Ірина ФАРІОН,
доктор філології, м. Львів
Закінчення.
Поч. у ч. 3,4,5 за 2016 р.
Лексикосемантична і словотвірна практика
Не маємо на меті розлогого аналізу лексикосемантичного та словотвірного складу мови Миколи Лисенка (“Словник давніх, діялектних та новостворених українських слів” додано до Листів2004, с. 661—663 [7]), проте зауважимо, що його дуже соковита і насичена мова, чи радше ідіостиль, — це прообраз сучасної літературної української мови, об’єднаної синтезом усіх українських наріч в основі з сучасними південносхідними говорами. Натомість наше завдання — показати передусім його ставлення до слова.
Водночас вважаємо, що серед лексичного складу мови є пласт особливих лексем — сигналізаторів етнічної тожсамости та водночас мовної універсальности. До таких лексем належать антропоніми та етноніми. Саме ця онімійна (nomina propria) лексика спресовано виказує національну свідомість та історичну пам’ять народу. Цю пропріяльну лексику доречно розглядати крізь призму соціялеми — максимально співвідносної лексичної одиниці з суспільством. На цьому промовисто зауважує сам композитор, прочитуючи крізь призму суспільних обставин вимушену польськомовну форму прізвища українця (лист до рідних від 1873 р.): “…перед Перемишлем почув нашу мову русин, довідався, відки ми, запросив до себе, вітав нас шампанським яко найдорожчих братів з України, виводив скрізь по Перемишлю и провів до залізниці. Это был лікарь Mencinski (Меньцінський). Тут часто под польскою фамилиею кроется щироруське серце. Предки под обстоятельствами полячились, а потомки, як зоря спізнання народовости зійшла, так и они почувствовали, какому народу должны служить. А настоящие поляки — так тех сразу узнаешь по отталкивающей манере” [7, с. 89].
Серед соціялем особливе значення посідають антропоніми, що у Лисенкових текстах мають переважну українську фонетикословотвірну адаптацію: його діти називаються Катерина, Галина, Мар’яна, Остап, Тарас і дбайливий батько звертається до них такими пестливими формами: Тарасику, Мусю, Остапе, Галю і Катрусю (с. 377, 379). Зафіксоване ім’я Олександер (с. 22) у характерній для природної вимови формі, що згодом була зруйнована радянським правописом 1933 року; Йван — так зазвичай називав Івана Франка (с. 283).
До своєї рідної сестри звертається з допомогою типових українських демінутивів: Сохвійко, Сохвіечко (с. 16, 18), Соничка (с. 76), до братів — Михайло (с. 16), Миша (с. 59), Андрійко (с. 23); Оличка (с. 78), Олечка (с. 79), Марусю (с. 19), Лідочка (с.119), Мася (с. 23), Катря (с. 434), Ися (від Інна, с. 430); Хведько Рильський (с. 10) і дуже рідко Федько Рильський (с. 59), що відомий нам як Тадей Рильський — батько у майбутньому відомого поета Максима Рильського. Молодшого брата П. Чубинського названо з допомогою демінутива іменників IV відміни ен: Чубеня [7, с. 116, 505]. Лише декілька антропонімів мають інтерферентну форму: Людмило Михайловна (с. 122), Дарья Владимировна (с. 213), Михайле Сергієвичу (с. 235), Ольго Хведоровно (с. 287), Маня (с. 81).
Найяскравішою та унікальною соціялемою у контексті зв’язків між мовою і суспільством, межи своїми та чужими є етнонім — назва народу як знак його окремого існування. Лисенко не оминув підкресленого називання своєї етнічности: “…можу й мушу себе взивати, яко щирий українець, але, крий Боже, не “українофіл”. Українофілом може бути великорос, жид, поляк, але українцеві не приходиться. Це все одно, якби поляк був полякофіл, великорос — русофіл іт.и. Це ж нісенітниця, чортибатьказнащо!” [7, с. 267]. Звісно, композиторове обурення мало під собою правдивий ґрунт, адже від початку українофілами себе називали саме чужинці, що дуже шанобливо ставилися до української культури: перший із них — це німецький філософ ЙҐ. Гердер, відтак польські поети, що живучи в Україні, звісно, писали українською мовою, а потому, у 1860ті роки, цей термін поширився на діячів національного спрямування, що воліли називати себе народовцями (див. [7, с. 179]), аж поки з новим поколінням не виник термін націоналів та націоналізму разом із “Братством тарасівців” (1891 р.) І. Липи, М. Міхновського, Б. Грінченка та інших.
Микола Лисенко, з огляду на свою бурхливу суспільну діяльність і загострене національне самоусвідомлення в умовах суспільнополітичного пресу його ідеалів, дуже часто вживає характерні етноніминазви українців, що відображають не лише його національну свідомість, але і засвідчують історію функціювання етноніма, зазвичай, це протиставна опозиція русин, українець — малоросіянин, хохол: “Ну, то дозвольте мені зарекомендувати себе, — я єсть русин, Тесля з назвиська”, — так відрекомендовує себе Лисенкові уповноважений зустріти його у Львові 1903 року (с. 377); “яко и кожного правдивого русина опанувала найживіша цікавість и схильність до першого дійсне народнього органа української народовости” (с. 42). Часом він русинами називає лише галичан: “получил уже 2 письма от русинов” (с. 45) або “Про русинів не згоджуюся з Вами. Добробут наших українців і трохи не кращий від галичан” (с. 206), “спосіб задоволення петицій від українців” (с. 121).
Етнонім хохли вживає винятково в негативному значенні, що випливає з показового тексту про міжособистісні чвари серед українців: “Оце ті хохли, що безпричинно можуть пошкодити не так людям, а ділові…” (с. 235) чи про підступні і підлі утиски російської цензури: російська цензура “ходе під урядовим девізом нищити всяко укра[їнські] літературні заходи, й дійсне, все, що талановитіше, — нищиться, забороняється, все, що гірше, недотепніше, — пускається цензурою в світ, щоб подати публіці на очі, що, бачте, мовляв, чим хахли пробавляються! …” (с. 267), чи про виродження українцівпосіпак: “От тильки в цьому гемонському Київі, з якого зроблено центр обрусєнія ЮгоЗап[аднаго] края и де найбільше, коли не виключно, “хохлы” — Піхно, Томара, Новицький жандарм et consotes (“зі спільниками”) — причинилися до “попиранія” української національности и її загону…” [7, с. 270].
Етнонім малоруський використовує лише у російськомовних текстах, зокрема як назву у рекламі “Губернских ведомостей” “Романсы и песни Н. В. Лисенко к малорусскому тексту Гейне” (с. 239), у російськомовних листах до родини “чисто малорусскую газету” (с. 45), “изза научных рефератов на малорусском языке” (с. 290), а також у зневажливому значенні про незнання мови одним молодим українцем: “Він, сердешний, попольському а ні бе, та й по українському теж поганенько, як звичайно паничі малоросийських дворянъ, де немає натяку на якунебудь свідомість національну” (с. 293).
Показовими є прикметникові похідники від двох етнонімів русин — українець, які митець уживає переважно як нероздільну сурядну й однорідну єдність: “про руськоукраїнських міщан” (с. 81), “…оповісти на ввесь українськоруський люд” (с. 237), “перлина руськоукраїнської нації” (про С. Крушельницьку) (с. 285), “загальний наш руськоукраїнський інтерес” (с. 307).
Серед промовистої і колоритної лексичносемантичної і словотвірної практики зауважено на таких формах: “німецькоукраїнський послівник”, “наською мовою” (с. 81), “зверхній орудчий (керівник) при редакції”, “утвори з наських писателів” (с. 77), “імення перекладця не скажу” (с. 81), “усім добрим, ласкавим родимцям” (с. 85), “з чужоземських літератур” (с. 116), “з великим ухіттям припав до роботи” (с. 117), “розв’язалося оце безмов’я” (с. 119), “люди наші справді неохочі до пера через нікольство або більш того через баглаї” (с. 175), “визначити певного реченця (термін, вирок)” (с. 206), “носителі високих знань” (с. 213), “оце тобі Соція (товариство, громада)” (с. 214), “щоб Куліш згодився на перероб” (с. 238), “дотепні письмовці” (с. 270), “речі сьогобіцького Куліша можуть здаватися тогобічанам в зовсім инчому освітленні” (с. 296), “була товаришемпомогачем у обчеських справах” (с. 300), “питима справа” (с. 301), “поки ще розслід іде, з глибоким поважанням щирий покірник” (с. 311), “до двірця залізничного” (с. 378), “беручи чужу власність, не спитавши властивця” (с. 385) та ін.
Його мова пересипана іскристими метафорами та народними фразеологізмами, що виказує обдарованого літератора, який, до речі, дуже вимогливо ставився до мови лібрета до своїх творів, про що свідчить гроно його лібретистів, яке С. Єфремов назвав “інтимною силою українського руху”. Серед них М. Старицький, М. Драгоманов, І. НечуйЛевицький, Дніпрова Чайка, М. Садовський, Л. СтарицькаЧерняхівська [11, с. 56]. Отож дрібка словесних вервечок від маестра музики, що полонив своєю мовою: “а надії пожовкли” (с. 214), дякує Франкові за “боротьбу супроти овечих темпераментів синів Руси” (с. 271), “А Вас я ждаввиглядав та й жданки погубив” (с. 265), “Що кияни покисли, та коли ж вони підсихали?” (с. 174—175), “Ніхто, хто має здатність, кебету, снагу — ніхто ні за холодну воду” (с. 136).
Мовна діяльність
Безцінними для нас є міркування Лисенка 1887 року про роботу над Словарем Б. Грінченка — основним творінням часопису “Київська старовина” покоління так званих українофілів (від 1864 до 1902 рр.), а зокрема, складні суспільні умови його творення: “Словарь все поки в одному стані. На Різдво про нього балакали і міркували. Біда, що він, здається, писаний герцеговинкою [драгоманівкою — І. Ф.] з j (йотами); поки в Академії був Ягич, доти й надія була, що проведе через Академію, а як вийшов, та ще в останній час страшенні утиски и важення у цензури умертвити усю укр[аїнську] літературу, про що вони и похваляються, то, мабуть, на російську добрість не сподіватись, а як викінчать, то на свої сили підіймати” [7, с. 175]. Як згадує Б. Грінченко, Микола Лисенко брав активну участь у зборові матеріялів до цієї епохальної словниці [3, с. ХХII]. Про Лисенкову перейнятість готовністю словника до друку свідчить його лист до Б. Познанського, де він виокремлює особливу роль у словникові відомого історика мови П. Житецького, що певний час відповідав за фіксування на карточках окремих лексем, взятих із етнографічних збірників, а також В. Науменка, що “був попереду хазяїном роботи коло словаря…”. Проте через їхнє надмірне завантаження і через відсутність відданих словникарській праці людей робота над словником ішла поволі: “…усе молодше од нас або в роботах єсть 0, або ж такі, як Яків Шульгін […] — пошивсь геть у заробітки приватні […]. Оце тобі Соція [товариство, громада]”, — скрушно заявляє композитор [7, с. 214]. Проте, як уже знаємо, знайшовся цей “молодший”, Борис Грінченко, що взяв на себе основну працю довершення Словника.
Організація і підтримка видань українських творів, зокрема перекладних, — окрема ділянка праці невтомного композитора. Передусім це стосується драматичних перекладів П. Куліша з Шекспіра та Шиллера. У листі до І. Франка від 15 листопада 1894 року Лисенко просить видатного письменника “узяти на себе труд вести усю тую працю видавництва Кулішевих перекладів”, натомість він бере на себе фінансову та організаторську роботу: “…я давно вже пильнував це діло і близько брав до серця, що така чільна праця не бачить світа” [7, с. 234—235, 290—191]. Уже за кілька років композитор дуже делікатно, але наполегливо просить через дружину Ольгу, аби Іван Франко жодною мірою не втручався у лексику Куліша, “бо пані Куліш абсолютно заборонила чіпати мову йійі небіжчика мужа. И коли трапиться яке слово замінити (у його часто бува московське слово), то, хиба, українським, а не галицьким, — крий, Боже” [7, с. 293], з чого бачимо цікаве протиставлення українського — галицького, українського — московського. Проте композитор не вгавав — і за кілька днів написав окремого листа І. Франкові (від 26 вересня 1899 року), де просить не виправляти Кулішевої мови з дуже цікавою мотивацією сприйняття його лексики як “певних святощів”, “якими поневіряти й гребати ніяк не слід. Хай краще ці хиби часом яскраво вразять чительника своєю неотесаністю, клевретством [прислужництвом — І. Ф.], зухвалим уживанням на голо чужого, немов з бравади, слова, — його критика безстороння зачепить, осудить, а піддобрювати зкрізь, усюди, ні, це не повинно бути. Чи так, шановний мій Добродію?” [7, с. 296].
Обстоюючи “недотичність первотвору” і “відсутність власного рукоприкладства”, композитор демонструє блискучі знання семантики окремих слів, що мали різне тлумачення у Галичині і в Україні, і водночас приймає Франкову рацію щодо вживання окремих лексичних одиниць із власною ґрунтовною мотивацією: “Ви, наприкл[ад], слово вгонобити вважаєте за идентічне вшанувати, пригостити. У нас же це слово кажуть в змислі умовити, уговорити, ублажити […]. Таким побитом деякі вирази й речі сьогобіцького Куліша можуть здаватися тогобічанам в зовсім инчому освітленні, в инчому змислі. Ну, королиця зам[інити] королева, — це я цілком поділяю непотребу такого вульгарізма. Вже з народ[ніх] уст скоріше “королиха” (у веснянці: “А короля нема дома, королиха сама дома, — одчиняй ворота”) [6, с. 296—297]. Серед ще одних наполегливих прохань композитора — дотримання фонетичного правопису, всупереч тому що наприкінці життя Куліш сам “фонетіку і етимольогію ужива мішма й здається ять навіть подекуди” [7, с. 296].
Поза тим композитор організував комісію з науковців та літераторів, що мали опрацювати Кулішеві рукописи та подати їх до друку у “Київській старовині”, “щоб павутина забвения не покрасила тих творів” [7, с. 286, 284] і дбав про чергове видання “Чорної ради” українською мовою [7, с. 297].
Після смерти П. Куліша 1897 року розпочинається активне листування Миколи Лисенка з удовою письменника Ганною Барвінок щодо закінчення перекладу Біблії від І. НечуяЛевицького, зокрема четвертини Старого Завіту, та видання цієї епохальної праці: “Не стало Куліша — зосталися ж діти по йому, котрі не дадуть пропасти скарбам материним. Це так скрізь у світі робиться, те, що мусить животіти, не повинно згинути!” [7, с. 276—277, 291].
29 вересня 1900 року Микола Лисенко звернувся листом до Кулішевого співперекладача Нового Заповіту відомого богослова, поліглота і фізика Івана Пулюя. Їхній спільний переклад Євангелій за Матеєм, Марком, Лукою та Іваном виходив послідовно один за одним у Відні 1871 року, повністю Новий Заповіт надрукувало НТШ у Львові 1880 року [2, с. 204]. Лисенко сподівався від І. Пулюя “на патріотичну чулість і відгучність у такому кардинальному питанні, як видання у рідній мові цілої Библії…” і вже в наступному листі наголошував, що про гонорар для пані Кулішевої та І. НечуяЛевицького “нема чого й гадати […] річ иде лишень о те, щоб довелося хоч побачити видану Библію на укр[аїнській] мові” [7, с. 308, 312] — і світ побачив її у Відні 1903 року. Ганна Барвінок у листі до І. Пулюя слушно написала: “Казав один дуже осьвічений чоловік науковий: “Не було б Куліша, не було б і Біблії. А я тепер кажу: “Не було б Пулюя, не було б Біблії” [2, с. 207]. Дозволимо собі риторично запитати: чи вийшла б Біблія 1903 року, коли б на цьому не наполягав Микола Лисенко?
P. S. Лисенкове серце раптово завмерло 6 листопада 1912 року. Як завше, зловорожий до правдивого українства світ випустив своєї антиМОВНОЇ жовчи навіть при смертному одрі маестра. На другий день після похорону у якомусь часописі написали: “Навіщо читати Євангеліє українською мовою, а не те, що звичайно читають над небіжчиками? Чом не читали псалтирі слов’янською мовою?”. Олена Пчілка відповіла: “Читали потім і псалтир — теж українською мовою; та який же тут гріх, як читали й ту книжку, що так любив небіжчик, мав у себе, як велику, двічі дорогу для його святощ?” [9, с. 129]. Його ховали під його ж “Жалібний марш”, який влада наказала негайно припинити… Звуки маршу, що линули з театру Садовського, раптово урвались, як і життя цієї Людини, сильнішої за ЧАС. Героя людського ДУХУ.
Література
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. — К., 1980. — 245 с.
2. Ґайда Роман, Пляцко Роман. Пулюй Іван (1845–1918). Визначні діячі НТШ. Життєписнобібліографічний нарис / Відп. ред. Олег Купчинський. — Львів, 1998. — 284 с.
3. Гринченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / Упорядк., з дод. власн. матеріялу Борис Грінченко. — К., 1907–1909. — Т. I. — К., 1958. — С. IХ–ХХХII.
4. Корній Л. П. Микола Лисенко як творець української національної моделі романтичного стилю // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Korniy.pdf
5. Курс сучасної української літературної мови за ред. Л. А. Булаховського: у 2х т. — Т. 1. — К., 1951.
6. Лисенко М. В. Листи / Упорядк., примітки та коментарі О. Лисенка. — К., 1964. — 533 с.
7. Лисенко М. В. Листи / Авт.упоряд. Р. М. Скорульська. — К., 2004. — 680 с.
8. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — 163 с.
9. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2 т. / Редкол.: А. П. Лащенко та ін. — К., 2003. — Т. I. — 342 с.
10. Поліщук Тетяна. Микола Лисенко — Гетьман української музики. — Режим доступу: http://storinkam.kiev.ua/article.php?id=576
11. Таранченко О. Г. Микола Лисенко у роботі над оперним лібрето: особливості творчого процесу // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Taranchenko.pdf
