Коментуючи Анжеліку Рудницьку, https://www.facebook.com/
Дмитро ПИЛИПЧУК,
член НСПУ
Закінчення.
Поч. у ч. 6 за 2016 р.
w Вiдзначу, що Лабораторiя фольклористичних дослiджень фiлологiчного факультету Львiвського нацiонального унiверситету iменi Iвана Франка зробила добру рiч, започаткувавши електронну фольклористичну бiблiотеку, представлену в iнтернетi найважливiшими джерелами української фольклористики (у pdfформатi), а це дозволяє читачам в Українi i в усьому свiтi читати раритетнi видання з фольклористики та етнологiї, що має важливе значення для фольклористичної освiти. Але у роздiлi бiблiографiї Лабораторiя представила чомусь лише одинєдиний щойно згаданий покажчик Б. Грiнченка 1901 р. — i не розмiстила покажчик О. Андрiєвського (хоч електроннi каталоги Наукової бiблiотеки ЛНУ iменi I. Франка, Нацiональної бiблiотеки iменi В. Стефаника та деяких iнших наукових осередкiв Львова свiдчать про наявнiсть у їхнiх фондах цiєї працi Андрiєвського) i не менш важливу бiблiографiчну працю видатного львiвського бiблiографа — Мирослава Мороза: Бiблiографiя українського народознавства: У 3х томах. — Т. 1: Фольклористика. — Кн. 1—2 / Зiбрав i впорядкував Мирослав Мороз. — Л.: Iнт народознавства НАН України, 1999. — 1095 с.
На жаль, за сучасним IМФЕ не помiчено якихось серйозних зусиль щодо укладання наукової бiблiографiї українського фольклору та фольклористики. I незрозумiло: чи то наслiдок переляку, викликаного колись iсторiєю з М. Сиваченком, чи то банальна недооцiнка ролi фольклору i фольклористики в новому часi i в новiй державi? Так чи сяк, але за роки Незалежностi Iнститут не спромiгся на всеосяжну бiблiографiчну працю про український фольклор. А видається, що без такої роботи створення обiцяних Миколою Дмитренком “Iсторiї української фольклористики” у двох томах та “Української фольклористичної енциклопедiї” буде досить складним завданням. Звичайно, таким прикладним завданням — забезпечити пiдготовку цих двох видань — потреба в добротнiй науковiй бiблiографiї з українського фольклору не вичерпується. До речi, пошукова система в iнтернетi на мої запити “Бiблiографiя бiблiографiї українського фольклору/української фольклористики”, на жаль, дає нульовi результати.
Але, оскiльки бiблiографiї Б. Грiнченка, О. Андрiєвського та М. Мороза укладалися в три рiзнi епохи, з рiзними завданнями i можливостями, логiчно буде вважати, що настав час створити цiлiсний корпус наукової бiблiографiї українського фольклору та української фольклористики вiд найдавнiших часiв до сьогоднi. Цiлiсний у розумiннi єдностi принципiв укладання i повноти охоплення бiблiографiчного матерiалу.
w Як я розумiю, нинi українська фольклористика не має ще такої вичерпної бiблiографiї, в якiй було б розписано, скажiмо, змiст усiх джерел, що в них опублiковано твори фольклору: наприклад, назви усiх народних пiсень чи казок, легенд, переказiв, до того ж зафiксованих на рiзних видах носiїв. I поки наша бiблiографiя (припускаю, що на етапi створення вона може бути тiльки електронною) не матиме вiдповiдних допомiжних покажчикiв (алфавiтних, географiчних, предметних, жанрових, за iменами збирачiв, публiкаторiв, дослiдникiв, авторiв обробок, виконавцiв тощо), буде дуже важко системно працювати над представленням в iнтернетi в електроннiй i/або в паперовiй формi всього цього багатства, як i над створенням унiверсальної наукової бази даних про український фольклор. Певна рiч, масштаб роботи тут настiльки колосальний, що за умови розумiння цих проблем державними чинниками та координаторами наукових дослiджень ми повиннi неодмiнно повернутись до iдеї цiлком самостiйного Iнституту українського фольклору (з двома вiддiленнями: словесного фольклору та музичного фольклору), оснащеного найновiшими технiкою i технологiями.
w Не десяток, а щонайменше сто фольклористiв має займатися проблемами фольклору i фольклористики в Iнститутi українського фольклору, який треба заснувати, попередньо розробивши концепцiю його дiяльностi. Не зайве було б створити, окрiм того, i Наукове товариство фольклористики iменi Павла Чубинського. В новому IУФ серед iнших мав би бути, гадаю, вiддiл мови фольклору i, можливо, окремий вiддiл лексикологiї та лексикографiї фольклору. Я уявляю собi, що цi два вiддiли могли б створити спочатку якнайповнiший “Словник української пiснi”, “Словник українських народних прислiв’їв та приказок”, “Словник мови українських казок, легенд, переказiв та бувальщин”, “Словник українських загадок” i т. iн., а потiм — i багатотомний “Словник мови українського фольклору”.
w Ще один поворот теми українська народна пiсня — це її присутність у надрах iнтернету. Наявнiсть вiдкритої для користувачiв iнтернету бази даних про тексти українського фольклору та про iншi форми їх аудiо та вiдеофiксацiї стала б могутнiм iнструментом розвитку народної поетичної творчостi, що сприяло б загальному пiднесенню нацiональної культури i мистецтва, та й, певна рiч, i художньої лiтератури.
Сам собою чинник присутностi в iнтернетi української народної пiснi (як i всiх iнших жанрiв нашого фольклору) важко переоцiнити. Не завдяки, а всупереч офiцiйним чинникам українцi у цiй сферi таки зумiли дещо зробити. Сьогоднi кiлькiсть iнтернетсайтiв, на яких можна ознайомитися з українськими народними пiснями, досить велика. На деяких наша народна поетична творчiсть представлена вельми широко. Одним iз таких iнтернетджерел є сайт “НАШЕ”, на який я зробив сьогоднi коротесеньку екскурсiю, шукаючи загублених слiв. На жаль, нинi у нас ще немає такої бази даних, за якою можна було б протягом кiлькох хвилин перевiрити, що та чи та пiсня публiкувалася в такихто збiрниках, а ось ця — лише в iнтернетi (за такоюто адресою).
w Якщо говорити про означену групу проблем стосовно фольклористики, то цiлком зрозумiло, що рiвень фiнансування цiєї науки не вiдповiдає величезним масштабам нацiонального багатства, яке Україна має у цiй сферi (і то на рівні Всесвітньої культурної спадщини!), i означає загрозу можливої втрати цих багатств у разi їх занедбання (до того ж утрат не лише духовних, а й економiчних — через рiзке падiння людського капiталу як економiчної категорiї, зменшення культурної та туристичної привабливостi країни, iстотну деградацiю суспiльства).
w Чи хтось iз президентiв та прем’єрiв України говорив своїм мiнiстрам фiнансiв, освiти i науки, культури про тi 700 тисяч українських народних пiсень, якi має Україна, чи про тисячi й тисячi казок, легенд, переказiв та бувальщин, десятки (а може, й сотнi?) тисяч народних прислiв’їв та приказок, чи про безлiч iнших скарбiв, якi треба берегти як надбання нацiональної та свiтової культури? Чи можуть бодай оком охопити всi цi скарби отi аж 9 (дев’ять!) працiвникiв вiддiлу фольклористики Iнституту мистецтвознавства, фольклористики та етнологiї iменi М. Т. Рильського НАНУ з їхнiми обрiзаними ставками?
w Чи досить мати на весь огром роботи зi словесним українським фольклором усього лишень пiвтора десятка фiлологiв найвищої наукової квалiфiкацiї (в ранзi докторiв фiлологiї)? Чи нормально це, що, либонь, зовсiм немає докторiв i кандидатiв фiлологiї на кафедрах музичної фольклористики Нацiональної музичної академiї iменi П. I. Чайковського, Львiвської нацiональної музичної академiї, Київського нацiонального унiверситету культури i мистецтв? Чи не означає це, що нашi словесна i музична фольклористики практично не контактують одна з одною i не взаємопiдсилюються? Чи досить Українi на понад 800 вищих навчальних закладiв мати аж двi (!) кафедри, що дослiджують словесний фольклор (у Київському та Львiвському нацiональних унiверситетах)?! Хiба це нормально, що самостiйних кафедр фольклористики немає в таких вiдомих класичних унiверситетах, як Харкiвський, Одеський, Днiпропетровський, Запорiзький, Донецький, або що їх немає в жодному педагогiчному унiверситетi України? Як може готувати “магiстрiв з фольклористики” Черкаський нацiональний унiверситет iменi Б. Хмельницького, якщо в ньому немає самостiйної кафедри фольклористики (див. сайт унiверситету)?
А що в нас із оплатою праці фольклористів?! Про автора унікальної двотомової праці “Українська дума і пісня у світі” Григорія Нудьгу Ростислав Братунь сказав колись: “Він працював за цілий інститут, а одержував менше за двірника”.
w Якщо неувага до цих питань була зрозумiла для московської колонiї, то чи може це бути прийнятним для самостiйної держави?!
Чи не забули органiзатори сучасної академiчної науки та iсторики нашої фольклористики, що в Українi з 1936 р. вже iснував Iнститут українського фольклору i що саме вiд нього веде свiй родовiд сучасний Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнологiї iменi М. Т. Рильського НАН України? 1937 р. першого директора Iнституту українського фольклору Андрiя Хвилю заарештували, а 1938 р. — розстрiляли. Так московськобiльшовицька адмiнiстрацiя “натякнула”, який саме “український фольклор” їй потрiбен.
w Чи не демонструє сучасна влада в Українi, що українська культура й зокрема український фольклор їй загалом “без надобности”?
Чи не демонструє сайт сучасного IМФЕ НАН, що фольклористичнi дослiдження в цiй науковiй установi Академiї за останнi два десятилiття, м’яко кажучи, пiшли на спад (особливо пiсля Михайла Пазяка)? Чи не замало — за два десятилiття! — видати три томи дум та й усе? Хiба IМФЕ може засвiдчити ще якусь свою увагу до словесного фольклору — результатами чи бодай чiткими й прозорими планами дослiджень?
Але годі самоцитування!
Українська народна пісня — це те, чим Україна в найближчому майбутньому зможе пишатися не менше, аніж досконалою англомовністю її вождів.
Тільки наївно думати, що сучасна київська влада почне дбати про українську пісню без тиску громадянського суспільства.
Щоб наша пісня не загинула у фонотеках наукових структур і приватних осіб, про це має подбати не лише влада, а й громада.
Щоб наша пісня не загинула у пам’яті народу, треба в кожній школі, гімназії, ліцеї, у кожному виші провадити конкурси на кращі записи і на краще виконання українських народних пісень, треба й справді заснувати Iнститут українського фольклору, Наукове товариство фольклористики і, звичайно, видавництво “Український фольклор” і журнал “Українська пісня”. Треба нам, як це роблять японці, поставити неодмінною умовою підготовки до навчання у першому класі, щоб дитина вміла проспівати з півдесятка українських народних пісень.
Щоб наша пісня не загинула, треба, справді, негайно оцифрувати все, що маємо у фонотеках та архівах на загрожених носіях. До цього мають долучатись і прості громадяни, і фахівці з комп’ютерної, аудіо і фототехніки, і композитори, а держава повинна заснувати орден “За українську пісню” (нагороджуватися можуть записувачі, фольклористи, композитори, виконавці, комп’ютерники, видавці, менеджери, діджеї, кінематографісти, журналісти, архівісти, викладачі, студенти, учні…).
Щоб наша пісня не загинула, треба створювати фундаментальну бібліотеку української пісні — не на десятки, а на сотні томів, паралельно видаючи й кількатомні та однотомні варіанти такої бібліотеки — для викладачів і вчителів, для військовиків, для студентів, для учнів, для дошкільнят, для мешканців окремого регіону, для жінок і дівчат, для чоловіків і юнаків, для шанувальників гумору і т. ін., за тематичними, обрядовими, календарними розділами, розумно просуваючи нашу пісню у фонди зарубіжних музичних вишів, бібліотек, до конкретних виконавців, у вебпростір, до аматорів аудіовізуальних дискових записів і т. ін. Коли йдеться про закордонний музичний світ, варто добре придивитися до світового рейтингу музичних вишів і працювати насамперед із найкращими з них.
Шануймо нашу пісню, бо вона того варта.
