Богдан Дячишин Фрагмент розмислів…
Із 30 листопада 2013 року мій iPad у сльозах. Він мокрий і сьогодні. Хроніку жахливих подій необхідно дивитись і дивитися, щоб осмислити все, що сталось, і щоб більше такого не повторилося. Героїзм Небесної Сотні поза межами людської логіки, їхні імена мусимо вписати в історію України золотими буквами. Книжка, де будуть згадані поіменно всі, хто загинув і поранений, мусить лежати в кожного на столі поруч із Біблією і Кобзарем. Схилімо свої голови у вічній скорботі, передаючи її з покоління в покоління, і збережімо пам’ять про Них, щоб вони жили вічно в наших серцях. 22 лютого — Державний день пам’яті героїв Майдану.
Два випадки, які я запам’ятаю на все життя. За сценою Майдану хірург обмиває обличчя забитого героя. У цей час у кишені його куртки дзвонить телефон — мама. Дві дівчини в чобітках на високих підборах і білих куртках лупають бруківку і носять на передову…
Читаю допис Володимира В’ятровича в Facebook від 22.02.14 р. після виступу на Майдані пані Юлі “Ощадна символічність…” Ми не можемо жити без ідолів — хліба і видовищ. Коли станемо розумнішими й інтелігентами душі? Як швидко ми все забуваємо. Людська пам’ять дуже коротка. Наш мозок не здатний думати. Очевидно, що ми ще не готові до повного нашого одужання. Сумно… і ще довго будем плакать, щоб ніхто не бачив…
…Не все в житті я можу зрозуміти, не розумію і того, що відбувається в політичному середовищі. Чи випадково Декарт свого часу сказав, що “В політиці і релігії нічого змінити не можна”? Кожна освічена людина читала Біблію: “Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, — і немає нічого нового під сонцем!..” (Еклезіяста 1:9). Тут і розставлені всі крапки, але нам від того не легше. Ситуацію необхідно міняти докорінно, виходячи з тих загроз, перед якими перебуває Україна. Орда насувається зовні і зсередини. Всі сили в єдиний кулак — єдність, мужність, стійкість, й, особливо, мудрість нам потрібні.
Наталя Дзюбенко-Мейс. Того дня мені ніколи не забути. 18 лютого. День народження Джеймса. Дим побачила з Байкової гори. Помчала на Майдан…
Любов Сердунич А в мене — новела про ті дні…
Де ти, хлопчику з Майдану? (фрагмент).
…Прожогом бігли надвір, беручи все, що було напохваті. Майдан заворушився, наче злагоджений механізм. Кулею вискочив і Сашко. За ним уже ніхто не дивився. Сам бачив, що конче треба чинити: ситуація керувала діями. Подавав пляшки для запальної суміші, котив шини, шукав лікарів. Дим випікав очі, горло, зупиняв дихання. Спалахи сліпили. З горбів сипалися кулі. А з неба пішов дощ, такий недоречний! Відбились аж над ранок.
Після кожного такого бою довго не міг заснути, хоча й зморений був украй, “до решти”, як мовить… Хто? Чиє це слово? З якого краю принесене? Аааа!.. Це ж його ТАМтешня подружка Улянка!.. Крутився на твердому матраці, хоча й до твердості йому не звикати: ТАМ у них — теж не перини… Не спить і найближчий збоку сусід: теж голосно і глибоко зітхає. Хтось крикнув спросоння, схопився. Сашко тісно сплющив пекучі очі, та в думках і тілесному тремтінні — щойно пережите.
— Спи, Олесику, поки втихло. Ранок скоро, не виспишся, — почув знайомий голос. Такі ночі були часто: з вогнями, криками, стогоном і страхом, якого не встигаєш відчути. Не встигаєш, бо ти потрібен іншим. ТУТ ти — не самотній, адже в тебе — стільки справ, стільки рідних: мільйони, цілий Майдан, а це — вся Україна!
А в найстрашніші дні, коли було справжнє пекло, коли втратилося відчуття часу, страху і болю, коли вперше довелося близько побачити смерть, і не одну,
коли не міг спинити сліз за загиблими, коли небо, земля і всі сторони світу злилися в один суцільний вогонь, коли раз у раз падали друзі, коли здалося, що й ти сам падаєш, наче вцілений кулею, — серед того суцільного вогню і вогню у грудях він чітко уздрів лик Тараса Шевченка. На мить навіть завмер у вигнутій назад позі, не вірячи очам, навіть не здогадався — бо не до цього було і… чомусь не стало сил — звернути увагу ще й інших, проте він, Олесь Безрідний, чітко бачив Тарасів портрет таким, як у залі “його” притулку! Кобзар постав — наче образ на покуті. Це було диво! Мовби сам Поет дивився, як починає здійснюватися його Заповіт: “Вставайте, кайдани порвіте!”.
Відшуміли бої. Та зло не зникло. Зло треба знищувати, а не проганяти! Це знає й Олесь! Тому його побратими запевнили, що не лишать Майдану, поки зло не буде покаране. Життя помалу владнається. І сміття: те, що насмітили, і те, що вибрали на трон, — буде на смітнику. І буде Майдан. Для зустрічей. Це він точно знає. Тільки хай країна відійде від ран і втрат. Сюди приїздитимуть Сашкові друзі. І всі, хто вижив.
…Інколи небо вчуває перегук голосів:
— Де ви теперечки, рідніші рідних?
— Де ти є, хлопчику з Майдану?..
Ніна Гончарук 10.02.2016 р. …Панно на профспілках змінили на біле простирадло. А що? — біла пляма, не було палаючих профспілок, не загинули там люди! Фотопанно зі світлин Героїв Небесної Сотні на Грушевського сплюндрували — підпал, кажуть… Наполегливо викреслюють з пам’яті…
Світлана Бреславська 18 лютого 2014. Всі в університеті наче німі. Дивляться один на одного тривожними очима… В кабінеті працює телевізор, транслює, як горить Майдан. Робота валиться з рук. Кожен підійде до телевізора, постоїть і далі йде, понуривши голову. “Що то буде?!” Увечері біля ОДА формувалися автобуси на Київ. Жінок не брали категорично. У повітрі витала думка: “Їдуть на смерть!”… Підняли по тривозі військову частину внутрішніх військ, планували відправити на допомогу “Беркуту”… Ми, через певні обставини, дізналися першими, зателефонували організаторам Івано-Франківського майдану. Кажемо: “…хлопці їхати не хочуть. Просять їх заблокувати!” Слава Богу, франківський майдан відреагував оперативно — військова частина була заблокована протягом півгодини… (Жах! Пишу і плачу.)
Здається, наступного дня змогла вийти в місто… Зустріла Степана Процюка. Йде блідий, стривожений. “Світлано, вони почали стріляти! Вже одинадцять загиблих…” Стоїмо і не розуміємо, що це робиться і що нам робити… Страх і відчай, і зло на ту мерзоту з Банкової… Біля ОДА дедалі більше народу, автобуси, люди зносять, хто що може… Увечері в Івано-Франківську горіло приміщення СБУ. Тодішній керівник-дніпропетровець утік чорним ходом, навіть не забравши речі…
