До 60-річчя смерті о. Михайла Воробія
Ярослав СТЕХ
Народився Михайло Воробій 15 червня 1880 року в селі Добрячин (тепер — Сокальського району), за іншим джерелом, у селі Перемислів на Сокальщині. Середню освіту отримав у Перемиській чоловічій гімназії. Теологічні навчання здобував у Перемиській та Львівській семінаріях. У 1918—1920 рр. служив в УГА і був інтернований у таборі в Тухолі. Вийшовши з табору, 24 липня 1921 р. був висвячений на диякона, а відтак у кафедральному соборі св. Івана Хрестителя в Перемишлі з рук єп. Й. Коцоловського був висвячений на одруженого священика. Дружиною о. Михайла була Євгенія (1900—1981), донька Йосифа і Марії з передмістя Белза Сокальського району. Першою парафією о. М. Воробія була парохія в м. Ярославі. Але о. Михайлові часто доводилося змінювати парохії. Він служив у Майдані Сінявському, Гломчі, Яблонниці Риській (Динівський д-т), Добрячин (Сокальський д-т) та ін. З 1945 р. служив помічником у церкві Петра і Павла в Сокалі. Отець Михайло Воробій разом із дружиною цілковито віддавалися освітньо-культурній праці серед парохіян. Ще навесні 1936 року, перебуваючи на парафії в Добрячині, разом із пасторським служінням з дружиною Євгенією отець настільки активізував культурно-просвітницьку діяльність серед місцевих селян (читав змістовні доповіді, використовував місцевий хор), що в селі зростала національна свідомість. За його активною допомогою було організовано чудові концерти, присвячені відзначенню історичних подій, зокрема роковин Шевченка. Завдяки о. М. Воробію в селах було організовано читальні “Просвіти”, які активно відвідувала молодь. Коли о. М. Воробій прийшов до села Добрячин, тут панував цілковитий розбрат, спричинений діями москвофілів, які навіть спалили читальню “Просвіти”. Москвофільський дурман ревно підтримували поляки. За допомогою поляків сільську канцелярію “Просвіти” перетворено на читальню
ім. Общества М. Качковського. Отцеві Михайлові Воробію вдалося подолати (принаймні частково) ці суперечності серед одного народу, що їх розпалювали ворожі сили. За підтримки дружини пані Євгенії створив “захоронку” (дитячий садочок); дітьми опікувалися сестри-служебниці, навчали їх основ християнської моралі, духовності та національної гідності. Навчали молитов, готували дітей до першої сповіді та Святого Причастя. Молодь перестала пиячити і витрачати гроші на шкідливі звички. Але 1945 року о. Михайла Воробія переведено до Сокаля, оскільки церква та плебанія у Добрячині були повністю зруйновані під час війни. Після другого приходу більшовиків українському духовенству доводилося працювати в умовах украй ворожого режиму. Важким психологічним ударом для родини Воробіїв став арешт і заслання у Сибір Сокальського декана о. Степана Ничая, який не зрікся греко-католицької церкви. Вірним свого обряду залишався і о. М. Воробій, у якого було п’ятеро дітей: Леся “Галя” (1922 р. н.), яка згодом каралася в совєтських тюрмах за участь в УПА; Надія (1924 р. н.), фармацевтка, яка після арешту батьків укривалася під зміненим прізвищем; Марія (1926 р. н.), заарештована 1946 року, каралася в совєтських концтаборах; Мелана-Ірина (1929 р. н.) після арешту родини жила на Тернопільщині під зміненим прізвищем та Мирон (1932 р. н.) разом із батьками перебував на заслані в Кемеровській області. Всі діти мали вищу освіту і виховувалися в дусі християнської моралі та палкої любові до України. Тривалий час переховувалися під іншими прізвищами. Та НКВС усе одно вистежив їх і ув’язнив. У жовтні 1947 року жорстока хвиля репресій не оминула й о. Михайла Воробія. Його, дружину Євгенію і наймолодшого Мирона заарештовують та вивозять у Сибір на десять років заслання (селище Ясна Поляна Прокоп’євського району Кемеровської області). Їхнє майно конфіскували. На засланні о. Михайло важко працював на шахті, умови життя були жахливими. Але навіть у Сибіру о. Михайло Воробій відправляв, звісно, таємно, Служби Божі, вінчав, охрещував дітей, проповідував Слово Боже серед спецпоселенців. Його підпільними парафіянами були не тільки греко-католики, а й православні. Лихо об’єднувало всіх. Мабуть, ота підпільна душпастирська діяльність і глибока непохитна Віра додавали йому бадьорості, енергії, снаги. Та все ж підступна онкологічна хвороба, спричинена важкими умовами життя, виснажливою працею, постійними стресами, переживаннями не так за себе, як за вірних, брала своє. Хірургічне втручання лікарів, на жаль, не дало позитивних результатів. Хоча люди в білих халатах таки були гуманними і робили все, що могли. Про це принаймні згадують його родичі. Врешті-решт отцеві Михайлові Воробію (як невиліковно хворому) та його родині дозволили повернутися в Україну 1956 року, на рік скоротивши термін ув’язнення. Сім’я переїхала до Бучача Тернопільської області. Тут 26 жовтня того ж року священик помер. Похований на Бучацькому міському цвинтарі. Нехай буде вічною пам’ять про релігійно-освітню і патріотичну діяльність о. Михайла Воробія.
