім Анатолій показав мені деякі свої заготовки і одразу запропонував: “Сідай, Миколо, і пиши слова!” І почалася спільна творча безсонна ніч. Я пішов у свій номер і, працюючи над першим куплетом, уявляв собі оцю жахливу драматичну картину: наші солдати відступають, а жінки збирають хліб серпами і на кожному кроці на вбитих натрапляють…
Знайшов початок майбутньої пісні, довго шукав середину, потім і кінцівка знайшлася: “Мати, мати, жде свого солдата, а солдат спить вічним сном…” Звісно ж, не обійшлося без чарки “за знайомство”, після чого Толік всю ніч збуджено награвав і наспівував — пробував, як звучить пісня…
Словом, досиділися, не вчулися, як ніч промайнула. Дивимося — надворі вже сіріє, хоча одразу не второпали — вечір то чи ранок?
Уранці я поклав перед Толею текст. Він довго читав, нічого не кажучи, переписав вірші на чистому аркуші (завжди так робив — кожний текст власноручно переписував). Нічого не виправляв, лише запитав: “Як ти здогадався, що мені треба було?” А у мені так само звучала музика, і я її посвоєму виношував. Потім Анатолій узяв баян і розтягнув міхи…
…Десь за тиждень уже у Черкасах телефонує: зайди, послухай! Прийшов я на репетицію, сів збоку. Анатолій почав розспівку з хором. Настроював його, як музичний інструмент. Потім усі встали. Низьким грудним контральто Ольга Павловська заспівала, хор підхопив — у мене поповзла мурашва по спині, заворушився чуб на голові! Ось тоді я відчув: народилася велика пісня, яка не залишить байдужим нікого…
І донині щоразу, коли чую цю пісню, у мене щемить серце і навертаються сльози. Скільки б після того я не слухав цю пісню, Ольжин голос виривався з такого журливого пекла, що аж страшно було слухати — якесь магічне дійство творилося…
…Після гамірливих нічних музикувань обурені сусіди по готелю написали… скаргу в Золотоніський райком Компартії України. Мовляв, “вживайте заходи”: поселили якогось дивакуватого музиканта, а він цілу ніч нікому не давав спати! …Та великий, справді епохальний твір уже нічого не могло зупинити. Вперше його виконали 6 листопада 1966 року у сесійній залі Черкаської обласної ради перед учасниками урочистих зборів.
Анатолій ПАШКЕВИЧ:
— Після традиційного нагородження передовиків сільського господарства виступав лише наш хор, програма була дуже відповідальна. У першому ряду сиділи високі партійні чиновники, навіть представники ЦК. Спершу прозвучала моя “Дума про землю черкаську”, а потім — “Степом, степом…”. І це справді був вибух! Мабуть, не було жодної людини у залі, яка б не притуляла хусточку до очей. Пісня готувалася і виконувалась нелегко. І не лише через складність виконання, а й тому, що і хористи не могли спокійно співати, бо спазми стискали горло. Кілька разів хор зупинявся від неймовірних емоцій, та і я не міг вже сльози зупинити. Беру себе в руки і тихенько, але твердо наказую хористам: “Спокійно, починаємо заново”. А в залі — ні шерехне, тільки то тут, то там хтось, не стримавшись, схлипне…
Після виконання пісні на мить запала тиша, весь зал принишк. На кілька секунд запанував той рідкісний шок і глибокий задум, які ще не потребують ані оплесків, ані вигуків “браво!”. І аж потім вибухнув грім оплесків, що не вщухав кілька хвилин. Подібна реакція супроводжує пісню й донині…
…Призначалась “Степом, степом…” для хорового концертного виконання. Щоправда, я спочатку думав соло віддати чоловіковібасу і навіть пробував це робити. Та зрештою, коли послухали Олю Павловську, всі сумніви відпали самі собою: так, як вона, її ніхто не співав. Слова й мелодія лягли на її голос, як зерно в добре підготовлений ґрунт. Це той випадок, коли нерозривно поєдналися слова, мелодія і голос виконавця… Пам’ятаю, не раз під час виконання пісні на концертах хор, бувало, зупинявся, бо голосники у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу…
Ольга ПАВЛОВСЬКА, народна артистка України, перша і основна виконавиця “Степом, степом”:
— Спочатку автори задумували, що ця пісня буде для чоловічого хору. А я прослухала і почала переконувати — це для жіночого голосу, це ж як плач за загиблими на війні. Я була зовсім маленькою, але пам’ятаю той страхітливий тиждень, коли моїй бабусі Олі принесли три похоронки — на чоловіка і двох синів. Хата у неї була на околиці села, біля цвинтаря. Вона сиділа під тином і все дивилася, дивилася на хрести. Навряд чи у нас в Україні якусь сім’ю обійшла тоді смерть стороною. І мені дуже хотілось спробувати заспівати цю пісню.
Ідучи у відпустку, влітку 66го я отримала від Пашкевича заповітні ноти. Вчитувалась уже в дорозі. Приїхала до мами в Лебединці — там і почалась робота над піснею. Мама стала моєю першою слухачкою. Коли заспівала їй — вона заплакала…
Багато є пісень, в яких я виконую сольні партії разом із заслуженою артисткою республіки Раїсою Кириченко, Людмилою Білановою, Тетяною Горбатенко. Але найближча серцю та, що стала реквіємом полеглим героям — “Степом, степом…”. Більше двох тисяч разів уже виконував її наш хор. Довге життя пісні, в якої виявились такі широкі і могутні крила!
Хоч би куди ми їхали з хором — а наш Черкаський хор об’їздив увесь СРСР — пісня була нашою своєрідною візиткою. Я ніколи не можу співати цю пісню без хвилювання…
(“Черкаська правда”,
грудень 1977)
Микола Негода написав присвяту Ользі Павловській. Хотів прочитати їй, коли ще велика співачка була жива. Не встиг (її не стало у 2002 р.)…
Співачок прийшло багато
На той призабутий звіт.
Глибоке твоє контральто
І досі стрясає світ.
Не може байдужим лишати
Ніколи, нікого й ніде
Поки ще скорботна мати
З дороги солдата жде.
І з піснею в будні і в свято
Будь з нами, легендо жива.
Співачок приходить багато,
А хто так як ти заспіва?
Воістину знакову роль зіграла пісня і в особистому житті поета Миколи Негоди. Вона допомогла розшукати і повернути його перше і, як виявилося, єдине кохання. З Лідою Мусієнко Микола навчався в паралельних класах. Разом відвідували Черкаський Палац піонерів. У 5 класі хлопець написав вірші коханій дівчинці. Вона спочатку не вірила, що він сам… вишиває собі українські сорочки. Ліда теж не була позбавлена таланту співати, танцювати й на гітарі грати. Юний Микола вечорами поспішав до неї на побачення в Степанки навіть через снігові замети. Їй він присвятив і першу свою пісню:
Заспівай, дорога, заспівай,
Розваж піснею серце моє.
Скоро — північ, і слово “прощай”
Нашу радість п’янку розіб’є.
…Життя надовго розкидало їх у різні боки… Почувши “Степом, степом” по радіо (а жила вона у Вижниці), Лідія, схвильована і збентежена, написала лист у Черкаси. Вона, виявляється, вже кілька років жила без чоловіка, який трагічно загинув.
Микола Негода сів на літак і мерщій вилетів на Буковину. До Черкас вони повернулися разом і прожили плічопліч більше сорока років. Лідія Терентіївна довгий час працювала обрядовим старостою в Палаці одружень. Вона ж витягла Миколу з того світу, коли його намагалася зіпхнути туди тяжка недуга…
А “Степом, степом…” розкрилилася і зажила своїм неповторним життям, обростала новими пригодами і шанувальниками.
Цій унікальній за емоційнодраматичним масштабом пісні випала особлива доля — її почув увесь світ. Через багато років Анатолій Пашкевич скаже: “Як на мене, кожен етап життя у людини, як і кожен період творчості, посвоєму цікавий і неповторний. Візьміть, скажімо, “Степом, степом” — пісня й справді настільки тоді популярною була, що мені, молодому, було важко навіть збагнути… А якби я зараз написав її, чи набула б вона такого розголосу? Не знаю. Тоді був якраз її час… Вона вибухнула сумом правди і великих втрат, влучила в самісінькі серця людей, тим паче, що події війни були ще дуже багатьом ветеранам свіжі в пам’яті…”
“Степом, степом” стала по праву нашим національним надбанням і увійшла у “золотий” збірник “Головні пісні і мелодії України”. Велична й сувора, вона вже майже 50 років продовжує хвилювати душі слухачів. Світоч української культури Олесь Гончар, захоплений громадянською, гуманістичною і емоційною величчю твору, назвав його “реквіємом українського народу”.
Далі буде.
