Богдан ДЯЧИШИН,
Львів
Найбільше щастя людини —
це можливість спілкуватися.
Антуан де Сент-Екзюпері
Ми суть те, що відкидаємо, якщо не спілкуємось рідною мовою, якщо не побільшуємо нашу духовність, наші знання, не шануємо наших предків, не знаємо нашої історії, не пам’ятаємо тих, хто віддав своє життя за наше майбутнє. Пам’ять — сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі.
У сучасному світі ми більше часу проводимо з речами — ніж із людьми, природою чи в роздумах наодинці з собою. Діяти, щоб знайти себе, робити те, що робить людину — Людиною. Спілкуймося з рідними, знайомими, сусідами, з людьми, яких зустрічаємо на вулиці, в дорозі. Важливо не замикатися в собі, коли нас огортають розпач, печаль, життєві проблеми. Згадаймо скорботні елегії вигнанця Овідія:
Бесіди, людні місця —
ось що врятує тебе.
Щось незрозуміле відбувається з людьми… А. Чехов, ще коли написав оповідання “Туга”, в якому розповів про душевний розпач людини, яка не знайшла серед братів-християн співчуття, не зустріла когось, хто б вислухав її біль і переживання. Іона розмовляє з конем: “ — Так-то, брат-кобилочка… Нема Кузьми Іонича… Наказав довго жити… Взяв і помер…
Кобила жує, слухає і дихає на руку свого господаря… Іона захоплюється і розповідає їй все…”. Це викликає почуття гіркоти і сорому за нашу байдужість… Куди ми йдемо?..
Сенека говорив, що ніщо так не тішить, як вірна дружба — це істина. Але дружба з книжкою і радує, і збагачує нас знаннями і наповнює добром, любов’ю душу. Добротна, розумна книжка запрошує нас до співпраці з автором і спонукає душу трудитись, а мозок працювати. Постійно пам’ятаймо про те, що кожної миті й Бог запрошує нас до спілкування, до праці і роздумів над Його Словом, щоб були живими душа і мозок, щоб думка, яка залишиться в пам’яті, нагадувала, що людина мусить бути Людиною:
Покликуй до Мене —
і тобі відповім,
і тобі розповім про велике
та незрозуміле,
чого ти не знаєш!
Книга Єремії 33:3
Спілкування збагачує людину і наповнює її душу добротою, любов’ю, повагою до себе і оточуючих: “Дефіцит спілкування призвів до того, що воно з розкоші перетворилося на предмет першої необхідності” (Сергій Лузан).
Таємнича і загадкова це річ — вплив книжки на людину, народ, бо книжка, найдивовижніший винахід людства: “Із численних світів, не отриманих людиною в дар від природи, а створених нею самостійно із власного духу, світ книг найбільший.
Без слова, без писемності і без книг немає історії, немає поняття людства.
У всіх народів слово і писемність є щось священне і магічне; іменування і написання — дії споконвічно магічні, вони — містичне оволодіння природою за допомогою духу, і писемність завжди звеличувалась як дар божественного походження” (Герман Гессе, “Магія книги”).
Нашу гідність століттями цькували скаженими собаками і думали, що можна знищити незнищенне: “Власна мова — основа людської гідності” (Аристотель), бо це божественний дарунок Бога. Очевидно, що й місія Тараса Шевченка полягала в тому, щоб ідентифікувати Україну й українців, бо імперія зла працювала над тим, щоб поглинути народ, його культуру й ідентичність. Так було впродовж усієї людської історії і в усіх закутках Землі. Кожен народ є Божим, бо він під Божою опікою. Але сприйняти цю опіку, це благословення може тільки народ, вільний у своєму духовному розвитку: “Господь же — то Дух, а де Дух Господній — там воля” (Друге послання ап. Павла до коринтян 3:17).
“Обличчя незрячого Гомера осяяне світлом, що у слові” (Андрій Содомора). Книжка із “Словом добірним, гнучким” (Горацій) — світильник для життя, який оживляє душу.
Смерть не поглине мене:
залишаю пам’ять про себе.
Ти лишень, книжко, живи —
смерть не поглине мене…
Пізньолатинський двовірш
невідомого поета
Книжка, зі словом рідною мовою, додає нам сили, снаги до праці і допомагає завжди залишатися Людиною… І як тут не зацитувати розмисли Оксани Забужко: “У 1954 р. в еміграції — у цьому, за його влучним висловом, “антракті” української історичної драми — Є. Маланюк висловив справді неперехідну за значенням тезу: “Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе” (“Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період”). Пізнання себе, нашої ідентичності — у мові, у рідному слові, щоб ми до нього дослухалися, жили ним й наш поступ був очевидним, діла наші свідчили — ми пізнали себе і ми йдемо такими як є, ми горді тим, що вистояли й такі як є…
Мова, пісня, дума; знать, від Бога вони, бо не були б такими правдивими і божественними:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко
Ось ця цементуюча основа, фундамент нації, народу, який ніколи не буде знищений: “Як Господа слово” (Тарас Шевченко).
Слово (рідною мовою): добротне, добірне, правдиве, гнучке, високохудожнє — основа незнищенності народу: “О Боже милий, подай словам святую силу, людськеє серце розтопить” (Тарас Шевченко)…
