На славу нашої преславної України

Феномен Володимира Мельниченка

У чому полягає феномен Володимира Мельниченка? Насамперед у тому, що на початку ХХІ століття він зробив для пропаганди й ствердження української мови, культури і духовності в Москві та Росії так багато, що мимоволі згадуєш його великих попередників, героїв його книг Осипа Бодянського і Михайла Максимовича. Поздоровляючи Максимовича з Новим роком, Тарас Шевченко побажав йому довголіття та здоров’я “на славу нашої преславної України”. Саме таких побажань заслужив і наш ювіляр.

Отже, на початку 2001 р. доктор історичних наук Володимир Мельниченко став генеральним директором щойно створеного Культурного центру України й очолював його впродовж майже п’ятнадцяти років. У результаті він створив не лише унікальну концепцію діяльності принципово нової для незалежної України державної установи, а й блискуче реалізував її з колективом, утвердивши багатющу духовну присутність України в самому серці Росії, показавши всьому світові, що в наші часи насправді значить Шевченкова максима: “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Як заявили ще восени 2014 р. у листі до Президента України Петра Порошенка великі українці Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Жулинський, Павло Мовчан, Борис Олійник, Дмитро Павличко, саме під керівництвом Володимира Мельниченка “Центр став авторитетним і все­світньо відомим осередком націо­нальної культури за кордоном, унікальним інформаційним, науковим, освітнім закладом, який щоденно зміцнює престиж нашої держави, пропагуючи українську мову, культуру і духовність”. Високе поцінування результатів роботи керівника Культурного центру й повага до нього з боку митців і діячів культури виявилися в обранні його навесні 2013 р. почесним академіком Національної академії мистецтв України.

У Культурному центрі постійно виступали майстри української культури, видатні поети і прозаїки, кращі художні колективи, показували свої вистави національні театри, презентували українське малярство та скульптуру всесвітньо відомі й молоді митці. В жорстоких умовах ринку й серйозних міждержавних негараздів більшість із них не мала б жодної можливості представити духовну, мистецьку Україну в Москві. Саме Культурний центр значною мірою тримав на плаву цю важливу, навіть у воєнних умовах, для нашої держави роботу.

Уперше за багато століть незалежна Україна стверджувала себе справді самостійною культурною політикою за кордоном.

Генеральний директор виявив мудрість, рідкісні виваженість і далекоглядність у згуртуванні навколо Центру справді творчих сил української діаспори. Він знайшов спільну мову з усіма патріотами, котрі хочуть і здатні не на словах, а на ділі жити і творити в ім’я України, водночас уберігаючи Культурний центр від провокацій показушників, які, за його точним висловом, лише “працюють українцями” так само, як Паніковський колись у Києві працював сліпим. Історична правота такої справді патріотичної позиції чільника Культурного центру України в Москві повною мірою виявляється в умовах фактичної війни Росії з Україною.

Із легкої руки Володимира Мельниченка на базі Центру працюють Українська народна хорова капела Москви, Український музично-драматичний театр-антреприза “Еней”, Українська молодіжна вітальня. Здобули значний авторитет Курси української мови й Українська недільна школа імені Павла Поповича, Бібліотека української літератури. Без будь-якої державної допомоги директор організував у Центрі роботу єдиного в Москві магазину “Українська книга”.

Мені пощастило неодноразово побувати в цьому справді Українському домі, брати участь у проведенні кількох заходів, присвячених Тарасу Шевченку, а також Марку Вовчку, виступати з науковими доповідями, влаштовувати презентації видань українських книжок тощо. Із тих зустрічей знаю враження багатьох колег і московських українців, тому можу засвідчити, що колектив, очолюваний Володимиром Мельниченком, створив у цьому домі атмосферу, в якій кожен патріот міг реалізувати, говорячи словом Василя Симоненка, “святе синівське право з матір’ю побуть на самоті”. І це в самому центрі російської столиці!

Із приходом Володимира Мельниченка в Статуті культурного центру було вперше обумовлено здійснення науково-дослідної діяльності в галузі історії, культури і мистецтв України. На посаді директора він видав у Москві українською мовою (!) близько 20 книг, зокрема про перебування в місті Тараса Шевченка й Михайла Грушевського: “Михайло Грушевський. Я оснувався в Москві, Арбат, 55” (2005), “Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті” (2006). За книги “Тарас Шевченко: моє перебування в Москві” (2007) та “На славу нашої преславної України. (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)” (2008) Володимиру Мельниченку було присуджено 2009 р. Національну премію України імені Тараса Шевченка. Того року побачила світ книга “Тарас Шевченко: Мій великий друг Щепкін”, а наступного 2010 р. ще дві: “Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь)” та “Українські наголоси московських храмів”. Затим опубліковано книги: “Богдан Ступка. Біо­графія” (2012); “Богдан Ступка: обличчям до історії” (2013); “Тарас Шевченко: Друзі мої єдині (десять постатей у поетовому житті)” (2013); “Москва у творчій долі Тараса Шевченка” (2015).

Видатне місце в українознавстві посіла фундаментальна трилогія Володимира Мельниченка з авторських енциклопедій-хроноскопів: “Шевченківська Москва” (2009); “Гоголівська Москва”; “Москва Михайла Грушевського” (2014). Нічого подібного у світовій історіографії раніше не було. Втім кожна з названих вище книг автора була справжнім відкриттям, адже він уперше використав невідомі матеріали понад десяти московських і київських архівів, буквально виходив пішки Москву, щоб точно назвати всі пам’ятки, адреси та місця, пов’язані з Шевченком, Гоголем і Грушевським.

А які захопливі екскурсії-мандрівки влаштовував В. Мельниченко для багатьох приїжджих з України по місцях Москви, пов’язаних з іменами видатних українців — церковних діячів і письменників, архітекторів і вчених. Із величезною приємністю згадую ознайомлення з мистецькими шедеврами Тараса Шевченка, що зберігаються у фондах (не в експозиції!) Музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна. Кілька років тому московські музейники розкрили свої сховища, щоб показати мені й академіку М. Жулинському оригінали Шевченкових творів, які не експонуються. А роздобути копію архівної справи про поліційний нагляд за Борисом Грінченком, що зараз підготовлена до публікації в Україні, — усе це відбувалося завдяки дипломатичному жесту В. Мельниченка і його вмінню налагодити ділові контакти з московськими музейниками і архівістами.

Вивчаючи величезний творчий доробок Володимира Мельниченка, дивуєшся, що цей огром унікальних наукових і науково-популярних видань здійснив за десятиліття один учений і письменник! Неймовірно, але це саме так.

Дві великі книги Володимир Мельниченко спеціально видав у Москві російською мовою, щоб розповісти й росіянам про відвічну видатну роль українців в її історії: “Арбат, 9 (феномен дома в истории Москвы арбатской” (2012) та “Арбат глазами украинца” (2014). Навіть назви деяких розділів свідчать, про що у цих книгах ідеться: “Належить Україні”, “Відомі мешканці будинку № 9 — заграниця на московському Арбаті”. Це про будинок, в якому розташований Культурний центр України. Або це: “Тарас Шевченко в Москві”, “Видатні українці на Арбаті”, “Українські пісні на Арбаті”, “Українська книга на Арбаті” і т. ін.

Між іншим авторська енциклопедія-хроноскоп “Арбат глазами украинцев” (понад 800 сторінок) перевершує все, що видано в Москві про Арбат, за глибиною й масштабом осмислення історії головної вулиці Росії, тим більше, через призму української присутності. Не випадково відомий москвознавець Сигурд Шмідт назвав Володимира Мельниченка “впливовим арбатовцем”.

Як історик і архівіст, генеральний директор постійно фіксував розмаїту духовну реальність Культурного центру, навчив цього і своїх молодих колег. Один і разом із ними (Ассоль Овсянникова, Оксана Марченко, Юрій Безкровний) написали шість (!) книг із назвами, що говорять самі за себе: “Україна на Арбаті” (2004), “Слово про Культурний центр” (2005), “Культурний центр України в Москві” (2008), “Національний культурний центр у Москві та духовна еліта України” (2011), “Національний культурний центр України — Шевченків дім у Москві” (2014). Прекрасний приклад, як треба системно підходити до створення писемної історії культурної установи. Відзнято також і великий відеоархів.

Не буде перебільшенням сказати, що завдяки Володимиру Мельниченку в Українському домі в Москві фактично функціонував на громадських засадах потужний Інститут українознавства, який без нього перестав існувати. Так само різко впала значущість і ефективність цієї роботи Центру, що вирішальною мірою визначалася масштабністю постаті генерального директора, його талантом і досвідом, патріотизмом і мужністю. Так, так, мужністю!

Герой України Дмитро Павличко звертався до чільника нашої держави навесні 2015 р.:

“Пане Президенте! Хіба багато у Вас таких мужніх і вірних Україні людей подібного масштабу й інтелекту в Москві?

Володимир Мельниченко з колективом Культурного центру України, незважаючи на війну й реальні загрози, продовжує системну пропаганду Шевченкової мови в оточенні служників кремлівської Москви і достойно тримає український прапор на Арбаті. Фактично він виконує місію духовного посла України в Росії. Нагадаю, що Культурний центр успішно працює без державного фінансування. Все це заслуговує найвищої поваги, а не формалістичного тиску, безпідставних нападок і меркантильних викрутасів з боку чиновників”.

У вже згадуваному листі до Президента України видатні представники національної духовної еліти писали:

“На наш погляд, В. Ю. Мельниченко і згуртований ним колектив виступають гарантом збереження Культурного центру як духовного представника Президента України. Не можна допустити комерціалізації цієї установи, перетворення її на ординарний розважальний чи бізнес-центр. Ми вважаємо, що саме присутність знаного діяча культури та науки В. Ю. Мельниченка на посаді керівника Культурного центру України в Москві нині, як ніколи, необхідна для держави.

Пропонуємо прислухатися до нашої думки”.

На жаль, дусівські (ДУС — Державне управління справами в адміністарції Президента. — Ред.) чиновники не прислухалися до видатних українців, які

уособлюють живу совість нації. Тепер ясно — це була фатальна помилка, що дорого обходиться іміджу держави, бо з того часу почалися, користуючись словами з опублікованого в пресі наприкінці минулого року Відкритого листа колективу державної установи в Москві, “деструктивні явища, які розбалансовують роботу Центру”:

“…Ми працюємо, пам’ятаючи школу Мельниченка в організації та проведенні культурних заходів та спілкуванні з людьми… Найкращим рішенням було б повернути Володимира Мельниченка на посаду генерального директора Центру! Та влада глуха”.

Погодьтеся, що має бути щасливим керівник, якого так поважає і високо цінує колектив”.

Своєю чергою Володимир Юхимович завжди з неприхованим захопленням говорить про своїх колег, а нещодавно заявив у пресі, що “в наш час блискучий приклад щоденної самовіддачі та мужньої роботи в ім’я України показують московські українці, які працюють у Культурному центрі України в Москві”.

Звичайно, я добре розумію, що незамінних керівників узагалі не буває. Так само вважає і Володимир Мельниченко, який повернувся з Москви до рідного Києва торік у липні, тільки-но закінчився термін контракту. Та конкретно біда в тому, що вже майже вісім місяців Культурний центр України в Москві залишається без генерального директора! З урахуванням невиправдано-поспішного усунення з цієї посади Володимира Мельниченка на весь зріст постає тривожне питання: кому це вигідно? Принаймні не щирим патріотам України, не державі нашій. Навпаки, “деструктивне розбалансування” діяльності Культурного центру відбувається в унісон з інтересами ворогів України. Тоді хто за цим стоїть? Говорячи словами з листа колективу, “хто думає про Центр як про ласий шматок”?

У 2006 р. з Української Вільної Академії Наук у США була повернута в Україну унікальна колекція Шевченківських матеріалів, вивезених із Києва ще за німецької окупації у жовтні 1943 р. Поміж оригіналів трьох офортів, автографів поетичних творів і листів, першого видання “Кобзаря” (1840) та прижиттєвих світлин Шевченка були й подорожні записи і зарисовки художника Григорія Честахівського, який супроводжував тіло небіжчика під час його перевезення із Петербурга до Москви, а потім до Києва і аж до останнього місця спочинку в Каневі. У своїх лаконічних записах Г. Честахівський зафіксував маршрут перевезення домовини з тілом Кобзаря після прибуття на московський вокзал і далі до церкви св. Тихона Амафунтського на Арбатській площі, у якій 27—28 квітня 1861 р. перебувала домовина з прахом поета.

Володимир Юхимович дослідив усі маршрути живого Шевченка під час його перебування в Москві, але йому бракувало саме такого документа, щоб уточнити, якою ж була остання дорога Кобзаря по Москві.

І досі згадую щасливий вираз обличчя вченого, який нарешті одержав із моїх рук копію саме того документа, який дозволив йому з’ясувати все, чого не може оминути сумлінний дослідник.

Ніяка газетна стаття не дасть можливості розкрити бодай у загальних рисах пошуки і знахідки вченого, який не поклав написаний ним доробок до власної шухляди, а зміг завдяки своїй енергійності опублікувати стільки книг, щоб подарувати їх вдячним читачам.

На щастя, корисливим чиновникам непідвладна патріотична творчість Володимира Мельниченка. Читаючи “Слово Просвіти”, можна переконатися, що він поглинутий цікавою і важливою роботою, в якій дивовижно поєднує творчість двох українських геніїв — Тараса Шевченка і Михайла Грушевського. Нещодавно Володимир Юхимович попросив мене стати науковим редактором його фундаментальної книги “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”. Можу засвідчити, що в українському шевченкознавстві невдовзі з’явиться виняткова праця, що буде корисна кожному українцю. Загалом у відомого українського вченого і письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Мельниченка багатющі творчі плани.

Мені одного разу в березневі дні пощастило бути присутнім як члену журі на Всеросійському конкурсі на краще прочитання поетичних творів Тараса Шевченка, що проходив у Культурному центрі України, куди з’їхалися кілька десятків дітей-українців із багатьох куточків несходимої Росії-Карелії, Заполяр’я, Тюмені, Далекого Сходу. Діти почувалися в Культурному центрі в Москві, як у рідній і омріяній ними Україні, — країні їхніх батьків, дідів чи прадідів. Вони не загубили найдорожчого — рідної мови, а значить, і зв’язку з Україною. За щирістю і перейнятістю і, можливо, ще дитячим розумінням і сприйняттям поезії Шевченка, порівнюючи з подібними конкурсами в України (у Києві чи на батьківщині Кобзаря), ці учасники конкурсу були на значно вищому рівні. Для них слово Шевченка, проголошене ними в центрі російської столиці, — це було ніби проголошення їхніх прав як представників українського народу, який повинен мати право говорити і навчатися рідною мовою, самоутверджуючись словом Великого Шевченка.

Хочеться побажати ювіляру — вихідцю з історичного Медвина на Богуславщині — в день його сімдесятиріччя при доброму здоров’ї і при підтримці багатьох друзів і численних шанувальників творчості поповнити наші бібліотеки науковими здобутками, тобто книгами такого ж важливого наукового і патріотичного змісту.

З роси й води Вам, дорогий Володимире Юхимовичу! Нехай Ваші творчі плани стануть реальністю у благословенній і миролюбивій Україні, якій Ви щедро віддаєте свій інтелектуальний скарб — численні праці, в яких у кожному слові — душа великого і щирого українця!

Многих і благих Вам літ, шановний ювіляре!

 

Сергій ГАЛЬЧЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment