Закінчення.
Поч. у ч. 5, 6 за 2016 р.
“Хата моя, біла хата”
Рідна хата — лагідна й тепла пристань для наших душ. Хата — символ всесвіту, батьківщини, рідної землі, безперервності роду, захисту і допомоги. Символіка хати багата і різноманітна. Олександр Довженко так писав про неї: “…біла з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без “можна?” і без “увійдіть!”. Житло просте, як добре слово, й законне, немовби його творила не людська рука, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені і квітів”.
Знайшов свої незрівнянні ніжні епітети про роль батьківської хати у житті українців і незабутній Василь Скуратівський: “Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність…”
Скільки ще епітетів і емоцій можна додати, щоб сповна охарактеризувати велич і безмежне тепло батьківської хати? Їх, безперечно, доповнила талановита, воістину народна пісня “Хата моя, біла хата”, яка має свою, таку характерну для митців, історію створення.
Анатолій ПАШКЕВИЧ:
Одного разу, пам’ятаю, їхали з Черкас у село на концерт автобусом. На першому сидінні, взявши баян, я почав музикувати щось під настрій.
Дмитро Омелянович питає мене: “Що ти хочеш сказати цією імпровізацією?”
Кажу: “Щось перед очима стоїть хата…” “А яка хата?” — питає він.
“Біла, покривлена хата з сумними вікнами, з вишнями, зі старою скрипучою грушею”, — відповідаю.
Усміхнувшись, поет задумливо мовив: “Схожа на мою, теж виглядає з вишняків, а за хатою — висока грушалимонка”.
Коли повернулись із концерту ввечері, Дмитро Омелянович не пішов до готелю. Залишився у мене ночувати, але не спав. Сидів до ранку у кріслі, щось мудрував на дрібненьких білих папірцях. Списані, вони опадали на підлогу до його ніг, наче осіннє листя під дерево…
Вранці на столі лежав вірш:
Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона,
Пахне любисток і м’ята,
Мальви цвітуть край вікна.
Хата моя, біла хата —
Казка тепла й доброти.
Стежка від тебе хрещата
В’ється в далекі світи.
Я сів за інструмент, шукав музичні образи. Програвав… Плакав…
А Дмитро Омелянович порався на кухні. Готував сніданок:
— Толічка, ходи снідати, — гукнув він.
— Який там сніданок, — бринькнув я акордами. — Ходіть ви сюди, слухайте пісню!
— Хороша, вона піде в люди, — сказав поет. Але про стару грушу не написав. Мабуть, дуже боляче вона скрипіла в його серці. А коли поета не стало, заскрипіла вона у моєму серці, то я й написав новелу “Хата”. Не мені судити про нашу спільну дитину — “Хату мою, білу хату”, але й вона звучить, як і всі наші пісні, у моєму засмученому серці.
Тамара ЛУЦЕНКО:
Пісню “Хата моя, біла хата” Дмитро написав саме для Раї Кириченко. Про неї і про себе. І він, і вона — діти села, діти землі. Від народження і до смерті… Секрет успіху цих пісенних перлин — у творчому сплаві поета і композитора. Дмитро Омелянович дуже точно вилив зі своєї ніжної душі чудові слова, що стосуються особистої долі кожної людини: любов до матері, до рідної землі, до білої української хати, де залишилося родове коріння. А талановита мелодійна музика Анатолія Пашкевича ще більше поглиблює ці людські почуття…
Анатолій ПАШКЕВИЧ. Фрагмент з новели “Хата”
“…Сонце сховалося, а промені згасли. Розірвалося небо останнім журавлиним криком. Земля плакала полиновими росами, а небо ще довго гойдало відлуння останнього крику. На подвір’я налетіла курява, заклубочилась і м’яко постелилася. Зелені листочки споришу посивіли.
…З машини вийшли чоловік і жінка. Зайшли на подвір’я. Колодязний журавель невдоволено зарипів.
Чоловік набрав із криниці відро холодної води. Жінка подала йому пляшку пепсіколи.
Зайшли до хати.
З машини долинала пісня:
Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона…
В хаті прибрано. По стінах і підлозі зів’яле татарське зілля. В кутках — образи. На стіні у рушнику фотографія, на ній — молода мати, батько з хлопчиком на руках.
Чоловік постояв біля неї, зняв і поклав у дипломат. Самотньо зойкнув на стіні рушник. Зняв і його.
Жінка роздратовано нишпорила в хаті по всіх закутках.
— А де ж речі?
— Мабуть, мати перед смертю людям роздаровувала. Такий у нас звичай.
Вийшли з хати. З машини линуло:
В хаті на згадку лишились
Болі й тривоги розлук…
Жінка сіла в машину. Чоловік узяв аркуш паперу і почав писати. Потім підійшов до воріт і приклеїв того папірця: “Продається хата…”
(А. Пашкевич, Мамина вишня, Київ, “Веселка”, 1994)
“Мамина вишня”.
Ніжна пелюстка
великого таланту
В Україні не перерахувати чудових пісень про маму. Зпоміж них є одна, в якій кульмінаційним творчим сплеском заіскрився талант і щедра душа трьох великих українських піснетворців: композитора Анатолія Пашкевича, поета Дмитра Луценка і співачки Раїси Кириченко. Одного житомирянина і двох полтавців. “Мамину вишню”, яку вони пелюстка за пелюсткою складали і вивели до вершин народної мелодики, ніжності і материнської любові, підхопив увесь український народ. Пісня увійшла в кожну українську оселю і поселилася в ній затишним мелодійним серпанком… “Мамина вишня” — ці два слова — прості і ніжноматеринські — стали символом нашої любові і відданості найдорожчій людині. Її, як і багато інших пісень Анатолія Пашкевича, приймають за народну, що є вищим визнанням для авторів і виконавців.
Біографія пісні “Мамина вишня” — це певною мірою біографія становлення і справжнього творчого злету Раїси Кириченко. По суті, й перша велика слава прийшла до неї разом із піснями Анатолія Пашкевича на вірші видатного поета Дмитра Луценка. На їхніх творах формувався репертуар, подібного якому, напевне, не було у жодного зі співаків України.
За особистими, дещо суб’єктивними емоціями творців і численними спогадами нині важко вибудувати весь хронологічний ланцюжок від виникнення ідеї і до вивершення легендарного твору. Та це й несуттєво: у кожного з авторів було, безперечно, немало спогадів, пов’язаних із вишнею їхнього дитинства. Всі вони лягали в підмурівок пісні, і, зрештою, допомогли їй піднятися над іншими мелодіями, полонивши буквально кожного українця.
Як свідчать спогади і документальні джерела, перші обриси знакової пісні почали вимальовуватися в Луцьку.
Анатолій ПАШКЕВИЧ:
— Волинський народний хор — то був новий етап моєї творчості. Там була написана “Мамина вишня” на слова Дмитра Луценка. Як вона виникла? Коли поховали маму, сусідка сказала мені: “Толік, напиши пісню про маму”.
Хоч як тяжко було, а десь на другий чи третій день я вже загорівся цією думкою. І скажу вам, пошуки спочатку марними були — ну, не виходило одразу знайти такий образ, щоб ішов від серця, розумієте? А було як… Біля хати мама тюльпанів посадила — вона дуже квіти любила. І ось, коли приїхав на сорок днів, взяв тюльпани і пішов покласти їх на могилу. Підійшов, заплакав, вийняв хустину і витер сльози. Дивлюсь — хустинка червона. Я аж вжахнувся! Стою біля могили, чую, ніби мама промовляє щось до мене. Ото тоді десь і народився той образ… А от червоні сльози — то від пилку тюльпанів… А то ще мама колись лутівкивишні посадила поруч, а одну з них окремо. І сказала: “Оце, Толік, моя вишня. Мене не буде, а ти доглядай її…”
Десь 1978 року в Луцьку у мене з’явилося кілька рядків. Телефоную в Київ: “Дмитре Омеляновичу, приїжджайте, треба, щоб Ви підсобили”. Розповів йому про мамині тюльпани, про вишню, про те, як помирала мама. Розмова наша дуже схвилювала поета. А через кілька днів Дмитро Омелянович приїхав в Луцьк, привіз із собою написані кілька рядків до майбутньої пісні. Митя, до речі, часто приїздив до мене в Луцьк, і коли ми працювали конкретно над твором, він, мабуть, навіть частіше бував на Волині, ніж у Києві. А як його приймали, як його любили і поважали на Волині, скільки друзів у нього там — це не можна передати словами! Дмитро Омелянович, до речі, визволяв Луцьк під час війни. Наприклад, у драмтеатрі вийде сказати слово перед глядачами і артистами, а оплески хвилин десять не стихають: і концерт не починається, і він слова не може вставити, щоб подякувати…
…Щось ми написали, я дібрав мелодію, але спершу вона мені не сподобалася. Поїхав і Дмитро Омелянович. Теж не весь текст написав.
І десь одного разу буквально за п’ять хвилин вималювалась мелодія. І коли по телефону я програв Дмитрові, він буквально підхопив і проспівав у ритмі начерки тексту. Одразу сів у поїзд і на ранок був у мене. Отак і довершували наїздами — Луцьк—Київ, Київ—Луцьк… Зрештою, вона якось пішла у нас, ніби хтось диктував нам і текст, і мелодію…
Боже, а скільки ми сперечалися у творчих муках під час роботи над піснею!.. Навіть таке придумали: якщо я знаходжу якесь вдале слово чи поетичну фразу до місця, — він мені платить 20 копійок. Бувало, що я заробляв за день карбованець або й два. Та справа, звісно ж, не в копійках… Азарт такий був! А ми зранку прокинемось ото і цілий день працюємо, буквально до виснаження… Митя завжди говорив, що треба знайти оту “зернинку”, з якої б проросла пісня.
І ось почалися творчі пошуки тієї “зернинки”. Дмитро Омелянович зачинився в кімнаті, а я з баяном — на кухні. Музикував, шукав отой музичний зворот, який висвітлив би образ мами біля хати, подвір’я, садок, дитинство…І раптом з’являється: “…плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду…” Я біжу в кімнату й гукаю: “Дмитре Омеляновичу, є пісня — “Мамина вишня”!
Дмитро Омелянович слухав мою імпровізацію. Я помітив у його сумних очах далекі вогники, які відсвічували нестерпний біль, що зачаївся у його серці ще тоді, коли поховав доньку Ларису, якій було всього сімнадцять літ.
Тримаючи в руці папір, узяв стільця, пішов у кінець кімнати, сів обличчям до кутка і почав писати. Його плечі здригалися. Я тихенько вийшов на кухню, сидів нишком, курив. З кімнати долинали поетичні рядки, я слухав, як Дмитро Омелянович тремтливим голосом шукав оту “зернинку”, з якої проростає пісня. Я відчував, що поет линув спогадами у далеке дитинство, у рідну Березову Рудку на Полтавщині, до могили своєї мами, що проводжала його молоду долю за село…
І злився воєдино музичний і поетичний образ материнської долі. І народилася пісня!
(Записано у травні 1996 року в Чернігові)
Микола КИРИЧЕНКО:
— Дмитро Омелянович Луценко ставився до нас із Раєю, як до своїх дітей. Його донька, дуже талановита дівчинакрасуня Лариса, яка дуже рано померла, була чимось схожа на Раю. І оці всі емоції і асоціативні спогади у наших стосунках так переплелися, що вони не могли не вплинути на атмосферу, в якій народжувалася пісня. Поет написав перший варіант, приїжджає, показує — Раї щось не сподобалося. “А що не так?” — цікавиться.
— Хотілося б, щоб ось тут була присутня квітуча вишня…
— Гаразд, постараюсь твій настрій вловити.
Наступного разу пропонує вірші.
— Отут щось не так, а отут дуже добре…
— О, яка ти, Раю, щось таке хочеш, а не можеш висловити від надміру емоцій, — сміється Луценко. Він вірші разів зо три переписував, бо Рая до текстів дуже прискіпливо ставилася. Не подобається — сама поправляла, хоч би хто був автором.
А скільки було правок по телефону — дзвінки лунали і о першій ночі, і о третій… Пашкевич переважно в Луцьку працював над піснею, а у Києві вони з Луценком її завершували…
Раїса КИРИЧЕНКО:
— Один із чергових дзвінків Дмитра Омеляновича в Черкаси сповістив мене, що пісня вже готова. Аж тут — о, удача! — ми їдемо на гастролі в Луцьк.
З надією отримати нарешті омріяну пісню, як на крилах, лечу скоріш до Анатолія Пашкевича…
Запізнилася — пісня була готова, та не для мене… Стало дуже боляче, недобре. Композитор розпорядився поіншому. Дмитро Омелянович теж переживав. Він присвятив мені вірш про мамину вишню, а “Мамину вишню” співали без мене.
Дмитро Омелянович мене заспокоїв і, попросив, щоб я без вагань виконувала “Мамину вишню” і не сумнівалась, що це пісня — для мене. І я співала, і завжди включаю до свого репертуару, тому що вона мені прийшлась до вподоби…
…Пригадалося відвідання Канади у грудні 1995го. У місті Торонто відбувалися мої сольні концерти, на кожному з них я обов’язково виконувала “Мамину вишню”. Глядачі завжди зустрічали її бурхливими оплесками. А потім, заспокоївшись, кричали: “Хату мою, білу хату”… І я співала на їхнє прохання і цю пісню. І так в усіх залах.
Коли співаю ці пісні, то намагаюсь вкладати всю душу, щоб і мамі сподобалося. Завжди в мені присутня впевненість, що і вона сидить серед глядачів. І я співаю лише для неї, незважаючи на те, що вона вже померла…
Мене часом просять переписати пісні, вислати ноти. Мій чоловік Микола Михайлович, керівник усіх оркестрів, де я співала (“Росави” у Черкасах, “Чураївни” у Полтаві), весь час переписує ноти і багатьом пересилає… Особливо просять “Мамину вишню”, “Хата моя, біла хата”…
Як на мене, то секрет успіху цих пісенних перлин — у творчому сплаві поета і композитора. Дмитро Омелянович дуже точно вилив зі своєї ніжної душі чудові слова, що стосуються особистої долі кожної людини: любов до матері, до рідної землі, до білої української хати, де залишилося родове коріння. А талановита мелодійна музика Анатолія Пашкевича ще більше поглиблює ці людські почуття…
(“Робітнича газета”, жовтень 1996 р.)
