Петро СОРОКА
Вважаю, що наша критика ще має осмислити таке яскраве літературне явище, як дубенська школа поетів, яке вона просто проочила. На початку 80х років уже минулого століття у Дубні сформувалося цікаве творче угруповання, яке об’єднав у стійку і цілісну мистецьку структуру невтомний Микола Пшеничний. Саме завдяки його всюдисущості й, сказати б, надлюдській енергії це угруповання засвітилося на мапі України і з обласного Рівного літературний центр перемістився у районне Дубно, що стало небувалим феноменом як на радянські часи.
Тогочасна літературна студія, що діяла при місцевій районці, об’єднала понад 70 творчих людей різного віку. З цієї школи вийшли Грицько Чубай, Микола Тимчак (поет, художник, скульптор, композитор і співак), Л. Пшенична (щемливий лірик і дитяча письменниця), А. Левкович (поет трагічної долі, з дитинства прикутий до ліжка), Л. Литвинчук, С. Бабій, С. Курінний, М. Оттов та багато інших цікавих творчих особистостей. До цього угруповання духовно тяжіли Я. Мельник (найяскравіший критик того часу, який зовсім недавно вибухнув цікавою прозою), О. Ірванець і, гадаю, Є. Шморгун. Усі ці люди зі своїм неповторним голосом, чи, іншими словами кажучи, тематикою і стилем.
Свідченням того, що дубенська школа живе і діє, став для мене вихід поетичної збірки Галини Гнатюк “Янголине мовчання”, дуже “дубенської” за духом, тональністю, мотивами і загальним спрямуванням. У цій збірці, здається, переплавився досвід усіх вищеназваних майстрів слова, хоча нікого з них сліпо авторка не наслідує і не повторює. Можна говорити про відчутний вплив М. Тимчака (знаю з власного досвіду, як непросто вирватися із силового поля цього талановитого поета), але те, що Г. Гнатюк іде своє дорогою, більш ніж очевидно. І маю певність, що з кожним роком її голос тільки міцнітиме і набиратиме дедалі більшої самості й самобутності.
Цікаві відкриття у збірці можна робити на кожному кроці. Г. Гнатюк поетеса мисляча, філософського складу, релігійна і патріотична не за модою, а за духом. Вона щедро дарує нам найрізноманітніші відкриття на рівні слова, фрази і виражальних засобів. Метафора в неї нутряна, природна, рима точна й очікуванонесподівана, і літературщиною, якою хворіє понад 99 із 100 сучасних поетів, тут і не пахне, бо все виболене, вистраждане і вистояне. Тут “розвиднюється тиша”, “місяць молодий у сонну шибку буцається рогом”, “світанок сивий, мов апостол”, “гаряча пам’ять літа”, “провідчута дорога”, “погорблені душі”, тут “устами гріються уста”, бо “нічого крім душі за душею нема”, “і намацуєш пальцями пульс на гітарній струні”, тут багато афоризмів дуже доброго і міцного закрою, якот: “Щоб інші нарешті навчились ходити по суші, хтось один таки мусить прилюдно пройти по воді”. Все тут зроджене з любові (“Я знаю, що без любові // Не родить душа нічого”) і доброти, все зігріте і освячене співчуттям і милосердям до людини (авторка дивиться не стільки на людину, як на той хрест, який вона несе), а це означає, що книжка наділена міцним запасом духовності, а отже, сили та опірності, й, хочеться вірити, перетриває у часі й наше сумне розірване безчасся, і не одне прийдешнє десятиліття…
Літературний 2016 рік розпочався для мене щоденниками Василя Захарченка “Уперте щодення”.
Справді, уперте, і справді, щодення. З якоюсь несамовитою схимницькою затятістю давньоруського літописця письменник фіксує події всеукраїнського масштабу і свої труди та дні. А ще — переживання, болі, страждання і думи.
Найбільша любов і тривога автора — Україна. Любов вогненна, всепоглинаюча, невідчепна і, сказати б, смертельна. Таке можна зустріти хіба що у Шевченка і Довженка. Вони справді ті великі попередники, на плечах яких стоїть письменник. Як і завзяті денникарі Сергій Єфремов, Олесь Гончар, Григір Тютюнник та Іван Гнатюк.
Щоденник В. Захарченка — це боротьба за вільну, соборну і демократичну Україну. Боротьба проти олігархічної, безчесної, корумпованої, спідленої, жидомасонської (не плутати з совісним єврейством) владної верхівки. Якби у нас були справді здорові сили в уряді, то така книжка стала б дієвою і надійною зброєю в боротьбі за національну ідею, рідну мову, українську душу. Її випустили б мільйонним накладом і розповсюдили як посібник у школах і вишах, дарували б на майданах і вулицях. Та ба! “Щоденник” видано накладом аж… 100 примірників. Це звучить як присуд, як діагноз нинішньому керівництву.
Тематика “Щоденника” надзвичайно широка: тут тісно переплетено особисте і громадськосуспільне, літературне і політичне, тут мирно сусідують медитації і візії, секрети творчості і фрагменти з побутового життя. А ще стисло проаналізовано прочитані книжки, які стали знаковими для нашого часу. Лектура автора — А. Дімаров і Ю. Мушкетик, Р. Дідула і В. Білінський, Феодосій і Юрій Рогові, Л. Литвинчук і П. Поліщук, Г. Білоус і Ю. Гудзь…
Автор не структурує щоденні записи, подає їх у хронологічній послідовності, все у нього стихійне, переплетене, перемішане, як у самому житті. І дивним чином це сприймається як цілком природний і виправданий підхід, хоча в іншого письменника, менш талановитого і менш уважного до слова, він, мабуть, викликав би суперечливе враження. Скільки таких щоденникових марниць сьогодні з’являється друком. А В. Захарченко заворожує і полонить як майстер живої мозаїки, магічного колажу. Хоча дещо викликає спротив, несприйняття (якот надмірне захоплення В. Ющенком), дещо спонукує до дискусії (погляд на Донбас і Луганськ), але це так природно і зрозуміло, бо справжні книжки сприйматися однозначно не можуть.
Такі видання (фоліант налічує понад 800 сторінок) не для швидкого читання. Специфічний текст вимагає специфічного підходу. Я радив би тримати “Уперте щодення” на робочому столі місяць, може, а після цього пустити між люди, щоб передавали з рук у руки. Якщо немає відповідного накладу, це єдиний спосіб донести потрібну книжку до зацікавленого читача. Це спосіб боротьби проти того зла, яке знівельовує письменницьку працю, гасить вогонь наших сердець, доводить суспільство до телеабсурду з його екстрасенсорними псевдобитвами, сексуальними шоу і безглуздими сміховинами на малоросійський лад.
Є книги, народжені з любові, й тут чинна чудова дефініція Григора Тютюнника, що немає загадки таланту, є вічна загадка любові, і є книги, продиктовані ненавистю, озлобленням і гнівом. Їм можна було б відмовити у високому праві на хрестоматійний ряд, але в цьому змішаному світі вони набагато частіше визначають його обличчя і отруюють людські душі. У класичний канон потрапили “Золотий віслюк” Апулея (темного мага), майже весь богохульний Анатоль Франс, “Квіти зла” сатаніста Бодлера, нобелівський лауреат Синклер Льюїс. Нині дедалі частіше говорять про класиків лесбійської і гемосексуальної літератури, захищають дисертації з так званої “шизофренічної прози”.
Вдумливий читач має визначити для себе — з якого джерела пити, з ким його душа. Ковтати все підряд не тільки нерозумно, а й небезпечно.
Дозволю собі навести найприкметніші особливості демонської літератури, які визначив для себе: використання нецензурної лексики, апологія зла, насилля і порнографії, потоптування святих речей, висміювання Святого Письма…
Якщо письменницька праця виконана талановито, чесно і цікаво, то вона передбачає визнання, ширший резонанс і навіть славу. Коли цього не стається, то творчість ніби втрачає той високий сенс, провіденційно закладений у неї, хай тільки в межах того часу, в якому живе митець. Але визнання також несе загрозу, особливо у молодому віці. Рідко хто з обдарованих літераторів зумів вистояти у славі, не зруйнувати життя собі й ближнім. Інша річ, коли популярність приходить у поважному віці. Досвідчена людина знає: за талант доводиться платити важкою ціною і дякувати Богові за нього треба зі сльозою.
Як часто письменники, художники і скульптори скаржаться, що їх не дооцінюють, не помічають, не друкують, не визнають та свідомо замовчують.
Що можна сказати з цього приводу? Ви проспівайте свій “Сад божественних пісень”, напишіть своїх “Вершників”, намалюйте свого “Гостя із Запоріжжя”, вирізьбіть свого “Давида” чи “Мислителя”, а тоді ремствуйте.
Битися над формою, починати з пошуків форми, щонайменше, наївно. Глибока думка, цікаві ідеї, якщо вони є, завжди знайдуть собі потрібний сюжет і відповідну форму. Принаймні у денниках. Але, гадаю, і в ширшій епіці. Форма випливає зі змісту, диктується змістом, а не навпаки. Одразу видно, у кого все починається з форми, а в кого зі змісту. Першим немає що сказати, вони ялові, читання других так захоплює, що попервах навіть не звертаєш увагу, в якій обгортці це подано.
Роман Валентини Мастєрової “Суча дочка” відбувся в українській літературі як помітне творче явище. Він з того вибраного ряду, що “Вічний Іван” В. Міняйла, “Століття Якова” В. Лиса, “Залишенець” Василя Шкляра, “Вербовая дощечка” Т. Зарівни, трилогія “Вічник”, “Криничар” і “Горянин” М. Дочинця, “Капелюх Сікорського” В. Даниленка… Це тяглість і продовження лінії “В. Стефаник — Григір Тютюнник — Василь Земляк”, до якої проситься означення — неореалізм із магічними вкрапленнями.
“Суча дочка” сильна динамічним сюжетом, яскравими характерами, психологічною напругою. Стилістика В. Мастєрової, на перший погляд, винятково проста, але це та простота, за якою стоїть важка праця (відносно невеликий за обсягом твір народжувався протягом чотирьох років), чудесні творчі прозріння і прориви, дихання вічності. Тут усе природне, ненатужне, легко впізнаване. Ніщо не викликає несприйняття, недовіри, супротиву чи скептичної усмішки, мовляв, так не буває, це літературні хитрощі. Тут живе життя з його трагічним диханням і пульсуючою кров’ю. Роман захоплює, бере у полон, підкорює власним законам і не відпускає до кінця, хоча, як на мене, наприкінці його температура чи, іншими словами кажучи, психологічна напруга невиправдано спадає.
Специфіка письма Мастєрової ще й у тому, що вона уникає розширених портретних характеристик, а розкриває внутрішній світ людини в діалозі й дії. Не можу пригадати в українській і європейській літературі автора, який би так майстерно ліпив характери винятково за допомогою діалогу, хоча назагал це прийом не новий.
У “Сучій дочці” діалог панує безроздільно, він рухає сюжет, створює внутрішню напругу, передає стан героїв. Слово тут провідник і проявник. Авторські ремарки, як правило, лаконічні й навіть штрихпунктирні, але це нітрохи не змалює художній рівень письма, оскільки багатство деталей, їхня місткість, промовистість і точність у тих коментарях просто вражаючі, й зірке око художниці видно в кожній фразі, й усе разом не просто виправдовує стислість, а власне кажучи, обирає її як найоптимальнішу і найприйнятнішу форму.
Однак виняткова сила цього твору в тому, що жодними літературознавчими дефініціями не означити і не окреслити — в її латентній енергетиці, закладеній між словами і рядками, в яку занурюєшся, заглиблюючись у читання. Як цю енергетику (первісноязичницьку, сказати б, чаклунську) авторці вдалося передати чи замкнути в слові, навряд чи зможе хто сказати. Це належить до сфери вічної загадки таланту і слова. Але твір з однаковою цікавістю прочитають і естетично підготовлені читачі (свідчення цього — чудова передмова О. Сизоненка), і масовий читальник.
Сьогодні домінує релігійна творчість. З’являються сотні тисяч віршів про Бога, Ісуса, Богородицю і церкву. Так колись продукувалися цілі стоси римованої жуйки про Леніна, партію і комунізм. Але до духовності це не мало і не має нині жодного стосунку. За незначними винятками.
Той, хто звертається до святої теми, мав би розуміти: духовне те, що архетипне. А доступитися до сакральної тайни архетипу можна тільки тоді, коли збагатиш себе відповідними знаннями і відчуєш у собі талант, як любов.
Бездарні люди переконують себе та інших, що вирішальну роль у літературі має працездатність, що добрий твір — це 99 % поту. Нікчемна вигадка, фарисейська спроба ввести в оману себе та інших.
Література — особлива сфера. Тут усе вирішує талант, натхнення, доступ до вищих сфер. Якщо письменник наділений даром неба — народиться великий твір, якщо ні — жодні надзусилля і потовиділення не допоможуть. І знання і всяка наука — річ другорядна. Працездатність добра тільки у справжнього письменника, а в графомана вона жахлива. Вибраний письменник має доступ до Містичної Бібліотеки Небес. Ось і вся загадка таланту і любові.
Сьогодні книжкові магазини запруджені книжками, що народилися з поту й крові. Але охочих і дурних проливати піт при читанні нема, і ніякий піар допомогти тут не в змозі.
Листи В. Винниченка до М. Ситника дають змогу бодай одним оком зазирнути в часи “діпі”. Неймовірно цікаво. Українська еміграція другої хвилі Винниченка ігнорувала, а Ситник підтримав його, зблизився з ним і гарно заприятелював. Як, власне, ще один великий українець — Д. НитченкоЧуб, що опинився у Мельбурні. І виграла від цього українська література, бо все, що робив у мистецтві Винниченко, робив цікаво і з повною самовіддачею. Його листи нічим не поступаються перед епістолярією Чехова чи Платонова, яку вважають вершиною жанру.
Ще нам варто повернутися до творчості М. Ситника уважніше і пильніше. Це надзвичайно цікавий поет і болісно недооцінений. Добре сказав про нього скупий на похвали проф. Ігор Качуровський: “Найталановитіший із нашого покоління”. Але ностальгія і алкоголізм рано звели Ситника в могилу. Не вистояв. Не зміг. А запрограмований був на створення цілого материка, як І. Багряний, У. Самчук чи Д. Гуменна. Та це, мабуть, не тільки од самої людини залежить, особливо коли в неї, як сказав би В. Базилевський, тонка лабільна система.
Петриківський Ліс
