Вадим ПЕПА
За місцем народження ми з Василем Захарченком земляки — полтавці. Ровесники, та ще й народилися у січні, але він старший на вісім днів. Селюки з правічних рільників, хліборобів.
Хай там що, після карколомних поворотів удалося здобути обрану в юності професію. Пам’ятаю 1972 рік. На руках у дружини народжений 1971 р. син, а мене надовго позбавляють роботи, витуривши з редакції “Літературної України”. Дотепер не змінюю гіркого висновку про те, що в колоніальному чаду найбільші таланти не мали змоги розкритися сповна. Жодний, окрім тих, що загриміли за колючі дроти ГУЛАГу, не постав перед світом із відкритим забралом. Натомість кар’єристи в гонитві за вищими посадами, нагородами, відзнаками громили, на чім світ стоїть, “українських буржуазних націоналістів”, паплюжили “бандерівців”…
А що ж совісний син гречкосіїв? Вороги української національної свідомості, саме ті, що нині забезпечені недосяжними для простолюду пенсіями, розписалися у “Вироку в справі Василя Стуса (1972 рік)”: “У період після 1966 року придбав і зберігав до січня 1972 р. т. зв. “новелю” В. Захарченка “Дзвінок”. Цей документ антирадянського спрямування порочить радянську дійсність, органи управління і державні установи, спосіб життя радянських людей”.
За помахом невидимих диригентів відібрано в талановитого прозаїка письменницький квиток, вручений ще 1962 р. Мовби вітаючи, хоч і на два тижні пізніше, дарунком до дня народження, Черкаський обласний суд 31 січня 1973 р. впаяв наївної, майже дитинної вдачі Василеві 5 років суворого режиму. Після етапу, не легшого, ніж мандри молодого Т. Шевченка до міста Вільно розгрузлою дорогою в дірявих недоносках на задубілих ногах, пронумерований зек зустрівся вічнавіч із тими, котрих не один із “майстрів пера”, ніколи не бачивши, топив у багнюці. При полярних сяєвах темніло в очах. Щеміло серце. Згодом підніметься рука, щоб перелити в слова пекучий біль: “Що творилося в душі двадцятирічного юнака, якому оголошували вирок — 25 років совєтської каторги на вічно мерзлотній Півночі Росії. Це на п’ять років більше за прожитий досі молодий його вік!..
У 1973 році я застав багатьох із тих юнаків у пермських таборах, де вони, змучені, лисі, беззубі сорокап’ятирічні (на вигляд — 60річні діди) добували цей нелюдський совєтський термін і звільнялися, їхали в Україну, все таку ж концтаборовану московською деспотією, самотні, вирвані із життя, без будьякої перспективи на десятокпівтора років, які їм лишилося провести на цьому божевільному світі у хворобах, муках, здобутих у заполярних російських катівнях.
Що з нами робила Росія, та, на яку наш масовий малорос і досі молиться, і досі добровільно колінкує під її кирзовий чобіт”.
То не просто ГУЛАГ. То ціла індустрія. Дармова галузь комуністичної економіки. Щоденна й багаторічна пожива на крові українського квіту для не одного, може, мільйона ненажерливих звірів у людській подобі. За яким же сатанинським промислом жорстоке й огидне, а для віруючих чи ж не богопротивне нависає градовою хмарою над багатостраждальною Україною? Яка ж нечиста сила прирікає нашу рідну Батьківщину на жахіття, страшніші від кари єгипетської?
Вище від легендарного Олімпу здіймається нині ООН. Доле невидима, як же голосно проголошуються священні права людини й священні права народів! І що з того? “А вже років триста, як козак в неволі”, — квилитьпроквиляє народна пісня. За точним рахунком не триста, а 362. Кремлівська імперська напасть усе ще душить волю українського народу судилищами беріївського замісу. Надію Савченко, Олега Сенцова та скількох ще підло захоплених, із мішками на головах переправлених у Росію, терзають упирі від безпардонної юриспруденції так само, як і Василя Стуса. Ні на йоту різниці. Всесвітнє прокляття неодмінно накриє катів. Та що їм до того! Нікчемних холуїв не лякає вічна неслава. Їм аби нажиратися, поки є чим.
А вторгнення кремлівської армії в Крим, Луганську й Донецьку області України, в краї, збережені українськими насамперед завдяки винятковій доблесті й хоробрості запорозького козацтва? Громадян української свідомості жорстоко переслідують, зганяють з обжитих міст. Невже людству не судилося вирватися з вериг тваринної люті, ненависті, зловорожості, масових убивств собі подібних?
Запитання зриваються з уст швидше, ніж відповіді. Поки сонцясвіту, прозріваймо в жорстокій юдолі земній. Торік мені пощастило побачити надрукованими дві книжки під власним прізвищем — “Перед очима істини” та “Золото Дажбожих внуків”. Надіслав Василю. І тут же одержав від нього видане в Черкасах того ж року, який тількино минув, “Уперте щодення”. Справжній фоліант. Томище на 834 сторінки. Гідний подиву здобуток одержимого, залюбленого в слово. Видавець — Ю. Чабаненко, наклад — 100 примірників. А на вагу — золоті розсипи світлих, мудрих, доленосних міркувань, розмислів, замальовок, доторків до болючих точок дійсності, відгуків на події з кінця листопада 2008 року й до середини червня 2015го.
Схиляю голову перед Василем. “Щоденник” — як дзеркало життя. А ще — справжній літопис. Визначне з минулого — як на долоні. Головне ж, скарби душі на видноті. Оцінка пережитого, пояснення примітного — дорогого варті. За моїм відчуттям, огром повіданого не менш значущий, ніж “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко. Критикам, літературознавцям донести б основне — кричуще, зворушливе, небуденне, піднесене, проникливе, обнадійливе, життєствердне до якомога ширшого кола читачів. Та привернути б увагу власть імущих до державотворчих міркувань письменника нелегкої долі й неабиякого життєвого досвіду. А ще “Щоденник” збагачують хай і скупі, але які вражаючі, промовисті оповідки про людські долі, особливо ж подвижницькі, жертовні, а понад те — зламані, передчасно обірвані, скалічені, придушені…
Вважаю, що зобов’язаний процитувати напутнє слово мені на титульній сторінці одержаного від Василя видання: “Дорогий Вадиме — Трипільцю! Сердечно дякую Тобі за посвячення мене в Українське Трипілля. Тільки Ти можеш зрозуміти мене, яким я став щасливобагатим, постарілим на тисячі, а то й на десятки тисяч років трипіленим українцем! Спасибі за книжки. Здоров’я тобі, дорогий.
О, не віддамо жодної титли з нашої історії!
З повагою також трипілець”… І підпис.
Про таких, як Василь, у народі мовиться: “Божий чоловік”. За тим, що розкривається у “Щоденнику”, він у моїй уяві — Вічний українець. Або скористаюся неологізмом із його свідомості — святоукраїнець. Особистостями такої совісності та ще й таланту не часто радує небесне провидіння. Якби ж то сучасній українській науці було притаманне таке відчуття спорідненості з правічною долею свого народу. Та якби ж можна було вказати на мільйони й мільйони співвітчизників твердих переконань, відданих розбудові незалежної, самоврядної Української Держави. Поза всяким сумнівом, за високої одностайної свідомості громадян незрівнянно кращою була б доля народу, змученого неперервними зусібічними терзаннями.
Прозріваймо, як закликав Т. Шевченко. Будьмо певні, що від з’яви людини там, де дотепер етнічні українські землі, розвивалися невпинно і незнищенно роди, племена, з яких постав український народ. А з ними і з ним невіддільно і невідривно рідна мова. Вона дається етносу раз і назавжди, як і всьому живому в природі. Мова не замінюється, як шкіра зміїв щовесни, а тільки розвивається і збагачується. Або знищується супостатами.
Українська мова — одна з найбагатших у світі. Орієнтир для фахівців — Словник на триста тисяч слів. Але і в цю цифру не убгати розсипи діалектизмів. Згадаймо хоча б одне — яке ж море назв рослин, особливо ж цілющих трав, в українській мові! Скільки таких, що їх у жодному словнику не побачити, а можна лише почути з народних уст. А то ж — знаки незглибимого минулого народу. Мова — більший історик, ніж сам Геродот. У ній — відображення буття етносу від “сотворіння світу” й до сучасності.
Подивуймося: як же близько до серця узяв прозірливе письменник Василь Захарченко, чия невтомна праця відзначена Шевченківською премією. За мисленням видатного прозаїка ясно видно, що його генна пам’ять незглибима. Його свідомість укорінена в неміряні тисячоліття буття рідного народу на одвічно своїй рідній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Дідизна й материзна невпинно успадковувалася й успадковується від попередніх поколінь наступними.
Мабуть, велике щастя — відчувати мову і володіти нею так, як Василь Захарченко. Тож берімо до серця, близько до душі благословення од вірного сина українського народу: “Як пісня не зазвучить, поки її не заспівають, так і мова мовчатиме, занепадатиме, поки нею не заговоримо. Отже, кожний із нас повинен стати і солістом, і виконавцем у дуеті й у хорі нашої мови. Рідна мова народу є його найнадійнішим кордоном. Через суцільне, масове рідномов’я, в нашому випадку — українськомовне, ніякий ворог із його “градами”, танками не пройде. А якщо навіть і окупує територію, то це собі на погибель, бо мова, суцільне рідномовлення втримає націю в її незламності, відпорності, і нація переможе, вижене окупанта зі своєї землі, даної Богом. З рідною мовою ми — вічні!”
