Галина ПАГУТЯК,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка,
м. Львів
Обставини, за яких був написаний вірш “Мені однаково…”, дуже нагадують трагічні події Майдану, коли серце не дозволяло відступити, а попереду чигали смерть чи жорстокі репресії. Саме тоді багато хто подумки повторював ці слова як молитву, відчуваючи містичну присутність Шевченка на Інститутській і Грушевського. Я й досі здригаюсь від згадки про відрізані голови і тіла, скинуті в каналізаційні люки. “І не пом’яне батько з сином, не скаже синові: “Молись, молися, сину, за Вкраїну його замучили колись”. Мене не покидає відчуття того, що навесні 1847 року в казематах поет мав видіння майбутнього, що в ньому озвався дух козаків-характерників і кобзарів. Ніколи не треба забувати, що мандрівні кобзарі формували альтернативну суспільну думку, і мали, як сказали б зараз, активну громадянську позицію. Якби зараз з’явилися такі люди, що ходили б від села до села, від міста до міста, і висловлювали не думку партій чи якогось клану, а думку громадянського суспільства, менше було б зневіри й розгубленості, навіть паніки. Чим більше тих, яким “однаково”, чи дадуть їм орден, а чи кинуть за ґрати, тим кращі шанси раз і назавжди покінчити зі злиднями і безчестям, у яке втягують слабких украй зросійщені ЗМІ та глянцеві мудреці, що їх легко приручити і купити. Сьогодні вони патетично виступають перед розбурханим натовпом, а завтра приймають дари від тих, хто грабує і вбиває українців.
Довкола Майдану і на ньому велася запекла ідейна боротьба. Тих, хто запалив вогонь на барикадах на Грушевського, хто зніс пам’ятник Леніну, називали провокаторами, а після розстрілів ці “захисники” законності й культури почали проливати сльози. Ніхто їм цього не забув. Вони не покаялись у своїх помилках, вони переступили через мертві тіла і зараз лише їх видно й чути в публічному просторі. Тепер вони захищають російську культуру і плюнули на українську мову. Всі ці нацради, круглі столи, всі ці кінематографісти, продюсери, видавці, журналісти називають український народ нерозвинутим і тупим, а себе носіями міфічної європейськості, забуваючи, що жодна європейська держава не вважає свій народ за безсловесну худобу і ладна горлянку перегризти за найменшу неповагу до національної культури. Їй байдуже до інших культур, і це вияв здорового національного егоїзму. По зіпсутому телефону, в який по черзі говорять кремлівські колаборанти і європейсько-стурбовані, нам подають із Заходу застережливі сигнали, що в Україні процвітає націоналізм. А де тоді наш здоровий національний егоїзм? У кишені Міжнародного валютного фонду? В грантах від лівих організацій, які фінансує Кремль? Де голос правди — хто його донесе? Міністерство пропаганди? ЗМІ, що належать олігархам? Ідоли укрсучліту, зірки шоу-бізнесу, туристи, які розмовляють за кордоном мовою окупанта? Нема кому, бо клеймо “націоналіст” сприймається на Заході як щось ганебне, дарма, що Україна як національна держава — єдиний наш порятунок.
Як бачимо, громадянському суспільству залишаються лише соціальні мережі, та й то учасників немилосердно ставлять у куток адміністратори на тиждень, або й на місяць.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Це вам не “какая разніца”, якою мовою розповідати про війну, віддавати команди бійцям, вести засідання Кабміну чи виголошувати промову у Верховній Раді. Це — готовність витерпіти все задля того, щоб майбутні покоління були вільними, заможними і щасливими. Злидні, репресії, катування, замовчування — все. Тому Шевченко був єдиним загальновизнаним лідером, який стояв поруч із Небесною Сотнею. А за ними всі іменні й безіменні, замучені за Україну давно і недавно. І щойно.
Але якщо їм однаково, чи поховають їх із почестями, чи зариють на пустирі без хреста і молитви, то нам не однаково: слухати солов’їв толерантності та реформ чи голос правди й істини, в якому зосередилася вся мудрість народу. Того народу, що згідно з загальнолюдською мораллю, має право на повстання. Як і кожен інший народ. Слово “лукаві” у вірші не слід тлумачити лише як “хитрі та підступні”. Це — означення диявола, образ абсолютного зла, внаслідок якого через два роки після Майдану наша Україна все ще окрадена і у вогні. Тут відбувається одна з вирішальних битв світу, і кожен з нас мусить обрати, на чиєму боці він воюватиме. Зараз кожен із нас отримав шанс стати кимось. Особистістю найперше.
12 лютого 2016 р., сторінка у Фейсбуці
