Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ: «Шевченко не розділяє, а єднає»

До 150річчя з дня народження Михайла Грушевського

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

Виконуючи нашу обіцянку, що Шевченкова присутність буде важливою особливістю нової рубрики, присвяченої Грушевському, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО у другій статті розповідає про сприйняття вченим “національної сторони” Кобзаревих поезій.

Нестаріючі висновки

Грушевського

Грушевський вважав, що Шевченкова поезія розплющила очі приспаному українству і звела в одну національну сім’ю роз’єднані частини України. Він оригінально перефразував Тарасову хвалу видатному чеському і словацькому славісту ПавелуЙосефу Шафарикові (Шевченко присвятив йому поему “Єретик”):

Слава Тобі, НАШ ТАРАСЕ,

Во віки і віки,

Що звів єси в одне море

УКРАЇНСЬКІ ріки.

Проте Михайло Сергійович не лише висновував, що Шевченко “з’єднав в одно тіло розшматовані частини української землі, українського народу”, але й наголошував, що творчість Кобзаря “має велику вагу, як високоцінне сполучення глибоко національних настроїв з такими ж настроями гуманности і загальнолюдської солідарности”. Цей висновок, зроблений у статті “Свято єднання” 1912 р., тобто незадовго до 100річчя з дня народження Шевченка, не тільки не застарів, а й набув особливої виразності на тлі палаючої межі, яка, говорячи словами Грушевського, “від віків розділила Україну від Московщини”. Водночас зростає наголошене вченим значення Шевченкової творчості, “свобідної від усякої агресивности, від усяких елементів егоїстичного, зоологічного націоналізму”. Ще 1902 року, виступаючи на Шевченкових роковинах у Кракові, тобто в польській аудиторії, Грушевський говорив: “Страждання не викликають в нім бажання пімсти — почуття ворожнечі особистої чи національної йому чуже. Він не знає охоти відбити страждання свої й своїх земляків на кімсь іншім, відплати ворогам за його кривди. Класове чи національне ворогування йому незнане. Братолюбіє для нього зістається найкращим добром, національні відносини, оперті на етиці й справедливості, — ідеалом”.

Не будемо формально й відособлено тлумачити кожну максиму Грушевського, скажімо, про те, що Шевченко не прагнув “відплати ворогам за його кривди”. Згадаймо хоча б кінцівку вірша “Чигрине, Чигрине…”, написаного тридцятилітнім поетом у Москві:

Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти.

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.

Головне, що Грушевський абсолютно точно сказав про Шевченків ідеал добра і справедливості. У його статті “Свято єднання” цей ідеал був особливо акцентований у зв’язку зі зізнаннями російського письменника Володимира Короленка на сторінках “Історії мого сучасника”. Короленко, життя якого було дуже тісно пов’язане з Україною, розповідав, як він познайомився з творчістю Кобзаря, ще навчаючись у Рівненській гімназії. Спочатку з поезією Шевченка в його душу увірвався романтизм старої України, потім сприйняття деяких поетичних творів Кобзаря почало суттєво змінюватися. Вчитаємося у рядки, що привернули увагу й Михайла Грушевського:

“А затем коегде из красивого тумана, в котором гениальной кистью украинского поэта были разбросаны полные жизни и движения картины бесчеловечной борьбы, стало проглядывать коечто затронувшее уже и меня лично. Гонта, служа в уманьском замке начальником реестровых казаков, женился на польке, и у него было двое детей. Когда гайдамаки под предводительством того же Гонты взяли замок, иезуит приводит к ватажку его детейкатоликов. Гонта уносит и режет обоих “свяченим ножом”, а гайдамаки зарывают живьем в колодце школяров из семинарии, где учились дети Гонты.

У Добролюбова я прочел восторженный отзыв об этом произведении малороссийского поэта: Шевченко, сам украинец, потомок тех самих гайдамаков, “с полной объективностью и глубоким проникновением” рисует настроение своего народа. Я тогда принял это объяснение, но под этим согласием просачивалась струйка глухого протеста… В поэме ничего не говорится о судьбе матери зарезанных детей. Гонта ее проклинает:

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?..

Думалось невольно: ведь он на ней женился, зная, что она католичка, как мой отец женился на моей матери… Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь…

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу,

за братерство,

За волю Вкраїни…”

Ці поетичні рядки Короленко взяв із Шевченкового вірша “Гоголю” (1844). Чи й варто доказувати, що в них немає “пекучої туги” за синовбивством. Кобзаря хвилювало зовсім інше: “Не заріже — викохає / Та й продасть в різницю / Москалеві”. Це так само неприпустимо, як віддати Тарасового сина Андрія з “Тараса Бульби” польській шляхті.

Закінчу цитування думки Короленка:

“Это четырехстишие глубоко застряло у меня в мозгу. Вероятно, именно потому, что очарование националистского романтизма уже встречалось с другим течением, более родственным моей душе… Я нашел тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература…”

 

Михайло Грушевський

не погоджується з Володимиром Короленком

Михайло Грушевський лише мимохідь заторкнув цей вибір юного Короленка на користь російської літератури — кожний має право на свої вподобання. Тим більше, що Володимир Галактіонович на все життя зберіг інтерес до творчості Шевченка. Шануючи відомого письменника, Михайло Сергійович із усією серйозністю поставився до його мотивувань, зауваживши, що “такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчости, мусів вразити кождого хоч трохи близше обзнайомленого з духом Шевченкової поезії — настільки вони суперечать основному гуманному тонови сеї поезії”.

Грушевський визнавав, що певні подробиці та образи української минувшини в Шевченковій творчості не раз бентежили декого своїм кривавим колоритом і навіть викликали закиди про негуманні настрої Шевченкових поезій. Подібні думки лунали найчастіше в польських колах, але, за словами Грушевського, “зробив певне вражіннє голос російського письменника, що своє відчуженнє від української стихії, до котрої належав він походженнєм, толкував тими антипатичними нотами, які його вразили в сій книзі живота українського народу — Шевченковім Кобзарі”.

Михайло Грушевський не став перепиняти чи повчати Володимира Короленка й у статті “Свято єднання” лише толерантно зауважив, що поезія — не математична формула, тому безпосередні переживання поета, продиктовані конкретними реальними враженнями, не одноразово відходять від провідних мотивів його творчості. На думку Грушевського, “Шевченко не був теоретиком — мислителем ані практичним політиком, його сила лежала в глибині й інтенсивності його чуття, вражливого і гарячого. Але в основі своїй се чуття було глибоко гуманне, безмірно далеке від усякої національної виключності, націоналістичного канібалізму. Інтерес до поверхневих ефектів української минувшини грає у Шевченка дуже незначну роль, особливо в пізнішій творчості. Передусім поет шукав у цій минувшині моральні, етичні вартості, відкидаючи поверхневий блиск і “славу куплену кровію”.

У моторошній сцені з “Гайдамаків” (1839—1841), на яку посилався Короленко, справді “сконцентровано всю жахливість релігійної ворожнечі між людьми, особливо коли вона накладається на ворожнечу соціальну і національну” (Іван Дзюба). Та вона так само безмежно далека від оспівування національнорелігійного розбрату, як шекспірівський “Макбет” від пропаганди насилля. Дітовбивця Гонта у Шевченка щиро просить Бога “Нехай на сім світі / Мене за вас покарає, / За гріх сей великий”, але він усвідомлює, заради кого вчинив нелюдський злочин:

“Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину”.

Не випадково пізніше у Шевченковому вірші “Холодний Яр” (1845) Гонта з’явився втіленням борця “за святую правдуволю”, здатного розбити “живе серце / За свою країну”.

Грушевський і сам писав уже про розправу поляків над гайдамаками: “Тяжкими муками замучено Гонту і багатьох інших… Тих, що не були вбиті відразу, судили потім… й засуджували на різні кари, найбільше на кару смерті:

Ой зв’язали та попарували,

Ой як голубців у парці,

Ой засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці, —

згадує пісня сумний кінець останнього великого повстання на Правобережжі”.

Цікаво, що значно раніше від статті “Свято єднання” Грушевський, заперечуючи трактування “Гайдамаків” професором Ягеллонського та Віленського університетів М. Здзеховським (Урсином), писав: “В “Гайдамаках” автор знаходить “нудьги ще більше, як у інших поезіях і та нудьга однією рукою списала любов, другою — криваву ненависть”, автор чи не пойняв віри, чи не вподобав слів Шевченкової передмови: “Серце болить, а розказувать треба, нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються з своїми ворогами”; на мою думку, Шевченко непогано пояснив ідею поеми; гайдамаки карали зло — тим вони й милі поетові, але вони карали зло злом — се була їх помилка й ся думка, се почуття надає сумного духу, котрим перенизана поема; синів і внуків ця поема має навчити, щоб іншим робом рятували правду”.

Виходить, що Грушевський задовго до видатного філософа, уродженця Києва Миколи Бердяєва фактично попередив його знаменитий висновок: “В революции происходит суд над злыми силами, творящими неправду. Но сами судящие силы творят зло”. (Між іншим, Грушевський, який наприкінці 1916—початку 1917 рр. відбував заслання в Москві на Арбаті, міг перетнутися з Бердяєвим, котрий мешкав тоді неподалік від нього. Втім, вони не були знайомими.)

Грушевський розумів, що криваві рядки з “Гайдамаків” своїм пронизливим болем за Україну співставні з широко відомою поетичною максимою Шевченка:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Саме про це катарсисне признання поета досі запитує нас Грушевський: “Чи палить нас отся свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах…”

 

“Серце болить,

а розказувать треба”

Микола Жулинський особливо переконливо наголосив, що Гайдамаччина — це могутнє поривання українського народу здобути свободу, це трагедія доведеного до відчаю гнобленого люду, який у невгамовній помсті за наругу втрачає моральні перестороги і в якусь історичну мить не зважає на Божі заповіді. Шевченко болісно переживав цей несамовитий сплеск “кровавого діла” в середовищі лагідного й молитовного народу, який вибухнув нещадним гнівом “за святую правдуволю” і прирік себе на багатолітнє безмежне страждання:

У старих спитаю:

“Чого, батьки, сумуєте?”

“Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна…”

Гайдамаки, які “трохи не рік шляхетською кров’ю напували Україну”, для Шевченка є месниками за нещадне гноблення українців, але їхній “червоний бенкет” був і величезним пекельним лихом, що залишилося незагойною раною в душі та свідомості всього українського народу:

Отакето було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові брата, крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

“Уб’єм брата! Спалим хату!” —

Сказали, і сталось.

Шевченко показав, що трагедія Гайдамаччини визріла значною мірою на протистоянні православної та уніатської церков, на релігійній роз’єднаності, яку всіляко культивувала й використовувала польська шляхта:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Між іншим, Іван Дзюба наголосив, що “моторошний акт Гонти по суті не добровільний і не спонтанний: його провокує ксьондзєзуїт, який приносить Гонті синів…”.

У моє завдання не входить занурення в історію й, тим більше, у сучасні проблеми міжконфесійного протистояння в Україні, але Шевченкові застороги, підкріплені Грушевським, треба пам’ятати.

Послухаймо сприйняття кривавої боротьби з польською шляхтою вісімнадцятирічним Михайлом Грушевським, який уже добре знав Шевченкову поезію:

Страшна доба… За муки усі

Оддячила надто Вкраїна,

І ляхам усім за дідівські гріхи

Заплатила вона в ту годину.

Але ж не повернеться

в роті язик

На український люд нарікати —

Були й лиходії, а винні оті,

Що громаду примусили встати…

Щоб глибше зрозуміти Шевченкових “Гайдамаків”, обов’язково слід, подібно до Грушевського, брати до уваги, як невід’ємну частину поеми, “Передмову”, що фактично стала післямовою. В ній Тарас Григорович, який іноді сам передовіряв свої думи “старому кобзареві”, писав:

“…Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава Богу, що минуло”, — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житомпшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав’янська земля”.

Іван Дзюба мудро зауважив, що в цій ідеальній картині “не треба шукати “остаточної” відповіді Шевченка на запит українського буття. В нього будуть і інші відповіді. Але й цю треба пам’ятати”. Принаймні нині, здається, подержавному сприймаються слова Шевченкового приятеля Миколи Костомарова про те, що нам немає в чому каятися перед поляками і полякам перед нами…

У “Передмові” до поеми “Гайдамаки” Шевченко прохопився: “треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться”. Та Грушевський ненав’язливо показав, що ключовими словами “Передмови” є такі: “Серце болить, а розказувать треба”. Так само і в поемі: “Болить серце, як згадаєш”.

 

Про визнання загальнолюдських і національних прав

На думку Грушевського, почуття національної солідарності в сучаснім і минулім — із поколіннями носіїв ідеї національної спільності — не конфліктує у Шевченка з солідарністю ширшою, що виходить за межі народного зв’язку і єднає в одну людську сім’ю все людство, незважаючи на національності.

Для поета, якому врештірешт дорогим над усе є насправді “єдиномисліє і братолюбіє”, — “се все тільки немов концентричні кола, з котрих круг тісніший своїми більш інтенсивними й безпосередніми почуваннями альтруїзму і солідарності електризує ширші кола: сім’я, котру ідеалізує, шанує й високо підносить поет, — рідний край і рідний народ, що становить центральний культ його поезії, — “слов’янська сім’я” — якийсь час, під впливом слов’янських ідей вона надихала поета. Нарешті, — людство, в якому розпливаються його почуття братерства, так що часто не можна відрізнити й вгадати — чи говорить він про братерство народне, чи про братерство загальнолюдське, складаючи свої молитви про дарування правди і любові “сій окраденій землі”.

Вчитаємося в ті Шевченкові рядки, які мав на увазі Грушевський:

Робочим головам, рукам

На сій окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

 

Або ще:

 

Трудящим людям, Всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою Ти силу ниспошли.

 

Як тонко підмітив Грушевський! Справді не можна відрізнити і вгадати чи говорить Шевченко про братерство українського народу, чи братерство загальнолюдське “вкупі на землі”…

Грушевський знову і знову наголошував, що “Кобзар всією силою свого генію виступав проти національного ренегатства, закликав своїх земляків пізнати й полюбити всім серцем “велику руїну” українського життя і віддати свою душу на службу їй. Проте Шевченко далекий від того, щоб відмежовувати національне життя від почувань і покликів загальнолюдських, він є противником національної виключності та ворожнечі. В умовах оргії агресивного, зоологічного націоналізму Шевченко — се той національний прапор, який повинен бути дорогий всім прихильникам націоналізму гуманного і етичного, що не ділить і сварить, а єднає на грунті визнання загальнолюдських і національних прав кожної людини й кожного народу”.

Вражає, в якому контексті процитував Грушевський Шевченкові рядки з поезії “Доля”:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Великий українець вважав, що ці Шевченкові рядки можна прикласти до вірності українства гуманному, ідеалістичному націоналізмові свого великого поета. Грушевський закликав пильно берегти чистоту національного прапора, перейнятого з рук народного пророка, й відмежовуватися від націоналістичного зоологізму й неперебірливого егоїзму. “Сього вимагають від нашого громадянства не тільки великі заповіти минулого, не тільки солідарність з кращими представниками свого народу, — а й завдання його національного життя… Бо інакше були б брехнею наші запевнення в любви і поважанню до його творчости, котрі повторяємо перед світом в сі Шевченкові дні”.

Як разюче точно передбачив Грушевський брехливі клятви багатьох сучасних політиків!

 

Питання для кращих умів української нації

Шевченкові роковини Грушевський упевнено називав традиційним днем єднання прогресивної української громадськості з прогресивними представниками інших народностей на ґрунті спільної поваги до великого українського поета та проголошених ним ідей. На його думку, це вже тоді не тільки стало традицією, посвяченою часом, а й мало глибоке виправдання в самім характері Шевченкової творчості. Щодо поетової творчості, то Грушевський, як завжди, точно вказав на її справді невигубну глибинну рису, а про згадану вченим традицію ми, здається, призабули. Скажімо, в історичний момент відзначення 200річчя з дня народження Тараса Шевченка не завадило б окремо й особливо вагомо сказати на весь світ, хто насправді злочинно зневажив ідеалізоване Шевченком “братолюбіє”.

Задовго до сторіччя з дня народження Великого Кобзаря Грушевський наголошував, що цей ювілей вимагає від українців “чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченкові свята…” Зокрема він закликав тоді “взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї”.

Що в наш час — на початку нового століття й тисячоліття — є справді достойним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Питання для кращих умів української нації. Ясно, що в “теперішній момент наша честь і любов для нього повинна знайти… у всій українській суспільності ще інший вираз”.

Принаймні мусимо чесно визнати, що поетові застороги, інвективи й пророцтва щодо Москви нас майже нічого не навчили. Бо ж інакше в українських відносинах із нею у післярадянський період було б набагато більше Шевченкової духовної сили та історичної прозорливості, здорового глузду та безкомпромісної віри, державницької мудрості й політичної рішучості. Тож і довелося вкотре “запить з московської чаші московську отруту!” До речі, під ювілейнолицемірні московські просторікування, звично спрямовані на системне штучне звуження Шевченкової творчості до сучасних імперських потреб. Адже в Росії досі фактично замовчуються чи навіть табуюються антимосковські твори Кобзаря: від “Чигрине, Чигрине…”, написаного в Москві, та поеми “Сон” до містерії “Великий льох”, поеми “Кавказ” і послання “І мертвим, і живим…” Але ми повинні пам’ятати, що саме в цих осердних творах поет огненними словами звинуватив Москву в історичному злі, заподіяному Україні, залишив українському народу духовну зброю супроти одвічного ворога та поставив гірке запитання, на яке ми й досі не відповіли вповні:

За що скородили списами

Московські ребра?..

Дмитро Павличко недавно жорстко зауважив, що Москва “свої війни проти Української Держави повторювала, повторює й повторюватиме доти, доки не відчує на собі силу нашого духовного меча…” Це — про “смертоносну зброю” Шевченкових антимосковських поезій. І праць Грушевського…

Пам’ятаєте, як у Бориса Олійника?

В останній бій виходимо при Слові,

Бо тільки слово береже в основі

Безсмертя української душі.

Нагадаю, що століття з дня народження Тараса Григоровича у 1914 р. Грушевський назвав “великими роковинами” й писав тоді з приводу цього: “Шевченкове століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета”.

Ця думка ще більше стосувалася наступного — другого — століття Шевченкового безсмертя, котре ми недавно поминули. Та насправді вимріяне Шевченком і Грушевським українське відродження випаде на третє Кобзареве століття, що розпочалося. Бо інакше — ніколи!

 

Ілюстрації

Опанаса Сластіона до поеми “Гайдамаки” Тараса Шевченка