Повернімо пам’ять про Романа Домбчевського
Олександр ГОРОБЕЦЬ,
журналіст, письменник
Для мене ця неймовірна історія розпочалася доволі несподівано. Гортаючи сторінки газети українців Америки “Свобода”, яка безперервно видається в США з 1893 року, в числі від 26 травня 1984 року я натрапив на публікацію під назвою “Роман Домбчевський”. У ній розповідалося про те, як відзначили сторіччя від дня народження видатного юриста, поборника української мови, публіциста. Я ніколи не чув цього імені. Роман Йосифович Домбчевський народився 25 травня 1984 року в маленькому селі Ясенів Горішній на Гуцульщині, в АвстроУгорській імперії, тепер це Верхній Ясенів на ІваноФранківщині. Розташоване воно за 12 км від районного центру Верховина, за 45 км від залізничної станції Ворохта, у долині річки Чорний Черемош.
Вшановували у НьюЙорку українці США Романа Домбчевського як “відомого правника, споборника прав української мови як національної”. Хоча всі мої пошуки показали, що нині ніхто в Україні цю людину не знає, її прізвище невідоме. І не лише на рідній Гуцульщині, а й на Львівщині, де прожив він більшу частину свого життя. Сказати б, тінь дочасно забутого предка.
Роман походив із родини грекокатолицького священика Йосифа Домбчевського. Мати його, Варвара, також зі священницької родини. У 19 років Роман успішно складає іспити на юридичний факультет Львівського університету.
Юнак швидко призвичаївся до Львова, поринувши у бурхливий вир студентського життя. Маючи природний дар до швидкого засвоєння наук, молодий гуцул легко опановував академічні знання, які дарували відомі правники того часу: Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський. Поза програмою відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10томної “Історії УкраїниРуси”, сотень праць з історії, історії літератури, історіографії, джерелознавства Михайла Грушевського.
Університет Роман Домбчевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичним переконанням галичанина, шанувальника і поборника української мови. Поселився в містечку Миколаїв неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. В краї якраз розпочинався шалений наступ на українськомовне населення з метою його полонізації, і молодий адвокат безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянамукраїнцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти навчання винятково польською мовою. Роман Домбчевський був автором низки петицій до польської влади у Варшаві.
Поліглот в окопах
імперіалістичної
У серпні 1914го адвокат Домбчевський закриває свою контору, полишає молоду сім’ю і відправляється на фронт. В окопах зближується з активістами політичної організації “Спілка визволення України” (СВУ), головна мета якої — проголошення самостійності та соборності України.
Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбчевського на мобілізацію українських військовополонених із російської армії в таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти, серед яких і пан Роман, організовують національнокультурну, виховну роботу серед вояків. Тут Р. Домбчевський уперше зблизька стикається зі справжньою журналістською роботою: потрапляє в редакцію газети “Розваги”, висвітлює на її сторінках правові та просвітницькі теми. Загальними зусиллями СВУ організувала так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.
Після розвалу АвстроУгорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Тоді польська влада з усіх сил прагнула приєднати Галичину до своєї відновленої держави. Для захисту українських земель активно формується Українська Галицька Армія (УГА). 34літній дипломований юрист стає сотником УГА.
Роман Домбчевський досконало володів вісьмома мовами. Ще коли він практикував у судах до Першої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси як висококваліфікованого перекладачаюриста, оскільки він практично оволодів усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним і 1921 року, коли Українській Народній Республіці (УНР) конче знадобився фахівець із чеської мови в українській амбасаді Праги. Р. Домбчевський у 1921—1922 роках трудився секретарем посольства України в Чехії.
Правовий мовний
трактат сотникаюриста
Наприкінці 1922 року сотник Домбчевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. Подібне триває до 1926 року, коли Р. Домбчевський переїздить до Стрия, організовує й тут юридичну практику. Часто виступає з блискучими статтями в місцевій газеті “Стрийська думка”, в обласній пресі, юридичних часописах на правові теми, на теми моралі. Зпід його пера виходять яскраві публіцистичні твори на злобу дня.
Ім’я адвоката Романа Домбчевського у Стрию пов’язують з організацією музейної справи. Саме він у 30ті роки минулого століття підготував статут краєзнавчого музею “Верховина”. Зайнявся публічною пропагандою ідей збереження старожитностей, публікуючи статті про це в місцевій та обласній пресі. Тема для нього була надзвичайно близька й зрозуміла, адже він родом із Гуцульщини, з Верховини. Писав різноманітні звернення, відозви громадськості до органів влади з метою створення в місті нового культурного центру зі збереження одвічної спадщини. В цьому йому активно допомагала дружина Ірена. Разом із гуртківцями вона поставила виставу про життя людей у горах.
Його статті на захист рідної української мови носять характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Р. Домбчевський часто зустрічається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу власних аргументів через штучно фільтрований словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мову втрачають адвокати. Юрист Домбчевський чи не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді. На повен голос говорить про соціологічне і правове поняття нації та її мови, про право нації мати таку. Детально аналізує стан української мови в Австрії, Росії, Угорщині, ЧСР і Румунії, та її правовий статус у законодавстві цих держав. Досліджує мовні закони УНР, ЗУНР і УСРР.
Напевне, першим серед українських правників Роман Домбчевський ще в 20х роках минулого століття порушує проблему права мовного носія на рідну мову як засіб життєво важливої суспільної комунікації.
Тоді, майже сто років тому, Роман Домбчевський пише: “Існує непорушне право рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…”
Як результат, ізпід пера юриста Р. Домбчевського виходить цікава, актуальна, злободенна праця “За права мови”. Це фахове, юридично виважене дослідження про роль і значення національної мови, роль адвоката — справжнього українського речника прав нації у судових процесах. Автор зазначає: “Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов’язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі”.
“Національна мова — це золоті ключі, — казав Роман Домбчевський, — якими відкривають душу і закривають чорні роти”.
Є твердження, що ця оригінальна праця з’явилася вже в кінці 20х років минуло століття, коли Польща в Галичині злісно викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і навіть зрідка нинішньої пори (напевне, за традицією) знайти посилання на її друковані версії 1934, 1935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень начебто неодноразово (це, зазначу, ще потрібно вивчати й доводити) перевидавалася і в Львові, і, буцімто, й у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному “золотому вересню” над заходом України, як Р. Домбчевський тут же опинився у в’язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському буржуазному націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув’язнення Р. Домбчевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будьде публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у порту, слюсарем, постійно перебував під наглядом комуністичних спецслужб.
По два боки морів та океанів
Ще 1911 року Роман Домбчевський узяв шлюб з Іреною (06.02.1886 р. н.), яка походила із родини грекокатолицького священика Григорія Рибчака з Бучача (нині Тернопільська область). У часи буремних випробувань батько її служив духівником УГА. Неодноразово заглядав у вічі смерті, коли червоні проривали фронт. Пані Ірена стала громадською активісткою, активно зайнялася журналістикою. Вона — фундатор бібліотеки “Просвіти” у західному містечку Миколаїв, де вони мешкали з Романом, комплектувала її власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок “Просвіти” у містечку, де Ірена Домбчевська, організувавши перший у цьому краї драматичний гурток, поставила на сцені п’єсу поетесигуцулки, родом з села Білі Ослави тепер Надвірнянського району ІваноФранківщини Марії Підгірянки (справжнє прізвище — Ленгерт) “У чужому пір’ї”. Синьоока Марійка разом із чоловіком Августином Домбровським, також великим поборником української поезії, мистецтва, бувала на виставах Ірени РибчакДомбчевської і в Миколаєві, і Стрию, в довколишніх селах, і на Львівській сцені, куди містяни любовно запрошували талановитих аматорів з тамтешньої “Просвіти”. Квартетом, разом з Іреною та Романом, вони особливо вдало, на “біс” у місцевої публіки виконували пісню Марічки Підгірянки “Ой, не нам у кайданах ходити”, яку влада суворо забороняла співати, особливо ж у людних місцях.
У 1928—1932 роках пані Ірена була головою Союзу Українок у Стрию. Гуртувала людей у лавах “Просвіти”, організовувала драматичні гуртки, виступи аматорів, конкурси української мови, української пісні.
Починаючи з 30х років, журналістка Ірена РибчакДомбчевська активно друкувалася в журналах “Жінка”, “Жіноча доля”, “Кооперативна родина”, “Кооперативна республіка”. Була вона активною, цілеспрямованою людиною, націленою на громадську, національнопатріотичну роботу. Мала пісеннопоетичну душу. Була навдивовижу комунікабельною, патріотично налаштованою. Вправно володіла писемним словом, мала художні публікації. Львів’яни зачитувалися її нарисами, оповіданнями. Найбільше з них вирізняється витонченим смаком і чуттям слова спомин “Три стрічі. Пам’яті Олекси Наваківського”. Опублікований він у вересневому числі журналу “Жінка” за 1935 рік. Через 44 роки часопис “Наше життя” (стор. 11) Союзу Українок Америки (СУА) передрукує уривок цієї розповіді з присвятою пані Ірені Григорівні, яка все своє життя і в Україні, і за океаном жила для людей.
У родини Домбчевських народилося двоє дівчаток — Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу. 1939 року, коли Львівщину окупували радянські війська, передчуваючи загрозу від комуністів, Ірена Домбчевська з Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану німецькими військами. Сталося це одразу, як нові господарі життя уночі заарештували чоловіка, провели обшуки в їхньому помешканні, забрали всі його рукописи, наказали і їй вранці особисто з’явитися на допит до слідчого НКВС. З Польщі мати з донькою незабаром виїхали до США. Там вона одразу долучилася до міжнародних громадських організацій.
Усе життя, до смерті 05.08.1964 року, пані Ірена невтомно розшукувала чоловіка, повсякчас посилаючи запити про нього в радянське посольство, розпитуючи новоприбулих утікачів із комуністичної держави, чи, бува, не чули, не зустрічали її Романа. Уже пізніше, маючи знайомих, які працювали безпосередньо в апараті ООН у НьюЙорку, намагалася організувати офіційний запит світової організації до керівництва Радянського Союзу з приводу долі юриста Домбчевського. Але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за непробивною “залізною завісою” СРСР. Усі ці роки Роман Домбчевський жив одинаком, постійно мріючи про зустріч із дружиною та дочкою, доля яких йому теж була невідома. Помер у скруті й глибокій депресії в непривітній для нього Одесі 1952 року.
Воскресіння з забуття
1984 року в США українська громада НьюЙорка провела вечір пам’яті львівського юриста і публіциста, поборника української мови Романа Домбчевського. Про це розповіла найстаріша українськомовна газета “Свобода”. Автор невеличкої публікації про цю подію Іван Кедрин згадав, що йому в далекі довоєнні часи довелося зустрічатися, задушевно бесідувати з відомим адвокатом у Віденській кав’ярні Львова. Яким же був правник, захисник української мови? Читаємо: “Др Р. Домбчевський — високий, статний, лисий, але з чорною бородою, справляв одразу враження радше ученого, аніж адвоката… Судячи з розмови, це була людина простолінійна і чесна… Людина високої товариської та громадянської культури”. Ще “Свобода” пише, що на тодішніх урочистостях була присутня дочка львівського адвоката — Христина Навроцька, заступник голови Союзу Українок Америки (СУА).
Неважко переконатися в тому, що в болісній історії Романа, Ірени, Христини Домбчевських віддзеркалена доля всього нашого рідного українства і нашої стражденної рідної мови, котра стала буцімто державною, але все одно перебуває під загрозою московитів, які пішли на нас війною. За цих обставин нам, нинішнім українцям, потрібно обтрусити пил з історій роду таких людей, як незабутній випускник Львівського університету, гуцул Роман Домбчевський, його дружина і донька. Заговорити про них на повен голос. Зверніть увагу: потрапивши до благословенної Америки, донька Христина продовжила святу справу батьків, на заокеанській землі вона гуртувала українських біженців, поєднувала їхні серця й душі з рідною землею, мовою, культурою. Тривалий час була комунікатором роботи СУА, а потім і заступником голови всесвітньо відомої організації. Знаючи це, батько був би щиро вдячний своїй доні.
Нинішнє завдання тих, хто любить Україну, вважає себе борцем за зміцнення української мови в суспільстві, захист її інтересів як найбільшого національного скарбу народу, повернути пам’ять про Романа Домбчевського, його високопатріотичну родину. Трагедія його сім’ї, яка за любов до рідної мови, її пропаганду в масах, розробку правових канонів національного способу спілкування показала всьому світові, що українці готові піти на неймовірні муки, навіть на смерть за свою ідентичність. Такий приклад заслуговує на всенародне пошанування.
Я підготував статтю до Вікіпедії про Романа Домбчевського та його стражденну родину. Написав також листи ректору Львівського національного університету імені Івана Франка, декану юридичного факультету, сповістивши їх про мою “знахідку” справжнього дорогоцінного скарбу серед їхніх випускників далеких років іще початку минулого сторіччя. Запропонував відшукати і перевидати книгу Р. Домбчевського “За права мови”, такої актуальної, злободенної нині, провести науковопрактичну конференцію за участі правників, мовознавців. За можливості встановити пам’ятну дошку.
Написав листи про це ж і голові Львова Андрію Садовому, голові Львівської обласної держадміністрації О. Синютці. Спробую письмово переконати голів міст Миколаєва та Стрия, що було б дуже добре, якби там з’явилися вулиці чи сквери пам’яті колишнього мешканця, відомого на весь світ юриста Романа Домбчевського, щоб про нього нагадували пам’ятні знаки.
Зв’язався з Союзом Українок Америки. Мені пообіцяли незабаром прислати розповіді про заокеанську частину родини знаменитого гуцула.
***
Як повідомили з архіву СБУ, у них, а також обласних управліннях спецслужби немає жодних матеріалів щодо судового процесу чи справ із приводу нагляду за політв’язнем Романом Домбчевським. Там висловили припущення, що їх, можливо, вивезли до Москви, тим паче, що відомий юрист і захисник української мови був не зовсім рядовим “клієнтом” кагебістів. Але пошук документів треба продовжити.
