Такий підзаголовок книги Рафаеля Глюксмана, яка нещодавно вийшла у паризькому видавництві “Allary edit ions”. Називається вона “Генерація похмілля”. Її автор — молодий французький журналіст, який осмислює і документує джихад у серці Парижа, хрестовий похід Путінa проти Європи і світу, економічні, політичні, духовні кризи, військові конфлікти, міжнародний тероризм, одне слово, усе те, що руйнує засади демократії, гуманізму, свободи. Він — політичний прихильник грузинської та української демократичних революцій.
Автор публікував документальні статті про події у різних країнах до 13 серпня 2008 року, коли танки Путіна пішли на Грузію. Hа околиці міста Горі він мав можливість разом з групою інших зарубіжних журналістів зустрітися з генералом Борисовим, керівником групи вторгнення. Тоді журналісти почули від генерала вражаючі за своїм цинізмом і вульгарністю слова: “Ви, педерасти, повертайтеся додому і цілуйте своїх негрів. Тут вам не Європа, тут Росія”. Після цього пан Рафаель вирішив відкласти камеру і допомагати тим, хто бореться за свободу і справедливість.
Він прийшов до президента Грузії Міхаїла Саакашвілі і запропонував свої послуги, які той охоче прийняв. Як пише автор, “протягом п’яти років я допомагав європейській інтеграції Грузії”. (У дужках зазначимо, що, окрім інтеграції країни, француз мав щастя познайомитися з прекрасною грузинкою Екою Згуладзе, яка згодом стала його дружиною. Так, так, це саме та мужня жінка, яка, прийнявши українське громадянство, нині розбудовує нашу поліцію).
Цитую далі автора: “У листопаді 2013-го я повернувся до Франції. Менш ніж за десять днів розпочалася українська революція, і я відправився допомагати моїм друзям на Майдані”. Свої враження і думки від пережитого в Україні автор виклав у есеях, які увійшли до книги “Генерація похмілля”. Чому “похмілля”? Автор пояснює це так: для покоління, вихованого на міфі про кінець історії, все, що відбувається зараз, стало жахливим похміллям.
Читачам, сподіваюсь, буде цікаво відновити в пам’яті незабутні дні нашої Революції, побаченої і відчутої небайдужою людиною з Франції. Тож до вашої уваги — сторінки одного з есеїв у трохи скороченому вигляді.
“Хто диригує?..”
Майдан, Київ, 8 грудня 2013
Незабаром північ. З десяток тисяч людей захоплено співають, танцюють, розмовляють і плачуть на Maйдані Незалежності у серці Києва. Кілька годин тому мільйон жінок і чоловіків, які прибули з чотирьох сторін країни, вихлюпнулися на українську столицю, формуючи найбільшу проєвропейську маніфестацію в історії, обрамлену жовто-блакитними прапорами.
Навколо наметового поселення, що у центрі міста, вартують готові до штурму елітні загони міліції. Але біля барикад, поспіхом побудованих, свобода тріумфує, необмежена, без кордонів і посередників. Немає країни, суддів, шпиків. І між тим, ніхто не краде, ніхто не п’є, ніхто не грабує. Ніхто не закликає до порядку і все ж ніяких ознак хаосу. Я перетинаю площу. Підходжу до Будинку профспілок, революційного вулика, в якому я маю бюро протягом кількох днів, машинально викидаю недопалок на землю. Молода дівчина люб’язно звертається до мене: “Вони можуть нас звинуватити у засміченні міста, якщо всі робитимуть так, як ти…”
Світ адміністрування пішов у небуття протягом тижня. Репресії проти тисяч студентів, які вийшли на вулиці, щоб протестувати проти відмови президента Віктора Януковича підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, трансформувалися в рух народного повстання.
На третьому поверсі Будинку профспілок Віталій Кличко, багаторазовий чемпіон світу з боксу, член непримиримої до режиму опозиції, відповідає на запитання двох американських журналістів: “Ви йдете брати владу силою чи переговорами? Хто диригує рухом? Хто вирішує? Хто фінансує?”
Він підводить очі догори і намагається сформулювати відповідь: “Майдан не диригують. Усі диригують і водночас ніхто. Всі диригують, годують, приймають, організовують…” Гідна відповідь. Коли я запрошую журналістів на перший поверх, вони різко стверджують: “Він помиляється щодо керманича, твій “друг”, це очевидно. Але хто тоді?”
Хто? “Усі і водночас ніхто”: студенти Університету “Києво-Могилянська академія”, водії автомайдану, Тетяна Чорновіл, яка займається журналістськими розслідуваннями, Віталій Кличко і його брат Володимир, блогер Мустафа Найєм, Анна, молода кухарка, яка була співзасновницею першої структури самозахисту, київська буржуазія і селянство західних областей, кілька олігархів, достатньо інтелігентів…”
“Усі і водночас ніхто”: він відкидає керманича, мій “друг”, але він має рацію. Народ узяв слово і владу. І він відмовляється делегувати їх комусь. Ми живемо в час прямої демократії, не представницької, ще не інституалізованої чи медіалізованої. Мікрофон на центральній сцені відкритий для всіх. Різні люди йдуть один за одним на Майдан вдень і вночі — від занадто розкутих до занадто серйозних, від занадто ностальгічних до занадто сучасних, від ліцеїста до ректора університету, від релігійної бабусі, яка прийшла розповісти про голод 1930-х років, до вегетаріанця, який пропагує мобілізацію. Усі рівні. Але сцена не є більше “центральною”: кожна барикада і кожен намет є простором для дебатів, місцем прийняття рішень. Без “центрів…”
На вулицях, прилеглих до Майдану, волонтери складають докупи дошки, мішки і шини для захисту бунтівного містечка. Жінки приносять їм суп, чай, тістечка. В деяких місцях грають музику і співають для підбадьорювання.
На початку вулиці Бориса Грінченка група студентів дебатує про найкращий спосіб зміцнення їхньої барикади, щоб зробити її непрохідною:
— Чому б не поливати її водою, щоб зробити стіну з льоду?
— Блискуче! Вода затвердіє так міцно, як і має бути. Ходім розповімо про це в Будинок профспілок.
Я проходжу повз мерію, перетворену на загальну спальню для тих приїжджих, яким не вистачило місця в наметах. Старші чоловіки, одягнені в камуфляжі, фільтрують входи і виходи. Очевидно, це ветерани війни в Афганістані, які прийшли готувати до спротиву студентів, продавців, журналістів, офіціантів…
Перед магазином “Зара” на вулиці Хрещатик, що є
Єлисейськими полями Києва, трансформовану в гігантський кемпінг, я натрапив на тусівку. Хлопець грає на гітарі і звертається до трьох десятків повстанців з усмішкою, яка підкреслює його проповідь веселим “Амінь”. Я впізнав у барді анархіста, якого знімав десять років тому під час Помаранчевої революції у схожій ситуації і дуже схожому місці:
— Хай будуть благословенні моменти кризи, які звільняють людину натовпу. Ми не стадо в’ючних баранів, яких мають стригти. Ми люди, і Бог є в кожному з нас рівною часткою. Мої брати і сестри, ви благословенна генерація, яка визволить усіх нас і визволиться сама… Бог благословляє наш Майдан! Бог благословляє ваш фейсбук! Бог благословляє Україну!
Я вітаюсь з ним після закінчення його проповіді. “Хай благословенні будуть французи і їхня Республіка. Вони спалили Бастилію вчора і вони допомагають нам сьогодні спалити Кремль”.
Я зізнаюсь, що не репрезентуватиму нікого з Республіки, офіційна позиція якої на цей час не спрямована на те, щоб “спалити” Кремль, а швидше на те, щоб продати йому зброю. Він розреготався: “Тим краще, що ти не представляєш нікого. Отже, ти є одним з наших. Поглянь навколо: ніхто не репрезентує тут нікого”…
Ніхто не повинен “репрезентувати”, “диригувати” чи “керувати” мільйоном борців, які заповнили вулиці Києва. На Майдані поняття “керманич” мертве…
Того самого вечора 8 грудня за кілька десятків метрів від мого барда, на перехресті вулиці Хрещатик і бульвару Шевченка, демонтували велику статую Леніна в атмосфері незвичайного свята. Люди робили селфі на тлі поваленого мастодонта, співали український гімн, потім продовжили свято в барі на розі вулиці, на дверях якого написаний лозунг “Goodbye Lenin!”, прикрашений у жовте і блакитне.
Наступного дня статую більшовицького пророка замінили на “золотий унітаз”, який, за людським поголосом, мав Віктор Янукович… Ласкаво просимо у світ без вождя, без партії, без центру і периферії, без високого і низького. Наш світ.
* * *
Закінчується книга есеєм “Наша битва”, який ніби підсумовує усі думки і враження автора, викладені у попередніх розділах. Прикінцеві рядки цього есею закликають: “Не чекаймо більше владних дискурсів, затверджених слів, підставних акторів, якими вони (реакціонери) захищають наші принципи і наші життєві порядки. Ми диктуємо мову часу, ми народжені зі століттям: ніхто не керуватиме на нашій площі. Настав час діяти!”
Хіба це не співголосне нашим думкам тоді, на Майдані?
Підготував
Анатолій ГАТНЕНКО
