Іван СЛОБОДЯН,
заступник голови Львівського обласного об’єднання “Просвіти”
Її посвята була гідною української жінки. Її посвята — це лаврові листки над символами нашої державності. Її посвята окрилює нас і зриває до Боротьби. Тому у річницю її героїчної смерті віримо в Успіх наших змагань! Віримо, що переможемо! Бо в нас — її кров, кров холодноярських повстанців, кров мільйонів українців, що вмерли за Україну. Кров полеглих Героїв живить нас і кличе до подолання Страху, кличе на барикади!
З підпільної листівки, випущеної в 5–ту річницю смерті О. Басараб, опублікованої в підпільній газеті УВО “Сурма”.
У ніч з 12 на 13 лютого 1924 року у львівській в’язниці “Бригідки” знайшли повішеною українську підпільницю, патріотку, громадську діячку Ольгу Басараб. Ця подія стала однією з найбільш вражаючих на західноукраїнських землях у 1920–х роках.
Весь світ протестує проти блюзнірського судового процесу “Російська Федерація (Путін) проти Надії Савченко”. Усіх дивує, звідки в тендітної жінки стільки сили, благородства й гідності. А це — родовий ген українців. У ХХ столітті саме українські жінки були прикладом жертовності заради друзів, ідеї та Батьківщини. Такими були й українські патріотки Ольга Басараб, Олена Теліга та багато інших жінок-підпільниць. Ольга Басараб зазнала нелюдських мук від звироднілих польських поліцаїв, але не розкрила таємниць революційного руху й зосталася вірною великій ідеї.
Ольга Басараб, член багатьох громадських організацій у середині 20-х років ХХ століття, стала найяскравішим символом боротьби за Українську державу. Її могила на Янівському цвинтарі упродовж багатьох років була місцем паломництва для тисяч українців. Тут виголошували присяги на вірність і приймали в підпільні організації — спочатку в УВО, а потім ОУН.
Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в родині відомого громадського діяча о. Михайла і Савини (з дому Стрільбицької) Левицьких. Вона мала старшу сестру Іванну та молодшого брата Северина. Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902—1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві “Дністер”, Земельному іпотечному банку.
1914 року вийшла заміж за студента “Політехніки” Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство “Основа”. Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою. У 1918—1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги пораненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні. Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок. Розпочала працювати в українському банку “Дністер”, “Земельному іпотечному банку”, стала членом головного відділу львівської “Просвіти” та Товариства “Сокіл—Батько”. Перший досвід громадської діяльності Ольга здобула у столиці Австро-Угорської імперії у товаристві “Січ”. У Львові активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією (УВО — підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв’язковою полковника Євгена Коновальця.
Як член УВО О. Басараб була заарештована. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку вона винаймала разом зі Стефанією Савицькою по вул. Виспянського (тепер Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в
О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь веймарської Німеччини та більшовицької України й ув’язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині — Ак. Кучера, 5, тепер тут розташовано РВВС Шевченківського району). Наступні три дні дівчина провела в камері львівської в’язниці Бригідки.
У той час у Бригідках ще служили поліцейські-українці. Вони повідомили, що один із найжорстокіших комісарів — Міхал Кайдан, який вів слідство, після допиту в ніч на 13 лютого сказав Ользі: “Пані не хотіла нічого сказати нині, але завтра будемо краще пані допитувати, і пані з певністю все розкаже”. Вранці в’язничний сторож побачив її повішеною на тюремних ґратах. У цій ситуації дивно повелася поліція — родину не лише не повідомили про трагічну подію, а й упродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі. Згодом тіло Ольги як “бездомної”, під фіктивним прізвищем Юлії Баравської передали спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховали. На дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці. Офіційне повідомлення про самогубство одразу ж опротестувала громадськість — в’язничні ґрати містилися надто високо, щоб Ольга Басараб самотужки змогла прив’язати зашморг. До того ж під час медичного обстеження було виявлено сліди тортур. Щоправда, професор Сєрацький, який разом зі студентами проводив досліди над тілом “бездомної Баравської”, спростував це. 26 лютого провели ексгумацію тіла та повторне дослідження і перепоховали за участю кількох тисяч українців. Утім, це не дало відповіді на питання про причину смерті Ольги Басараб. Поліція залишилася при своїй версії, а українська громадськість і надалі була переконана, що Ольга померла від тортур, а повішення було інсценізоване поліцією.
У 1920—30-ті роки щорічно в день загибелі патріотки українське жіноцтво організовувало панахиди в церквах Галичини. До цього дня виготовляли портрети та фотокартки, влаштовували масові відвідини поховання на Янівському цвинтарі. Часто це супроводжувалося сутичками з поліцією та судовими процесами. Вулицю Станіслава Виспянського у Львові, де жила революціонерка, таємно перейменували на вулицю Ольги Басараб. Її ім’я серед кількох імен провідників увійшло в текст “Молитви українського націоналіста”. І сьогодні одна з гілок родини Басарабів, яка проживає в Північній Америці, зберігає традицію: при народженні першої дівчинки її називають Ольгою та намагаються до кінця життя зберегти її дівоче прізвище.
Ольга Басараб, Олена Теліга й тисячі жінок-підпільниць своїми вчинками й діями наближали нас до омріяної незалежної соборної України. Вони загинули за нас. А зараз нам усім необхідно об’єднатися в нелегкій боротьбі проти споконвічного ворога України — російського імперіалізму.
