Про цю чарівну оперну співачку, її витоки і становлення в “СП” була публікація 11 жовтня 2013 року “Десь на дні мого серця”. Стефанія Довгань народилася в Києві. Виїхавши до мами у США, 1998 року закінчила Балтиморську школу мистецтв, 2002го — факультет вокалу університету штату Меріленд. Дебютувала у ролі Дідони в опері Генрі Перселла “Дідона й Еней”. Цього ж року стала лауреатом Міжнародного конкурсу оперних співаків Інтернаціональної Музичної Фундації (Пловдив, Болгарія) та конкурсу Леопольдскрон у Зальцбурзі (Австрія). У творчому доробку співачки понад 30 оперних партій, серед яких Віолетта (“Травіата” Дж. Верді), Маргарита (“Фауст” Ш. Гуно), Недда (“Паяци” Леонкавалло), Донна Анна (“Дон Жуан” В.А. Моцарта), Мюзетта (“Богема” Д. Пуччіні)… Виступала на багатьох престижних оперних сценах світу, лауреат різноманітних міжнародних конкурсів.
Та її заповітна мрія — виконати роль Мімі в опері Джакомо Пуччіні “Богема” на лібрето Луїджі Ілліка та Джузеппе Джакоза за твором Анрі Мюрже “Сцени з життя богеми” — нещодавно збулася у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. Враженнями від Львова, Києва, творчими планами співачка поділилася з нашими читачами.
— Стефаніє, чому така щаслива нагода сталася саме в місті Лева?
— Частина моєї родини зі Львова. Я там цього літа гостювала, вирішила зайти у Львівську оперу, познайомитися з дирекцією, представити себе. Коли прийшла, там саме було прослуховування. Директор запропонував одразу мене й прослухати. І я, як була, без нот, без підготовки, у босоніжках і сарафані — розспівалася і виконала арію Мімі з опери Джакомо Пуччіні “Богема” (італійською мовою). Мене запитали, яку роль я хотіла б мати. Відповіла — саме цю. Мене запросили на цю роль.
За тиждень до виступу приїхала до Львова, з усіма познайомилася. Прийняли мене гарно, влаштували зручно, я була дуже втішена. Колеги чудові, диригент прекрасний.
Мала усього дві репетиції мізансцени. Але перед цим дуже довго виношувала цю мрію, тренувалася. Дуже щаслива, що заспівала Мімі вперше саме в Україні. Продовжуватиму її співати, сподіваюся, багато років. Ця роль мені дуже підходить і по голосу, й за характером. У літньому оперному фестивалі в Гайденгаймі (Німеччина) я десять разів виконуватиму партію Мімі у супроводі Штутгартського філармонійного оркестру під керівництвом маестро Маркуса Боша. Це мій наступний проект. Я дуже радію, не можу дочекатися.
— Чому виникла мрія співати Мімі?
— А чому чи не кожен актор мріє зіграти Гамлета? Це те саме. Часто уявляла, що втілюю цей образ. Мала відчуття, що це саме та роль, яку можу добре передати. Зараз в опері відбулася, можна сказати, революція: треба не лише стояти на сцені і співати, відпрацьовувати голос, а ще й переконливо, майстерно грати. Раніше це були тільки винятки, наприклад, Марія Каллас була не лише співачка, а й актриса. Для мене гра — переконлива частина образу, він стає цікавіший. Люди цього потребують. Це моя друга героїня, яка помирає від туберкульозу, перша була Віолетта, Джільду в Ріголетто вбивають, вона йде на суїцид. Коли я переживаю ці образи, мені часом сняться жахи. Це нормально для кожного актора.
— З якими співаками дебютували у Львівській опері?
— Головні мої партнери — Роман Трохимук і Петро Радейко, а також Юлія Лисенко, Віталій Загорбенський, Юрій Трицецький. Диригент — Михайло Дутчак.
— Як сприйняли виставу слухачі?
— Дуже позитивно. У залі багато людей плакало, підходили до мене, вітали. Для мене найвищий комплімент, коли кажуть: “У мене аж мурашки по шкірі”. Якщо така реакція, то вже навіть зайве казати про голос чи артистизм — усе зрозуміло.
— Ваші улюблені актори, диригенти?
— Співачка Александріна Пенданчанська, феноменальний актор і співак Роландо Вілазон (з ним працювала у Лондоні в Королівській опері, де я співала роль Мюзетти в “Богемі”), Тереза Стратас, Чечілія Бартолі, Джойс ДіДонато. Співпрацювала з видатними диригентами, серед яких: Сер Марк Елдер (Королівська Опера, Лондон), Еммануел Війом (Сполето фестиваль), Гаррі Ведов (НьюЙоркська опера), Джордж Манахат (Портленд Опера).
— Яке враження від Львова, Києва, зокрема порівняно з іншими європейськими містами?
— Львів і Київ дуже самобутні, оригінальні міста, цілком європейські, хоч бідніші, проте кожне має свій особливий шарм. Тут багато цікавих впливів. Для мене вони рідні.
Однак у нас дороги страшніші, бо все було покрадено. Штамп Радянського Союзу залишив дуже багато неприємних речей у нашому суспільстві, від цього треба лікуватися. А щоб лікуватися, спочатку треба усвідомити, проаналізувати помилки. Моя мрія, щоб українці, крім того, що стали свідоміші, мали такий порядок, як, приміром, у Німеччині. Якби всі були законослухняні, то нам би ціни не було. Українці роботящі, душевні, тонкі, прекрасні. Багато чого можуть, відчувають, але не вистачає організованості.
— Чи є зміни на краще?
— Є. Мені здається, що молодь, яка народилася в незалежній Україні, має вже інший менталітет, вона патріотичніша — і це тішить. Молоді, з сучасними поглядами потрібні в політиці і культурі. Реформи йдуть, звичайно, дуже повільно. Можливо, якби не війна, справи були б кращі.
— Що варто перейняти Україні кращого зі світового досвіду?
— Щоб керівництво виділяло більше коштів на культуру, це найперше. Щоб був ухвалений закон про меценатство, щоб заможним людям було престижно давати гроші на культурну продукцію, театр, гастролі — адже обмін культурною продукцією — запорука успішного розвитку. Викорінити хабарництво, корупцію. Щоб масмедіа не поширювали низьковартісну продукцію. За кордоном також є музика, яка не підносить людину на вищий духовний рівень. Але все повинно бути в міру. Наше керівництво має бути зацікавленим у тому, щоб плекати в людині найкращі якості.
За кордоном у багатьох містах на великих площах іде наживо трансляція з оперного театру. А в нас таке мистецтво не популяризується. Я була в шоці, що телеканал 1+1 створив серіал “Хазяйка”, у якому нема жодного слова українською. Я вже написала їм коментар з цього приводу. У нас рабська нація, серйозна внутрішня хвороба, яку спричинило 300річне знущання, знищення нашого етносу. Треба самим лікуватися, ні на кого не чекати. Дуже важливі масмедіа. На жаль, вони не спрямовують суспільство до високих ідеалів. Добре, що молодь зараз переважно в інтернеті, де можна знайти правильні речі.
— Чим відрізняється реакція публіки в різних країнах?
— Німці дуже довго аплодують у кінці вистави — вони просто рекордсмени. А наші — як американці — коротко і яскраво. Реакція залу нам дуже потрібна, це як хвиля чогось прекрасного. Люди в усіх куточках планети мають серце і душу. А ті речі, які ми виконуємо, настільки геніальні, глибокі, що торкаються душі і серця кожного незалежно від національності.
— Які першоджерела, витоки Вашої творчості?
— Коли я була ще маленькою, познайомилася з творчістю Бориса Гмирі, Євгенії Мірошниченко, Соломії Крушельницької, вони мене причарували. Яскраві спогади того часу про Київський оперний театр, куди ми ходили з мамою, бабусею, дідусем, слухали опери “Ріголетто”, “Травіата”, “Богема” та інші шедеври оперного мистецтва. Бабуся Маргарита зацікавила мене народною музикою — ми з нею брали участь у хорі Леопольда Ященка “Гомін”. Тоді вивчила напам’ять майже весь “Кобзар”, дуже багато читала поезії. Бабуся влаштовувала для моїх однокласників та інших дітей вечорниці, присвячені творчості українських митців. Там читали поезії, звучали бандура, сопілка. Я навіть навчилася грати на дримбі у Карпатах.
— Для оперних співаків важливе знання мов, особливо фонетична автентичність. Якими мовами володієте?
— Я три роки навчалася у школі в США, чотири роки в університеті. Тому добре знаю англійську. Жила і вчилася в Німеччині — звідти німецька. Італійську вивчала в університеті, а ще нещодавно була в Римі на курсах італійської мови. Досконало її не знаю, але можу розмовляти, співаю. В університеті вчила також французьку.
У співаків є інтернаціональний фонетичний алфавіт, де подана транскрипція усіх слів, щоб відтворювати правильний звук. Співакам дуже важливо досягати, щоб їхня вимова була якнайбільше автентичною, відповідала оригіналу. У Львові я звернула увагу, що солісти мають гарну школу, добре володіють італійською вимовою, акцент не відчувається.
— Якими мовами виконували арії?
— Німецькою, французькою, італійською, іспанською, англійською, російською. Українською співала пісні, арії ще не доводилося.
— Як сприймають Україну в світі?
— Багато людей ще не розрізняють Україну. Я на Фейсбуці постійно займаюсь просвітницькою діяльністю, пишу, вміщую різні статті, публікації: англійською, німецькою, українською — пояснюю, що вібувається в Україні.
* * *
При нашій розмові були присутні мама співачки та бабуся. Поцікавилася у них, як Стефанці вдалося досягти успіхів у чужих країнах, без підтримки, за рахунок власного таланту і працьовитості. Відомо, що самим талантом без щоденної копіткої праці успіху не досягти. Звідки така працездатність?
Відповіла мама Катерина Довгань: “Від дідуся, якому зараз 87, а він працює у майстерні над замовленнями, творчими роботами (відомий скульптор Борис Довгань — авт.); від бабусі, яка в поважному віці постійно відвідує наших поранених бійців у госпіталі, носить передачі, пише про них короткі історії — своєрідний щоденник (неодноразово публікувалися в “СП” — авт.) На щастя, уся наша родина багато працює над тим, що ми любимо. Моя мета, щоб дочка була щасливою. А щаслива людина та, яка робить те, що любить. Якщо у неї це добре виходить, то вона подвійно щаслива. Кажуть: “Якщо ти знайдеш роботу, яку любиш, ніколи не почуватимеш, що працюєш, бо без цього не можеш жити”.
Я знаю, що в її успіх закладено стільки неймовірної праці! Щоденне слухання прекрасних виконавців, які прославилися в цих партіях. Пропускання музики крізь себе, робота над технікою. Адже те, що здається легко на сцені, — це багато років копіткої роботи, тренування кожного м’яза, що в горлі, підтримка тих м’язів усім тілом. Я ніколи в житті не могла уявити, наскільки все тіло, мозок заангажовані в продукуванні звука, щоб він прорізав оркестр і без жодних мікрофонів наповнив величезний зал оперного театру”.
Бабуся додала: “Я знала, що вона буде співачкою, бо це була моя мрія і я її так виховувала. Водила з чотирьох років у хор нашого знаменитого Леопольда Ященка, де вона часто відкривала велелюдні концерти у Будинку вчителя, Будинку художника тощо. Потім повела її в дитячий хор при Київській консерваторії. Колись я сама хотіла займатися мистецтвом, музикою, але війна все те нагло перебила. І коли мені випало щастя бути серце до серця із внучкою — батьки працювали, а я навіть залишила свою роботу і всю себе віддала їй. Коли вона з хором консерваторії уже в Європу їздила, я була дуже втішена, бо відчувала, що це той класичний напрям, про який могла тільки мріяти. Стефанія постійно займалася інтелектуальною самоосвітою. Їй близькі поезія,образотворче мистецтво. Усе це давало наснагу для духовного вдосконалення. Вона живе на сцені своїми героями. Тому її спів надзвичайний у плані внутрішнього проникнення в кожний образ. Тому глядачі співпереживають. Внутрішньо я здавна знала, що вона обере вокал, класичну музичну сцену. І не помилилася”.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
