Загине чи не загине?

Коментуючи Анжеліку Рудницьку, https://www.facebook.com/
Дмитро ПИЛИПЧУК,
член НСПУ

“Наша дума, наша пiсня / Не вмре, не загине…”
Тарас Шевченко

“Скiльки ж, як подумаєм, пропало пiсень, i пропало за тим, що нiхто їх не переняв, що вони розвiялись по вiтру, що загинули як самотня квiтка денебудь у пущi!”
Олександр АфанасьєвЧужбинський

Анжеліка Рудницька (співачка, телеведуча, художниця, письменниця, науковець, доцент двох вишів, громадський діяч, волонтер, президент мистецької агенції “Територія А”, президент Фонду відродження культурного середовища Києва, заслужена артистка України, член Національних спілок журналістів і художників) щойно поширила у Фейсбуці такий отриманий від Центру фольклору та етнографії [КНУТШ] текст: “Українці створили найбільшу кількість народних пісень у світі.
Разом нараховано близько 200 тисяч українських народних пісень. Ні одна нація за всю історію не має такої кількості пісень, як створив український народ самостійно. В ЮНЕСКО зібрана дивовижна фонотека народних пісень країн усього світу. У фонді України 15,5 тисяч пісень. На другому місці Італія з кількістю 6 тисяч народних пісень”.
Не маючи змоги готувати з цього приводу довжелезний коментар, пропоную певний мікс зі сторінок моєї книги “Болять мені загублені слова…” (Біла Церква, 2013, 856 с.) та з рефлексій на тему.

w Олесь Гончар за рiк до референдуму про Незалежнiсть, 1 грудня 1990 р., записав у своєму щоденнику: “Українських пiсень уже записано 700 тисяч! З якою силою виявив себе тiльки бодай у цьому генiй нацiї! Такий Божий дар дано нашому народовi…” (Гончар О. Щоденники: У 3 т. — Т. 3. — К.: Веселка, 2008. — С. 332.)
Що тут варте уваги, то це колізія між твердженням Центру фольклору та етнографії Київського університету — і нотаткою академіка Гончара: або Центр не знає про висловлювання Гончара, або він його не визнає.
Українські радянські енциклопедії завжди дружно уникали повідомляти щось про кількість українських пісень. Спочатку “напевно, дуже добре пам’ятали, Що здох тиран, — але стоїть тюрма!” А потім пам’ятали й історію з книжкою “Україно наша радянська” Петра Шелеста…
Повідомлення про 200 тисяч українських народних пісень відкрито залунали десь наприкінці 80х, хоч філологам це було відомо й раніше.
Одначе видається мені, що Гончар був набагато ближчим до істини. Адже й досі в жодній гуманітарній сфері наукових досліджень в Україні потрібної координації не відчуваємо. Ніхто навіть не порушує питання про створення єдиної електронної бази даних щодо записів українських народних пісень.
Те саме я бачу і в решті питань. Наприклад, суто практично переконався, що в науковій бібліотеці КНУТШ імені М. Максимовича видання українських словників чи нашої художньої літератури потрапляють до фондів цієї книгозбірні обсягом не більш як 40 %. Не вірите?! Перевірте! Ту саму “точність потрапляння” можемо екстраполювати й на записи українських народних пісень в Інституті мистецтвознавства: я переконаний, що поза його фондами залишаються ще сотні тисяч пісень, записаних і не записаних.
А оскільки загаданої координації бракує, то справжні розміри нашого пісенного багатства у рази більші, ніж нам про це повідомляють. Його так багато, що його часто й не помічають і не беруть на облік!
Щоб читач засумнівався у поширюваній тепер навіть дуже авторитетними людьми (Анжеліка Рудницька, Віктор Гуцал) істині про двісті тисяч, наведу свідчення з сайта “Про рідне”. (http://proridne.org/…): “Тільки у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені М. Т. Рильського Академії наук України зберігається 200 тисяч українських народних пісень. А це ж далеко не все, що має в цьому жанрі український народ”.
Але ж Інститут мистецтвознавства — не єдина установа, в якій зберігаються записи українських народних пісень. А скільки таких установ по Україні та в світі?
Ось один приклад. Як бачимо iз сайта Львiвської нацiональної музичної академiї, тiльки фоноархiв Проблемнонауководослiдної лабораторiї музичної етнологiї (ПНДЛМЕ) в цьому навчальному закладi налiчує близько 65 тисяч записiв народномузичних творiв. Охопити навiть десяту часточку бодай тiльки друкованих видань нашого пiсенного фольклору дуже нелегко.
І знову — цитати з моєї книги:

w Із довiдкових та фольклористичних джерел, електронних бiблiотечних каталогiв та сайтiв Інтернету видно, що українськi народнi пiснi та думи збирали В. Андрiєвський, М. Аркас, О. АфанасьєвЧужбинський, О. БажанськаОзаркевич, М. Байко, П. Батюк, Iван Бiлик (I. Рудченко), I. Бiлинський, М. Бiлозерський, Я. Бодак, О. i Ф. Бодянськi, К. Божко, Л. Боровиковський, I. Вагилевич, З. Василенко, I. Васильченко, М. Верикiвський, В. Верховинець, I. Верхратський, Г. Верьовка, Марко Вовчок, К. Войцицький, I. Волошинський, М. Гайдай, О. Гижа, В. Гнатюк, П. Гнiдич, М. Гоголь, М. Гордiйчук, В. Горленко, В. Гошовський, М. Гринишин, С. Грицай, М. Грицик, Б. Грiнченко, Микола Грiнченко, К. Грушевська, А. Гуменюк, I. Гурин, Н. Данилевська, П. Демуцький, I. Демченко, Г. Дем’ян, М. Дзiндзьо, А. Димiнський, Н. Димнич, Днiпрова Чайка, О. Довженко, З. ДоленгаХодаковський, М. Драгоманов, В. Дубравiн, О. Дудар, А. Дулеба, А. Єдлiчка, Є. Єфремов, Л. Єфремова, Д. Жмундуляк, А. Заблоцький, Д. Задор, В. Залеський, В. Захарченко, М. Зубрицький, Н. Зяблюк, А. Iваницький, М. Iванюк, В. Iвасюк, Е. Iзопольський, Г. Iлькевич, М. Iльницький, С. Карпенко, К. Квiтка, А. Кiнько, I. Клименко, Л. Клопотовська, В. Ковальчук, П. Козланюк, Г. Колесниченко, Ф. та I. Колесси, П. Коломийченко, М. Колцуняк, О. Кольберг, Кондрацький (iм’я невiдоме, ХVII ст.), А. Конощенко, Г. Концевич, М. Коросташ, О. Косач, Ю. Корчинський, М. Костомаров, Ю. Костюк, А. Коцiпiнський, О. Кошиць, В. Кравченко, М. Кречко, Л. Куба, О. Кузьменко, П. Кулiш, А. Кушнiренко, Ф. Лазорик, М. Леонтович, М. Лисенко, З. Лисько, Г. Литвак, П. ЛитвиноваБартош, К. Лiпiнський, Й. Лозинський, В. Ломиковський, П. Лукашевич, С. Людкевич, М. Ляхович, П. Майборода, I. Майчик, О. Маковей, М. Максимович, О. Малинка, I. Манжура, М. Маркевич, О. Маркевич (Маркович), П. Мартинович, П. Медведик, А. Метлинський, В. Милорадович, Панас Мирний, М. Миханько, М. Мицик, С. i М. Мишаничi, М. Мишастий, П. Мотуляк, К. Мошинський, О. Мурзiна, М. Мушинка, В. Нечепа, I. НечуйЛевицький, Остап Нижанкiвський, М. Нiговський, С. Нiс, Я. Новицький, В. Онопа, Л. Орел, В. Осадча, О. Ошуркевич, М. Павлик, Я. Пастернак, А. Пастушенко, Ж. Паулi, М. Пилипчак, Б. Пiдгорецький, М. Плiсецький, Д. Пожоджук, П. Пойда, Я. Полянський, Ф. Попадич, О. Потебня, О. Правдюк, Н. Присяжнюк, А. Путь, С. Пушик, Олена Пчiлка, Д. Ревуцький, Т. Рильський, О. Роздольський, М. i Т. Романченки, I. Романюк, О. i М. Рошкевичi, О. Рубець, С. Руданський, Марiя Руденко, Н. Сербіна, М. Сергiїв, Т. Сис, Є. Сiцiнський, Р. Скалецький, О. Сластiон, К. Смаль, О. Смоляк, М. Соболевський, В. Сокiл, I. Срезневський, Т. Стан, М. Старицький, О. Стеблянко, М. Стельмах, С. Стельмашук, М. Стефанишин, К. Г. Стеценко, Г. Танцюра, П. Тичина, Микола Ткач, С. Тобiлевич, С. Турик, Леся Українка, Л. Федоронько, I. Федько, Ю. Федькович, М. Фiсун, I. Франко, Т. Франко, М. Хай, В. Харкiв, О. Харчишин, I. Хланта, Г. Хоткевич, М. Цертелєв, Ю. Цимбора, К. Чаплик, П. Чубинський, М. Шашкевич, Т. Шевченко, К. Шейковський, А. Шмиговський, М. Шубравська, Н. Шумада, В. Шухевич, С. Щасний, О. Щетинський, Д. Яворницький, Є. Ярошинська, М. Яцкiв, Л. Ященко та iн. (i тут я називаю iмена тих, хто записав, як правило, не поодинокi пiснi, а багато десяткiв, сотень, а то й тисячi пiсень!). Дослiдники й шанувальники українського фольклору знають про iснування таких серiйних видань народних пiсень, як “Українська народна творчiсть”, “Українськi народнi пiснi в записах письменникiв”, “Українськi народнi пiснi в записах фольклористiв”, якi, попри їх колись вiдносну численнiсть, охоплюють нашi пiсеннi скарби досить острiвцево, якщо мати на оцi весь материк української пiснi. Iстотно розширити щойно наведений перелiк iмен можна було б, зазирнувши в iменний покажчик “Путiвника по особових фондах Архiвних наукових фондiв рукописiв та фонозаписiв Iнституту мистецтвознавства, фольклористики та етнологiї iм. М. Рильського” (К., 2005. — 408 с.)
Як ми можемо тепер припустити, записи українських народних пiсень iз фольклористичною метою здiйснювали на досить професійному рівні навiть не сотнi, а тисячi людей.

w Свого часу Павло Чубинський — автор нашого Нацiонального Гімну — уклав сiм томiв винятково цiнної українознавчої працi “Труды этнографической экспедиции в ЗападноРусский край”. У п’ятому томi цiєї працi (а це 1229 сторiнок) було зафiксовано 1884 пiснi, зокрема 877 — про кохання.

w Про Настю Присяжнюк. Українська Вiкiпедiя про цю видатну фольклористку пише дещо iнакше: “За життя Настя Присяжнюк устигла зiбрати i записати понад 6000 народних пiсень, 6100 прислiв’їв i приказок, плачiв i голосiнь, 4600 казок, переповiдок, бувальщин. Переважна бiльшiсть цих записiв стала надбанням Академiї наук України”.

w Як свiдчить сайт Закарпатської обласної наукової бiблiотеки, молодший брат Олекси i Степана Мишаничiв — Михайло Мишанич — зробив близько 8 тисяч музичних записiв українських народних пiсень (http://biblioteka.uz.ua/zak/show.php?showFull=45). Те саме джерело повiдомляє про “десять об’ємних машинописних нотних музичнофольклорних збiрникiв, переданих [М. Мишаничем] у фонди наукових державних бiблiотек”. Чи багато маємо нинi таких ентузiастiв, а якщо не маємо, то чому?

w “…У фонотецi Кузьми Антоновича [Смаля] — понад 7 тисяч записiв, якi чекають, що ними хтось зацiкавиться, — магнiтофонна плiвка не витримує випробування десятилiттями i починає сипатися”, — пише в газетi “Народне слово” за 27. 10. 2011 Наталка ПознякХоменко. Втiм, тi самi проблеми, на жаль, i з безлiччю iнших записiв українського фольклору.

Традиційно формою своєрідного обліку культурних багатств виступає бібліографія. І тут — знову самоцитування:

w …В будьякому роздiлi науки серйозна робота дослiдникiв неможлива без докладної бiблiографiї. Перед тим як видати свiй Словник української мови, Борис Грiнченко зробив ще одну капiтальну справу — уклав бiблiографiчний покажчик “Литература украинского фольклора. 1777—1900: Опыт библиографического указателя” (Чернiгiв, 1901). У покажчику було 317 сторiнок, 1727 бiблiографiчних записiв. За радянських часiв найбiльшим бiблiографiчним джерелом знань про українську народну творчiсть згодом став покажчик “Бiблiографiя українського фольклору” (К., 1930, т. 1, 823 с.), впорядкований Олександром Андрiєвським (жив у 1869—1931).

Далі буде.