Презентація дилогії Богдана Гориня

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСПУ

Двокнижжя Богдана Гориня “Любов і творчість Софії КараффиКорбут” у багатьох публікаціях і на кількох презентаціях визнане унікальним явищем в українській літературі. Ми побували на презентації в Києві, яка відбулася 4 лютого 2016 року в Національному музеї літератури. Вчена рада Інституту літератури висунула твір на здобуття Шевченківської премії.

На думку вченого, підхід, який знайшов Богдан Горинь, щоб відкрити нам образ знаменитої мисткині, — надзвичайно цікавий. Автор поламав стереотипи сприйняття Софії КараффиКорбут. Цей твір показує, що мисткиня була жінкою, яка прагнула земного щастя, домашнього затишку і водночас була одержима творчістю. Так само одержимим творчістю є Богдан Горинь.

Хоча про автора презентованого твору часто пишуть як про мистецтвознавця, громадського діяча, проте той, хто мав змогу хоча б погортати недавно виданий його біобібліографічний покажчик, побачить багатогранність Богдана Гориня. Це літературна, мистецтвознавча, політична, громадська, а також організаційна діяльність в ініціюванні й проведенні акцій протесту проти тоталітарного режиму.

Свій виступ про твір, який висунуто на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, Богдан Горинь почав від гіпотетичного запитання, чому серед чималої кількості талановитих художників другої половини ХХ століття він обрав героїнею документального романуколажу Софію КараффуКорбут. Тому, — відповів автор дилогії, — що на тлі яскравих тогочасних мистецьких постатей Софія КараффаКорбут була найяскравішою з явними ознаками геніальності.

Хоча в психологічних словниках та енциклопедіях не дано відповіді, що розуміти під геніальною особистістю, проте Богдан Горинь, досліджуючи питання психології творчості, склав свою дефініцію мистецької геніальності. За його визначенням, геніальна художня особистість — це творець із колосальною уявою, яка межує зі сновидінням і активним асоціативним мисленням. У такої особистості одне враження, подія, явище викликають цілий ланцюг вражень, подій, явищ. Леонардо да Вінчі казав, що навіть у випадковій плямі на стіні можна побачити батальні сцени тощо. Вдивляючись в осіннє дерево за вікном, художниця побачила в його кроні образ народного месника Лук’яна Кобилиці.

Задум написати твір про Софію, про її величезну енергію, про її неповторну творчу уяву виник ще у середині 1960х рр., проте до реалізації цього задуму автор зміг приступити щойно 2010 року, після виходу мемуарнодокументальної трилогії “Не тільки про себе”. Б. Горинь не приховує, що спочатку не знав, у якому жанрі писатиме. Накопичений матеріал виходив за межі наукової монографії, класичного наукового дослідження. Переконався, що найповніше життя і творчість Софії КараффиКорбут можна передати у художньодокументальному романіколажі.

Як аргумент правомірності існування документальної художньої літератури Богдан Горинь зачитав фрагмент статті з “Української літературної енциклопедії”: “Художня фантазія в документальній літературі обмежується аналізом та інтерпретацією документа, компонуванням матеріалу, яке найчастіше здійснюється за принципом монтажу і зіставлення. Всякий домисел у документальній літературі вимагає документального обґрунтування, факт, деталь, репліка героя повинні бути документовані прямо або побічно. Це зумовлено естетикою документалістики, яка відтворює дійсність не за законами художньої ймовірності, а за принципом адекватності. На відміну від науковоісторичної літератури, художня документалістика синтезує документальний матеріал з елементами образності, подає яскраві картини конкретних подій і постаті історичних осіб документальної літератури, відзначається достовірністю, точністю інформації з першоджерела і водночас емоційністю та жвавістю зображення”.

Про документальну художню літературу говориться також і в закордонних джерелах. У поляків вона зветься літературою факту. Виникла вона як відповідь на зростаючий суспільний запит на художнє документування дійсності.

На закінчення свого презентаційного слова Богдан Горинь відзначив, що обрання саме такої форми написання твору, включаючи переживання та інтимні колізії мисткині, робить книжку притягальною, про що свідчать схвальні відгуки читачів. Це, за висловом читачів, не тільки розповідь про С. КараффуКорбут та її твори, а утвердження її в українській історії. Це також звернення до влади, що без уваги до духовності Україна не зможе досягти успіху в інших галузях, враховуючи економічні перетворення.

Один із провідних українських письменників Валерій Шевчук серед інших порушених питань зауважив, що цього року Шевченківська премія має достойних кандидатів, серед яких Богдан Горинь, назвавши його двокнижжя про Софію КараффуКорбут золотими цеглинами української культури.

Перший заступник міністра культури України Ігор Ліховий почав свій виступ так: “Хай не ображаються інші автори, але документальний романколаж “Любов і творчість Софії КараффиКорбут” був єдиним твором, який Колегія Міністерства культури рекомендувала висунути на найвищу літературну нагороду української держави. На премію висувають не автора, а його твір. Хоч у цьому випадку дуже важко відділити особу Богдана Гориня від його твору. Важко у нас знайти подібний феномен”.

Перший заступник міністра культури торкнувся питання про жанр презентованого двотомника: “Була дискусія, чи це художній твір, мистецтвознавче дослідження чи публіцистика, але після прочитання твору переконуєшся, що це справжній художній твір. Може, він і виходить за межі усталених рамок, але й Богдан Горинь як особистість вийшов за межі звичних рамок, має свою місію і чітко її реалізує.

Так склалося, що в українській культурі небагато художніх біографічних творів, у яких було б висвітлено життя художників. Для мене свого часу великим відкриттям була “Туга Віктора Цимбала”. У цій книзі є не тільки розповідь про художника, а там показана і його психологія. Однак цей двотомник — інше явище, інша глибина підходу до митця. Психологізм тут є вирішальним чинником. Вміщені у книзі ілюстрації, документи не ріжуть художній текст. Кожна сторінка – це мінісвіт, який своїм кольором передає дух часу”.

Ігор Ліховий висловив думку, що порушені у творі питання мали б обговорюватися не лише у невеликих аудиторіях на презентаціях, а й у школах, університетах, на телебаченні.

Учасник презентації, заступник директора з наукової роботи Науководослідного інституту українознавства Міністерства освіти та науки України професор Арсен Зінченко також назвав документальний романколаж Богдана Гориня явищем в українській літературі, наголосив, що вчені Інституту з великим задоволенням читали тритомник Богдана Гориня “Не тільки про себе”, його “Тугу Віктора Цимбала”, а головною темою торішньої вересневої зустрічі (10 вересня 2015 року, — ред.) було обговорення його романуколажу “Любов і творчість Софії КараффиКорбут”. Наукові працівники відзначили віддзеркалення в творі епохи, у якій жила та працювала художниця. Не тільки глибока переконливість викладених у двотомнику фактів, а й жанр романуколажу імпонував науковцям. Було відзначено величезний життєвий досвід автора, його увагу до слова. “Вважаю, що цей твір відповідає усім критеріям вимог до найвищої літературної нагороди української держави, з чим і вітаю пана Богдана Гориня”, — сказав професор Зінченко.

Про вагомість твору говорили під час виступів критик, прозаїк, голова секції публіцистів НСП України Володимир Петрук, лікар, професор Любомир Пиріг, журналістка Ірина Ящембська, видавець Ярема Гоян, інформатик Кіндрат Гіщак, вчений і видавець, професор Василь Шендеровський.

Ірина Ящембська звернула увагу на читабельність романуколажу: “Понад тисячу сторінок сприймаються на одному подиху. І власне це красномовно говорить про неабиякий талант автора книги. Вміщені листи, документи, довідки філігранно вплетені в мереживо сюжету, збагачують розповідь, викликають масу емоцій у читача, спонукають до роздумів. Читач мимоволі співпереживає з героїнею твору її успіхи та страждання”.