Євген БАДІН
Домовився… Їду в добровольчий підрозділ “Карпатська Січ”, що воює на Донбасі. Ввечері молодий боєць із позивним “Фізрук”, який ностальгічно нагадував про шкільні роки, довозить до донецького Курахового, де на колишній базі відпочинку міститься підготовча база підрозділу.
У Кураховому молоді хлопці проходять військовий вишкіл. Вранішнє шикування. Старший кричить: “Слава нації!” і від новобранців звучить відповідь: “Смерть Московській федерації!” У націоналістичному підрозділі без дипломатії називають саме того ворога, який паплюжить нашу землю. Про ступінь вишколу не беруся судити, оскільки на практичних заняттях у хлопців не був.
Наступного дня “Фізрук” повіз мене до штабу підрозділу. Блок-пост на в’їзді до першої лінії оборони. Дебелі бетонні балки на асфальті унеможливлюють проїзд по прямій на швидкості. Кілька військових і міліціонерів зі зброєю. Тут уже треба знати пароль, бо інакше завернуть назад. Пароль упродовж доби змінюється. “Фізрук” виконує всі вимоги, і нам дозволено в’їхати в зону війни.
Асфальт незабаром закінчується, й курною дорогою в’їжджаємо в мальовниче село. Село поблизу Донецька, тож у такому привабливому місці заможні донецькі мешканці побудували собі двоповерхові дачні будиночки. На чорній брамі одного з будинків по вертикалі білою фарбою написано: “Карпатська Січ”, а по горизонталі брами замість “Ласкаво просимо” загрозливий напис “Можливо, не вб’ють, але покалічать”. У великому, на кілька машин, підземному гаражі штаб. Тут я і зустрівся з командиром добровольчого підрозділу “Карпатська Січ” Олегом Куціним.
Пан Куцін зараз відома людина. Командир “Карпатської Січі” з часу її заснування, а це вже цілий рік. Командир “Легіону Свободи” — це комбатантське об’єднання всіх членів партії “Свобода”, які воюють у різних добровольчих і регулярних військових і міліційних підрозділах. Також наразі пан Куцін очолює обласну донецьку організацію партії “Свобода”.
При всіх своїх посадах і заслугах пан Куцін лишається людиною непіарною. Він робить справу і його обходить, де, коли, кому і як наспівують дифірамби чи сурмлять фанфари. Уся його справа, військова і цивільна, присвячена неньці-Україні. Людей він перевіряє справами. Якось попросився в “Карпатську Січ” кадровий військовий — майор. Куцін поставив умову: у мене в підрозділі всі починають службу з рядового, а потім війна покаже, хто на що здатний. Для майора виявилося принизливим служити рядовим, тож він відмовився.
Олег Куцін — добрий організатор. Після важкого поранення під Донецьким аеропортом він пробув на лікуванні в Дніпропетровську два з половиною місяці. “Карпатська Січ” не розвалилася, навпаки, після важких боїв вона збереглася як бойова одиниця, вигартована “градами”, танками, самоходками, мінометами й усім тим, чим ворог випробує наших бійців. Наразі “Карпатська Січ” входить до складу 93-ї бригади ЗСУ.
У підрозділі панує атмосфера відповідальної демократії. Усі добровольці ставляться до військової справи як до небезпечної, але конче необхідної роботи. І тому вони добре знають прицільну дальність кожної зброї. І тому снайпер і командир взводу “Музикант” ретельно вивчає книжку американського снайпера. І тому двоє бійців доводять, що перекриття з двох шпал не пробивається снарядом із самоходки, а бетонне перекриття снарядом проламується, тому краще ще раз замовити деревину. І тому вони добре знають можливості німецьких автівок, які є в підрозділі: ця автівка може потягти підбиту розвідувальну машину з передової, а ця — не зможе. І тому… Їх дуже багато цих тому.
Ех, мій працелюбний неагресивний український етнос! Для тебе й війна — це специфічна важка робота, яку ти не любиш, але мусиш якнайкраще виконувати заради свободи свого народу. А війна тут відчувалася постійно: час від часу лунали недалекі гарматні та мінометні постріли й кулеметні черги, рідко бахкала самоходка. Оселили мене в доброму будиночку неподалік від штабу. Хазяйнував тут молодий закарпатець із позивним “Верховинець”. Пояснив мені свій позивний: він не з тих, хто проживає на Верховині, а з етнічної групи верховинців, що здавна мешкають на Закарпатті. Я поцікавився: “А що, хлопці в підрозділі — це все націоналісти тільки з Закарпаття чи Західної України? Куцін із Закарпаття, ти також з тих країв?” Верховинець заперечив: “Ні, у нас у підрозділі бійці з усієї України. Поговоріть із людьми і дізнаєтеся, хто звідки”.
Наступного дня Куцін дозволив побувати на передовій. Екіпірували мене в новенький бронежилет і каску. Виділили для поїздки автівку з унікальним номерним знаком “Хунта 11”. Хтось там роздебендював про хунту? Так, нате вам на ваше прохання, їжте.
Передова за три кілометри од штабу. Віз мене командир взводу і снайпер “Музикант”. Він виявився молодим хлопцем із містечка Добропілля Донецької області. “Верховинець” правду сказав: у підрозділі хлопці не тільки з Західної України. Добропілля, до речі, уславилося тим, що одним із перших вигнало носіїв сепарської московської чуми геть. І одним із тих, хто був прямо причетним до вигнання зачумлених, був саме “Музикант”. А потім він пішов воювати за рідну Донеччину в добровольчий підрозділ “Карпатська Січ”. І воює вже майже рік. Двічі був поранений. Та коли я повернувся в мирний Дніпропетровськ, надійшла сумна звістка: “Музикант” поранений утретє. На передовій він підняв руку, і в ту ж мить ворожа куля влучила в нижню фалангу середнього пальця на лівій руці. І пальця не стало. Гадаю, що снайпер “Музикант” найближчим часом стане в стрій: мотивації додалося.
— Коли для тебе особисто скінчиться війна? — запитав я “Музиканта”.
— Коли наша армія вийде на українсько-російський кордон.
І ось ми на передовій. Наша, підбита ворогом БМП, стоїть самотньо в полі, бо немає тягача, щоб вивезти. Ніхто її не охороняє. Та ніхто, окрім військових, сюди й не потикається, бо це вже зона обстрілу. Польовою дорогою, що йде через заросле бур’янами поле, наближаємося до терикона. На дорозі кілька свіжих вирв до метра в діаметрі. Вирви заголили землю: вона була вугільно-чорною. Я вказую на вирви.
— Сліди нічного обстрілу, — каже “Музикант”.
— А зараз можуть шмальнути?
— Запросто.
Під’їжджаємо до терикона. Він заввишки метрів із двадцять, уже завів на своєму тілі бур’ян, переважно амброзію, яка витісняє нашу традиційну лободу. Позиції бійців обладнані майже на самому вершечку терикона.
Ця штучно створена шахтарями висота дуже зручна для бійців: видно далеко. Прямо — поле, праворуч залишки донецького аеропорту. За полем, а це 700 метрів, уже позиції московських пекельників.
На горі заходимо в перший бліндаж. Мене зустрічає молоденька дівчина. На передньому краю оборони української армії, там, де першими приймають бій — ніжне дівча. Від здивування не зразу формулюю питання.
— Який твій позивний, дівчино?
— “Січеславська”.
— Та ти що, землячка? З Дніпропетровщини?
— Так, я з Краснопілля.
— А я з лівого берега. Район кінотеатру “Правда”. Слухай, а як тебе мати на війну пустила?
— А вона й не пускала. Два місяці зі мною не балакала, як я на війну пішла.
— То скільки тобі років?
— Двадцять два.
Мені знову забракло слів. А дівчина своїми круглими очима дивилася на мене буденно, наче це найзвичайнісінька справа стирчати дівчиську на передовій цілодобово під артилерійськими та іншими обстрілами.
— Моя сестра також тут, у “Карпатській Січі”, — вирішила вона поділитися цікавою для мене інформацією.
— Сестра?
— Так. Її позивний “Соловейко”.
— Вона старша?
— Ні, молодша. Їй двадцять один рік.
Чуєте, ви всі, хто різними способами ухилявся від мобілізації! Всі, хто за статевою належністю іменує себе чоловіками. Чуєте! Січеславські дівчата на бойовій позиції! А дівчат до військових лав ніхто не гукав, повістки їм ніхто не носив. Вони самі пішли захищати Неньку і вас також.
А їм ще дітей народжувати, маленьких таких українців і україночок…
Разом із “Січеславською” в бліндажі молодий бородатий боєць “Костя”. Йому 25 років, він із Тернопільщини. Здається, сором’язливий, бо розмова якось не пішла. Обдивляюся бліндаж і навколо нього: багато різної зброї. Це добре. При раптовому нападі є чим добре поцілити в ворога. Заходить командир взводу, позивний “Омелько”. Він старший за своїх бійців, йому 33 роки, воює також довше за них: з грудня 2014 року.
Я попрохав показати інші позиції. “Омелько” і “Січеславська” вирішили мене супроводжувати. Ми пройшлися траншеєю вздовж терикона. Траншея трохи розширилася, й ми опинилися на маленькому майданчику. Терикон тут трохи понижувався. Чиясь каска, а може, й не одна, мелькнула поверх терикона. В ту ж мить почулася глуха коротка кулеметна черга. “Пригнутися!” — скомандував “Омелько”. Кулі свиснули десь зовсім близько, але з іншого боку терикона. Я з запізненням присів. Все одно добре, що на голові є каска, а на тулубі кольчуга-бронік.
Зворотний шлях минув без пригод. У штабі познайомився з заступником командира “Барсом”. Він сказав, що на фронті два “Барси”, другий “Барс” з таким позивним воює в “Правому секторі”. На мобільному телефоні навіть показав світлинку: обидва “Барси” в повній військовій амуніції усміхаються на камеру. Наш “Барс” зі Львівщини, йому 42 роки. Як і Куцін, починав волонтером, а потім змінив волонтерство на бойову службу. Під Пісками був поранений осколками міни. Посвист міни відчуває зразу. На відкритій місцевості тільки з’являється цей звук, треба зразу лягати на землю, інакше обов’язково будеш ушкоджений.
“Барс” розповідає, що боєць часто перевіряється під час першого серйозного обстрілу. Є такі люди, які рвуться в бій. Приїжджають, проходять вишкіл, їх ставлять на бойову позицію. Починається мінометний обстріл і боєць уже не боєць: над ним панує страх. Ніхто над ним не сміється, не принижує; таку людину просто відправляють у тил: не кожному дано бути воїном. “Барс” негативно ставиться до мобілізації: “Мобілізація — це примус. Чи будуть добре воювати ті, хто прийшов на війну з примусу?” Тема серйозна, тож я не підтверджую його думку і не спростовую: якось роззнайомимося більше, тоді й подискутуємо.
У Куціна в штабі на стіні в рамочках висять портрети загиблих бійців. Вічна пам’ять! Пригадується вірш, написаний дівочою рукою, вірш, що я випадково знайшов прикріпленим до шмуцтитулу книги І. Франка в Кураховому:
Щоб країна ввійшла в майбуття —
Вільна, сильна, без чвар та війни —
Віддають найцінніше — життя
України найкращі сини!
Єдину поправку я зробив би до цього вірша: не тільки сини, а й дочки. Згадав дівчину з Краснопілля, бійця “Січеславську”, її справжнє ім’я Юля Дзюба. Вона прагне жити і любити, навіть дивлячись в обличчя смерті. Там, на фронті, вона знайшла кохання — бійця зі свого підрозділу. І як люди статечні, вони купили в селі порося й вирощують із нього доброго кабанчика на своє весілля. Життя триває.
